Не розкритий злочин

У житті так буває, що людина, яка стала свідком таємного і не розкритого злочину — злочину кривавого і підступного, потім подумки часто повертається до нього, особливо тоді, коли опиняється на місці трагедії, — її оповивають думки і спогади, що як у кадрі німого кінофільму висвітлюють жертви, кров, руїни — і вона відчуває себе винною в тому, що не розкрила злочин і не розповіла про нього людям, щоб його засудити.

Якось на очі випадково потрапила публікація в газеті «Києвские ведомости» Ігоря Мельниченка, яка називалася «Як було знищено Успенський собор». В ній стверджувалося, на підставі кількох документів, нібито знайдених в німецьких архівах, що, мовляв, енкаведисти до цього злочину відношення не мають, бо Успенський собор таки підірвали німецькі окупанти.

Мене дещо здивувала така публікація. Я живий свідок тих подій в Києві і у мене є всі підстави гадати, що цей злочин скоїли не окупанти. Такої думки дотримується і більшість киян, що були в окупації. Фашистські окупанти наробили багато лиха на Україні і їм немає прощення за геноцид, розстріли, руйнування, але...

І я почав детально вивчати документи подані у багатьох видання як доказ вини німців у знищенні Успенського собору. Візьмемо документи колишнього радника з питань культури при канцлері ФРН професора Ейхведе, які він привіз в Україну і передав органам безпеки:

а) Список об’єктів, що підлягали знищенню фашистами в Києві при відступі (серед них Печерська лавра).

б) Пояснювальна записка якогось доктора Бр. про культурну цінність Печерської лаври.

в) Дві фотографії, на яких зображено момент вибухів в Успенському соборі, і зроблені, як твердять автори публікації, якимось есесівським офіцером.

 Зупинюсь детально тільки на одному документі, що був надрукований в цих газетах, і на який опираються, як на головний сенсаційний аргумент, що Успенський собор підірвали німці. Цей документ, як я зрозумів, зберігався в архіві служби безпеки колишньої НДР, і завірений штампом, (звертаю увагу) штампом і підписом федерального повіреного служби безпеки колишньої НДР.

За формою це — пояснювальна записка, тобто копія її, складена і підписана якимось доктором Бр. (цими літерами починалося прізвище німецького вченого), датована 13 жовтня 1941 року. Тобто за двадцять днів до злочинного руйнування Успенського собору. Документ настільки важливий для розслідування, що я його наведу повністю:

«Під монастирем в Київській фортеці, який має бути зруйнований, слід, мабуть, вважати знамениту Лавру — давній монастир Росії і України. Лавра є одним з пам’ятників України, і для кожного українця має виняткове значення. Золоті куполи монастирських церков високо підносяться над землею і далеко сяють, надаючи неповторний вигляд місту Києву. З нею щез би найцінніший і найцікавіший архітектурний пам’ятник України. В Лаврі є знамениті печери, у нішах яких сотні років тому відкрито ховали монахів, бо там не має тління. Це явище пояснюється значним вміщенням кислоти у грунті, що породило віру в чудо. Руйнування території монастиря надзвичайно зачепило б національні та релігійні почуття і тим самим нанесло б дуже важкий удар по нашій політиці на Україні. У зв’язку з тим, що там поховано багато монахів, такі дії могли б розглядатися як блюзнірське осквернення кладовища. Комуністи не наважилися приторкнутися до Лаври і навіть до 1935 року пускали туди монахів. Світова громадськість, мабуть, дуже сильно відреагує на руйнування Лаври. Тому слід було подумати над тим, щоб зберегти Лавру, як пам’ятник архітектури великої культурної цінності, але не відроджувати його як монастир.

Берлін. 13.10.1941 року.

підпис: професор Бр.»

Отже, прочитавши цей документ можна зробити кілька висновків:

а) Подаючи текст пояснювальної записки професора Бр., чомусь ніколи не дають тексту запиту, на який професор написав своє наукове заключення. Мабуть, тому, що в цьому запиті було щось таке, що спецслужби хотіли приховати.

б) Слід звернути увагу на перше речення документу: «Під монастирем у Київській фортеці, який має бути зруйнований...». От­же мова в запиті не велася про знищення конкретно Успенського собору, а про закриття Печерської лаври. Для чого?

в) Треба бути великим дурнем, знищивши після такого наукового заключення відомого німецького вченого Печерську Лавру — така руйнація принесла б німцям дуже великі неприємності.

(Початок

на 9-й стор.)

Часто використовується копія запиту гестапо до штабу 751 німецької ди­візії, що займала місто Київ, перед його визволенням. Запит датується 12 січня 1944 року (звертаю увагу на дату), в цьому запиті керівництво гестапо цікавиться чи знищено ні­мецькими військами при відступі із Києва кілька об’єктів військового значення: «Які об’єкти могли б використати з воєнною метою...». В списку під номером 6 стояла — Lavra Kloster — монастир.

Виникає подив, через два роки навіщо гестапо цікавиться — чи зруйнована Лавра, як воєнний об’єкт. Бо коли це так, то з цього документу виходило, що гестапо (керівництво в Берліні) не давало команду знищити Лавру в 1941 році. То що мало на увазі гестапо, надсилаючи цей документ?Вочевидь «хтось» намагається заплутати сліди і дезінформувати киян про трагедію Успенського собору.

Викликають подив у мене і дві фотографії якогось німецького офіцера, що сфотографував момент підриву Успенського собору. Фотографування здійснювалося з лівого берега Дніпра і зроблені у дивній експозиції, ніби цей німецький есесівець фотографував вибух таємно з далекої відстані. Я був у окупації, працював на телефонній станції у німців і місце, з якого есесівець робив зйомки добре знаю, там були хащі лози, на цій ділянці і зараз біля мосту Патона немає ніяких будівель, а тоді і подавно не було. В цих фото теж багато таємничого.

В усіх підручниках, довідниках, енциклопедіях всі 50 з гаком років радянська пропаганда твердила, що Хрещатик і Успенський собор зруйнували німецькі окупанти. За інші думки людей могли від­правити розмірковувати на Колиму. Але, були і виключення. Український письменник Анатолій Кузнєцов у своєму романі «Бабин яр» спробував розкрити цю таємницю, але його викинули з СРСР.

Я добре розумів, що певним колам і досі не хочеться розкривати цю таємницю.

Влітку 1949 року довелося мені охороняти дружину одного з маршалів СРСР. Її будинок був поблизу Лаври.

У вільний від своїх обов’язків час, сам собі був командир, я облазив все навколо садиби. Під час огляду руїн у мене мимоволі виникало запитання: «Навіщо зруйнували цю красу?». Пам’ятав цю архітектурну реліквію ще до війни, бо з середнім братом приходили сюди оглядати печери і Успенський собор, що сяяв на фоні блакитного неба. «Заради якої мети знищили святиню християнства східних слов’ян? — виникали у мене думки. — Які Герострати приклали до цього свою злочинну руку?».

Під час окупації мені доводилося чути, що собор підірвали енкаведисти-сапери. Нібито вони приєднали вибухівку до електромережі, і коли німці її увімкнули, собор вибухнув. Але повернулася радянська влада і нам почали втовкмачувати, що собор зруйнували німець­кі окупанти, бо хотіли знищити взагалі всю слов’янську культуру.

Якось, коли ми сиділи за столом і обідали, я, знаючи, що під час окупації вона жила в цьому будиночку і була свідком як вибухнув Успенський собор, спитав:

— А ви тут жили, коли вибухнув собор?

— Жила. Бабахнуло так, що у нас всі шибки повилітали.. А у двір і на дах попадали уламки...

— А хто його підірвав? — спробував я зав’язати розмову.

— Підірвав? — зиркнула старенька на мене з німим запитанням: а хто ти за чоловік і чи слід тобі говорити правду. — І відповіла: — А хто його знає, якісь бузувіри...

— Які бузувіри? — не зрозумів я.

— Ті, що церкви руйнують... — потім підвелася і пішла на кухню.

Я зрозумів, що вона боїться говорити правду, але певне щось знає.

Потім у Лаврі я зустрів священослужителя і теж причепився до нього.

— Ви тут були в окупації, святий отче?

— Був, — підозріло подивився він на мене, — а що вас цікавить?

— Цікавить мене, хто підірвав цей собор, це ж історична цінність...

— Іроди підірвали! — відрізав він мені і пішов своєю дорогою.

І я зрозумів, що люди знають, хто заподіяв зло, але не хочуть говорити, бо тоді в 1949 році з України в Сибір і в ГУТАБ поїхали багато тих, хто опинився в окупації.

Через кілька днів дружина маршала поїхала до Москви, а «чорна кішка» до садиби не завітала. Попрощавшись зі старенькою я пішов до своєї частини і більше її ніколи не бачив. Питання про Успенський собор скабкою залишилося в моїй голові.

Щоб це мені не коштувало, я доведу це слідство до кінця.

...Про те, що Успенський собор Печерської Лаври заміновано спецбригадами НКВС, в Києві розмови почалися одразу після приходу окупантів. Але німці оголосили, що вся Лавра обстежена, і мін немає. Після такої заяви монахи почали правити богослужіння в соборі, а навколо німці встановили зенітну батарею, що охороняла Печерськ де було німецьке військове містечко, і мости через Дніпро.

І все ж не зважаючи на заяви німців собор вибухнув.

У 1993 році журналіст з радіостанції «Свобода» Іван Гвадь передав мені досьє документів, що стосувалися цієї трагедії, сказавши таке: «Я сам збирався розслідувати цю справу, але бачу, що вона мені не по зубах».

Спроба тоді знайти якісь документи в архівах українського КДБ, була даремною — там мені відповіли: «У нас з цього питання немає ніяких документів, якщо щось є — то в Москві...»

Скоро я довідався, що в Аргентині у 1950-х вийшла книжка спогадів колишнього мера міста Києва (1942—43 роки) Л. Форостівського під назвою: «Київ під ворожими окупаціями». Звернувся з листом до товариства «Україна», допомогти через закордонні українські емігрантські організації розшукати цю книжку. Згодом отримав ксерокопію книжки. Як потім з’ясувалося, така книжка в Києві була і десь зберігалася таємно, а потім її передали «Музею міста Києва», де вона й сьогодні не афішується. Кілька слів про Леонтія Форостівського. Після знищення мера Києва Володимира Багазія німцями, мером міста став Л. Форостівський. 1943 року його і дружину німці теж заарештували, але йому вдалося врятуватися і він, побоюючись переслідувань радянської влади, з відступаючими німцями опинився в Європі, а потім виїхав, як і десятки тисяч українців до Аргентини на поселення. Там він і видав свої спогади у видавництві Миколи Денисюка у 1952 році. Ось, що він пише: «...Німці знали, що більшовики, втікаючи з Києва, замінували Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Навіть більше: всю територію Лаври німці взяли під свою охорону і нікого туди не пускали. В перших числах листопада (вибух стався 3 листопада) автор цієї книжки особисто на Сінному базарі зняв більшовицьку агітку, в якій містилися погрози на адресу Лаври й зазначалося, що там скоро вчиниться «розправа». Цю агітку тодішній голова Управи міста П. Багазій негайно передав військовій німе­цькій владі, що в своїх руках тримала охорону й грабувала Лавру. Коли б була добра воля, німці мали час і змогу Успенський собор розмінувати так, як це зробили вони з іншими об’єктами...».

З цієї листівки, про яку згадує Форостівський, виходило, що мешканців Києва більшовистські агенти залякували не ходити до Успенського собору, якщо там буде урочистий молебен з приводу проголошення Акту незалежності України і позбавлення від більшовизму. Чому німці не розмінували Лавру стане зрозумілим з подальшого розслідування.

Важливе свідчення дає з цього приводу професор Б. К. Жук, його я знайшов в досьє журналіста з радіостанції «Свобода» Гвадя. Професор Жук науковий консультант Лаврського музею опублікував свої свідчення у «Вестнике Института по истории СССР», №2 в 1956 році. Ось що він засвідчив:

«...Старший науковий співробітник музею, покійний М. Чорногубов одразу після вступу німців до Києва переніс з ризниці собору в будинок келій та в приміщення святих воріт надзвичайно цінне велике зібрання старовинних вишиваних підризників, старовинних риз... також багато рідкісних за своїх художнім багатством речей і старовинних ікон, дуже цінні старовинні книги та церковний дорогоцінний посуд. Німецький офіцер, завідуючий Музейним містечком, розпорядився всі ці речі віднести назад в ризницю, бо вони, мовляв, там краще зберігатимуться від крадіжок. На заперечення Н. Чорногубова, що він остерігається підриву церкви, офіцер посміхнувся і сказав, що цього бути не може. Всі церковні речі, що були принесені назад у собор, загинули під час вибуху. Про це авторові цих рядків особисто розповів М. Чорногубов. Це повністю підтверджує, що до підриву Успенського собору німці не мали ніякого відношення. У всякому випадку, коли б вони замінували церкву, то про це б знав німецький офіцер, завідуючий Музейним міс­течком і, зрозуміло, не дав би розпорядження переносити найцінніші речі на місце вибуху».

Вибухів у Лаврі було три. Перший підірвав опорну стіну Собору, закривши вихід до нижніх печер. Через деякий час торохнув вибух під собором, зруйнувавши його частково. Потім пролунав громоподібний вибух, що розніс церкву вщент. Вибух був настільки сильним, з полум’ям, що запалив перші поверхи Лаврської дзві­ниці. Створювалося враження, що вибухи були професійно спрямовані так, щоб спочатку посіяти серед людей паніку, що зберуться на богослужіння на площі перед собором, і вони кинуться рятувати людей з-під руїн. Потім завалити їх брилами самого собору, а потім скинути на них вибуховою хвилею Лаврську дзвіницю, але вона вистояла. Німці загасили в ній пожежу.

Письменник Анатолій Кузнєцов, готуючи свій роман-документ «Бабин яр» провів велику пошукову роботу. Опинившись в окупації він став свідком злочинів у Києві. Ось що він свідчить про загибель Успенського собору: «Ми вийшли на своє облюбоване місце — і перед нами відкрилася Лавра. Вона горіла. Всі поверхи головної Лаврської дзвіниці світилися яскравим багряним світлом, ніби вона була ілюмінована, а диму було небагато. Успенського собору вже не було — купа каміння, з якої стирчали залишки стін, розписаних фресками. Горіли музеї, все містечко — монастир, що був обнесений стінами. Бабка так і сіла, де стояла. Бігли люди і всі говорили, що вибухнув Успенський собор. А там було складено багато стародавніх рукописів і книг. Горіли аркуші, вітер розносив їх над будинками і вони сипалися вогненним дощем, підпалюючи все навколо. Німці щосили намагалися гасити пожежу, але не було води...».

Мені, авторові цього розслідування, довелося опинитися в окупації і через кілька днів після вибуху потрапити на територію Лаври і побачити руїни собору. Дзвіниця бовваніла закіптюженими колонами, а фрески Успенської Божої матері вибухом розкидало на подвір’ї, на дахах келій і музеїв, ніби якась зла сила розіпнула Богородицю на Лаврській землі.

Наступного дня після руйнування Успенського собору з повідомленням вийшла газета Києва «Українське слово».

«Вчора, 3 листопада, Печерську Лавру і її Успенський собор в першій половині дня відвідав президент Словаччини Тіссо в супроводі коменданта міста генерал-майора Ебергарда та багатьох керівників окупаційної влади генералів і офіцерів німецької, і словацької армії. Після того як гості залишили Лавру, в соборі сталися три несподівані вибухи, які зруйнували повністю Успенський собор. Загинуло кілька ченців і німецьких солдатів. Ведуться рятівні робо­ти, шукають терористів. Троє з них при спробі втекти були застрелені...».

Для того щоб вести слідство далі я мусив з’ясувати, що трапилося в Успенському соборі того дня. Шукаючи документи, свідків випадково натрапив на один важливий документ утаємничений і захований в партархіві київського обкому партії: Документ складено 29 листопада 1944 року і підписаний уповноваженим Кіровського (Печерського) райвиконкому по Печер­ській Лаврі (відповідно працівник НКВС, бо в ті часи церквою опікувалися ці органи). В. Тверським та архімандритом Валерієм намісником Лаври. Документ називався: «Подання» і починався так:

«Голові урядової комісії по розслідуванню злочинів німецьких окупантів».

У цій доповідній чи то заяві мова йде про те, як було підірвано собор, але тільки натяком і невпевнено і нічого конкретного, а більше акцентується увага на дрібницях, як німці і поліцаї у холодну зиму 41—42 років тягли з руїн собору горіле дерево на дрова та цеглу для пічок. Але на кілька абзаців цієї довідки я хотів би звернути увагу, бо в якійсь мірі вони дають нитку для розкриття злочину.

«Найвищого апогею, — повідомляється в цьому документі, — робота німецької поліції досягла 3 листопада 1941 року, коли було підірвано Успенський собор — найбільшу святиню Лаври. Рано-вранці 3-го листопада 1941 року німецькі жандарми виселили не тільки всіх мешканців Лаври (нижної), але й з тих кварталів, що прилягали до Лаври, до спуску Євгенії Бош (площа Слави. — Авт.) на півночі, до фортечних воріт на півдні, до Дніпра на сході і до вулиці Щорса на заході (Печерський базар. — Авт.). Близько 13—15 години вибухає Успенський собор, від якого залишаються руїни. Що ж трапилося задають питання автори документа. — Німці розповсюдии чутки, що більшовики, відступаючи, мінували собор. Але вони не змогли знайти міни і знешкодити їх і собор підірвався. Чи правомірна така версія? — задають питання знову автори, — і намагаються відповісти. — Навіщо більшовикам було мінувати собор? А коли ж були підозри, що собор мінували більшовики, то чому не було запрошено незацікавлених експертів та свідків, що об’єктивно висвітили б події. Навіщо було вмикати електрику, коли були підозри, що собор заміновано, то чому ретельно не перевірили електропроводку. Навіщо було виселяти цілі квартали мешканців, коли не було повної впевненості?».

Ось такий фарисейський документ було складено до міжнародного трибуналу у 1944 році. Радянська влада покладала вину за знищення Успенського собору на ні­мецьких окупантів, а Берлін вказував пальцем на Москву. Кожен з них наводив вагомі свідчення. І ось для того, щоб встановити правду ми детальніше розберем докази Москви, бо в цьому документі все поставлено з ніг на голову, факти не відповідають дійсності, свідчення підтасовані, і автори документів дуже часто чогось не договорюють, або ж плетуть нісенітниці.

Ну, по-перше, як можна було створити комісію для з’ясування, як більшовики мінували собор, коли німці не знали, що він взагалі замінований.

По-друге, автори цього подання — довідки чомусь зовсім не згадують про відвідини Печерської Лаври 3 листопада 1941 року словацького президента-сателіта Німеччини Йожефа Тіссо, який в день вибуху відвідав Лавру і Успенський собор. Вони не вказали, що його супроводжували велика група німецьких та словацьких військових і цивільних осіб. Бо виникло б запитання: навіщо німцям було підривати в Успенському соборі своїх генералів і свого союзника-президента.

По-третє, в довідці пишеться, що для того, аби підірвати собор німці виселили мешканців Лаври і оточили весь район, виселивши звідтіля киян. Це знову неправда. Свідки розповідають, а в тому числі і теща маршала зв’язку Леонтьєва, що жила під стіною Лаври, що дійсно людей тимчасово вигнали, а іншим заборонили виходити з приміщень, аби не допустити терористичних акцій проти Тіссо і німецьких генералів з боку більшовицьких терористів-агентів НКВС.

В довідці засвідчується, що нібито собор вибухнув після того, як німці увімкнули освітлення Лаври. Це теж неправда. У дійсності, чекаючи відвідин Лаври високим гостем, німецькі адміністратори вранці увімкнули електрику, щоб освітити фрески собору. Вранішня перевірка електромережі вибуху не дала. Тіссо ж оглядав Лавру десь з 11.00 до 13.00. Після чого залишив зі своїм почтом подвір’я Лаври. Вибух стався приблизно біля 15.00.

 

Юрій КРАСНОЩОК

(Далі буде)