Топоніми україни — свідчення давності нашого народу

Продовжуємо публікацію доробку відомого філолога Станіслава Губерначука «КАРБИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНСЬКИХ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВАХ ТА ІМЕНАХ ОСОБОВИХ»

За даними археологів, десь у середині V тис. до н. е. творці Трипільської цивілізації налагодили власне виробництво міді. Були у трипільців і технології виробництва олова, свинцю, срібла. Назви цих металів, як доводить Ю. Мосенкіс, є раритетами трипільського прасловника української мови. Ті, хто працював над обробкою металів, можливо, у три­пільців звалися — кови/ковалі. Це можна припускати з того, що в аріїв Перського Нагір’я був герой-коваль з ім’ям Кова. Та й у нас на житомирському Поліссі у давнину ковалів називали — кови. У «старих» селах того краю, за М. Брицуном-Ходаком, відомі людські наймення Кова, Ковчук. Є там і село Ковцьки. Із давніх-давен в українській мові функціонує термін майдан, себто лісові оголені місця, на яких базувалося виробництво дерев’яного вугілля, смоли, дьогтю тощо. Слово майдан має трипільські початки — його віднаходимо у лексиконах індоаріїв та аріїв Перського Нагір’я. Цей термін зберігся в багатьох українських топонімах: Майдани, Майданівка, Майданецьке та ін. Прикметно, побіля останнього селища (Майданецьке) археологи уже багато років досліджують залишки трипільського поселення.

У місцях виробництва вугілля (дерев’яного), смоли, дьогтю, поташу зводилися будівлі, які в давнину називалися — буди. Як пам’ять про ті буди в Україні залишилась велика кількість назв поселень: Буда, Буди, Будки, Будище, Великі Будища, Малі Будища та ін. Важливо, у цих назвах маємо український корінь буд (будівля, будувати). Мовознавець О. Стрижак припускає, що деякі із таких назв із коренем буд мають стосунок до назви етнічної групи будини, яку описав у V ст. до н. е. Геродот.

У вжитку трипільців була дуже ходовою глина. Її використовували при будівництві жител, домішуючи солому й полову, а також для виготовлення посуду і пластики. В українській мові є напівзабуте слово опока, себто гончарна глина. Можливо, саме так на українських землях чи в якомусь регіоні називали глину ще в Трипільську добу. Українська назва відомого своїм гончарством поселення Опішня, як гадає А. Коваль, саме й походить від архаїзму опока. Давнім словом кита на Чернігівщині називають плетеницю з лози і тин. А в селах Полісся із такої лозової плетениці складають стіни хлівів. Прикметно, остання хвиля подніпровських колоністів Індії — арії також стіни своїх жител складали із лозової плетениці. Можливо, наш архаїзм кита має витоки у арійських часах. А. Коваль вважає, що назви українських поселень Китайгород мають у першій основі не слово китаєць, а саме слово кита.

В українських географічних назвах Рудня, Рудка, Рудиця, Руденка та ін. збереглася пам’ять про освоєння нашими предками виробництва заліза. Залізна руда в багатьох місцях — на болотах, торфовищах виступає на поверхню у вигляді рудої, бурої, червоної землі. Звідси й назва — руда. Цей термін має ще трипільське походження — корінь руд є в кількох санскритських словах (рудгіра), які означають те, що і в нас — рудий, червоний. Хоч масове виробництво заліза на українських землях почалося у часи, пі­зні­ші за трипільські.

В українських говірках законсервувалося багато прадавніх слів на означення назв одягу та взуття, корені яких простежуються у Трипільській добі. Ті мовні корені були винесені нашими предками до витоків Інду, де вони й збереглися у санскриті. Так, наприклад, українське слово шата/шати на означення вишуканого одягу один до одного збігається за звучанням і значенням із санскритським — шата — одяг, кусок тканини. Українська говіркова назва просторої накидки звучить балахон, а довгого халата — балта. Є в нас і кругла прикраса для одягу — балабон. А санскрит знає чимало слів із коренем бал/бала. У мовців нашого середнього Полісся вовняна пряжа та її відходи називаються — вал. Слово вала із тим же значенням, що і згадане щойно наше слово, є у санскриті. Там же у середньому Поліссі чоловічий кожух називають бургар, вовняну квітчасту хустку — гаруска, а велику теплу хустку — згарда (як, до речі, і намисто). А в Галичині є слово гарусівка та гарусна стрічка стосовно вузької шерстяної червоної стрічечки. Ці терміни походять від спільного мовного кореня гар. Із цим же коренем у нас є слова гарний, гарячий, нагар. У санскриті корінь гар дав життя термінам на означення назв Сонця, золота, прикраси, серця. Себто, згадані вище назви українського одягу мають початки у Трипільській добі.

Трипільських часів мовний корінь гал зберігся у поліській говірковій назві напіввовняної хустки — галіцейка, стрічки для обшивки одягу — галун, та непридатної для носіння одежі — галь. Мовний корінь гал зафіксований на українських землях ще протошумерами у назві своїх сусідів-землеробів та у слові гал — великий. Цей же корінь гал знає і санскрит. У нашій Галичині, на Лемківщині та в середньому Поліссі поширений мовний корінь гун. Так, назви гуни та гунька стосуються верхнього одягу з грубої домотканої тканини, а сама тканина із овечої вовни називається гунина. Верхній одяг на ваті називається гунь, а верхній одяг із домотканого сукна чи полотна поліщуки називають гуня, ті ж поліщуки називають штани з начосами гундзя. У середньому Поліссі назва гуні стосується шкіряного взуття. У санскриті подибуємо чимало слів із коренем гун, який є твірним у словах зі значенням волокно, нитка, шнурок та ін. Та й назва однієї з ведійських етнічних груп звучить гуна.

Поліщуки називають драпчаком домоткане кольорове полотнище для застелення ліжка. А в санскриті маємо слово драпі у значенні одяг (у нас є говіркове — трапкі). У Ведах співці-поети названі канва, бо, за уявленнями індоаріїв, ті співці-поети «ткали» свої славені-гімни як дорогоцінну тканину. Прикметно, в українській мові словом канва називають краї одягу. Можна говорити про фонетичний і семантичний збіги нашого та санскритського слів. У мовленні поліщуків є вислів карчиста хустка, яка прикрашена орнаментом із геометричних фігур. Ті ж поліщуки словом карунка називають мереживо, яке пришивають до спідниці. За своїм змістом слова карунка і карчиста (орнамент, мереживо) мають і звуковий і семантичний відповідник у санскриті: карніка — орнамент. Є ще в санскриті й однокорінні слова кар — творити і кара — рука. Тут доречно згадати наше — карбувати. У говіркових назвах одягу поліщуків є назва маганка — зимова тепла хустка, маген — лляний рушник, магерка — плетена шапка. Корінь маг знає і санскрит. І в ньому, і в українській мові є чимало близьких за звучанням і за значенням слів, що постали від спільного, ще трипільських часів, мовного кореня ман. Зокрема, у говірці середнього Полісся збереглися назви різновидів одягу: сукман — чоловічий одяг, доломан — жіноча спідниця, мандебурка — дитяча шапочка, манатки, лахмани — старий одяг та ін. Словом маниш поліщуки називають пришитий до чоловічої сорочки нагрудник, а в нашій мові є й слово манішка — вишивка чи вузька смужка на розрізі сорочки. Серед багатьох відтінків значень, які надає словам корінь ман є й значення манити, приваблювати і в нас, і в санскриті. Українська вишита манішка, як і санскритське слово маніка — коштовність, звичайно ж, ввібрали одне й те значення нашого пракореня трипільських часів — приваблювати. Праукраїнський мовний корінь пан, який широко представлений і в українській мові, і в лексиконах найдавніших вихідців із Праукраїни, став твірним для багатьох різновидів назв українського одягу і взуття. Так, наше жупан віднаходимо у лексиконі пелазгів — жупанос. Корінь пан дав життя назвам українського взуття й одягу: опанча — чоловічий, оздоблений хутром, верхній одяг, панева — вовняна спідниця, пандьолка — спідниця, пантики — літнє взуття на дерев’яних підошвах. Санскритське пан перекладається — бути надзвичайним, дивовижним, замиловувати. Українсько-санскритську мовну паралель маємо в нашому слові пасок — пояс для підперезування одягу та індоарійському слові паса — вірьовка, шнурок. Поза сумнівом, українські слова полотно, пола виникли від мовного кореня трипільського походження — пал/пол. Санскрит знає чимало лексем із цими коренями у значенні захист. Зрозуміло, що найдавніший полотняний одяг захищав людину від негоди.

 

Залишки епохи первісного мовотворення

Вважається, що поміж найпрадавнішими знаннями людини є й ті знання, які збереглися у міфах первісної доби. Значна частина фрагментів праукраїнських міфів, як припускає фольклорист В. Давидюк, дійшла до нас в українських народних казках, календарних обрядах, обрядових піснях, замовляннях та ін. Згаданий дослідник зараховує до найдавніших українських казок так звані комулятивні казки про тварин, які є витворами прадавньої мисливської епохи у хронологічних межах верхнього палеоліту — нижнього мезоліту. Казки про тварин приберегли багато рис архаїчного думання, уявлень, вірувань. Зразками таких казок В. Давидюк вважає українські народні казки «Рукавичка», «Вовк і семеро козенят», «Котик і півник», «Коза-дереза», «Колобок», «Про вовчика-братика і лисичку-сестричку» та ін. Одним із дивовижних уявлень первісної людини було уявлення, яким приписувалось тваринам розуміння людської мови і навіть залежності тварин від магії людського слова. А ще вважалося, що тварини мають свою мову для спілкування поміж собою. Тому, як припускає В. Давидюк, казки у первісні часи призначалися не людині, а звірові, якого хотіли ошукати за допомогою казки. Власне, для цієї мети використовувалися і певні словесні формули та заклинання. Завданням мисливської казки було приспати пильність конкретного звіра, знерухомити, затримати його. При тому звір, якого планували вполювати, не називався у казці. Магічне присипляння звіра за допомогою казки, стверджує В. Давидюк, формувалося ще 20—10 тисяч років тому.

Етнографам відомо, що, йдучи за здобиччю певного звіра, мисливці говорили, що йдуть на риболовлю — це щоб не наполохати потрібного звіра. Відомо також, що мисливці деяких народів ще недавно брали на полювання і казкаря, бо без казки, уявлялось, удача неможлива. Вірогідно, і наші подніпровські предки-первісні мисливці мали у своїх гуртах казкарів. Як їх могли називати? Із гнізда українських слів зі значенням розказувати, оповідати певно найдавніші корені мають слова балакати, варнякати, бо у санскриті є терміни із коренем бал/бала, пов’язані з поняттям балакати і слово варн — розказувати, вихваляти, описувати.

Серед хитрощів первісних мисливців був звичай не називати справжньої назви звіра. Відомо, мисливці щодо вовка вживали евфемізм старий, щодо вепра — дик, щодо лисиці — довгомуд. Та й наш ведмідь/медвідь, можливо, це не справжня назва того звіра. Очевидно, й назва білка — то всього лише вигадана мисливцями підміна реальної колись назви того пушного звірка. У санскриті є слово біла — дупло, а білка якраз і живе в дуплі, тож нинішнє білка, це певно, евфемізм — та, що живе в дуплі, як і ведмідь — той, що відає, де є мед. Санскрит знає слова тура — сильний, швидкий і тур’я — сила, потужність. Отже, наше слово тур має ще неолітичні початки і, цілком можливо, було на вустах первісних мисливців, для яких тур, як видно з українських обрядових пісень, був дуже бажаною здобиччю. Такою ж бажаною здобиччю для давніх мисливців була і сарна/коза. Відповідник нашому сарна законсервувався у санскриті — там сарна — те, що і в нас. Можливо, у санскриті збереглися наші найдавніші назви кози, бо ця назва (коза) вважається багатьма дослідниками дуже пізньою. Так-от, санскрит приховав такі назви кози: цапра, мека, букка. Корені цих санскритських слів є в українській мові: цапурка — говіркова назва кози, мекати (коза мекає) і буцатися (бити рогами, лобом).

Відлуння пошуків мезолітичними мисливцями куни/куниці віднаходимо в українському обряді сватання, коли свати заявляють, що шукають сліди куниці. Із птаства первісні мисливці могли не оминати гусей, качок, куликів, тетеруків, куріпок та й, певно, називали цих пернатих так, як і ми тепер. У санскриті віднаходимо слова гусья — те, що видає звук і ганса — гуска, а також — тітіра — тетерук, куріпка, куліка — кулик і плава — качка (чим не наше плаваюча птиця?). Щодо останньої назви, то у санскриті із коренем плав є слово плавана — плавання. Назва вепра збереглася у лексиконі етрусків — вепре, що й свідчить про давність назви. А бобер у лексиконі пелазгів називався фібер, що є близьким до назви цієї тварини у нашій Галичині — бібер. У санскриті є слово бабгру у значенні бурий. Можливо, що оте бабгру — бурий було у давнину й використане для назви того бурого пушного звірка (бобер).

Чимало українських слів, які можна пов’язати із дикими мисливськими тваринами, мають відповідники до своїх коренів у санскриті. Зокрема, санскрит знає слово марґа — те, що стосується тварин, яке співзвучне нашим говірковим словам марга, маржина — худоба. Наші терміни — пошуки, стріла у санскриті звучать як маргана та й сам мисливець у санскриті називається марґаган і марґа джівана. У санскриті є термін діч’я у значенні чужий. А чи не могло наше слово дичина колись виникнути із того мовного кореня, що й санскритське діч’я? Збираючись на полювання, пер­вісні мисливці могли називати свій захід словами, які були однокорінними з нашими — лови, облава та їхнім санскритським відповідником — лава. Пересування мисливців могло означатися так, як і в нас нині — іти, бо в санскриті є його відповідник: іті — рухатися. Цікавим для нас є слово індійських ораонів дзіба — іти (чим не — дибати?). Принудити звіра вискочити із лігва, нори, певно, означалося словом близьким нашому принуджувати, бо санскрит зберіг лексему нуд — виганяти. А ще санскрит знає слова тур і гна, що перекладаються — потурити, гнати. Є в санскриті й терміни драпі — той, хто спонукає тікати і дра — утікати, а ще — тік — утікати. Щодо перших двох слів, то згадаймо наші драпати і дати драпака, які можуть стосуватися тварини, яка тікає. Первісні мисливці уже мали собі помічника — прирученого пса, назва якого, вірогідно, звучала так, як і в нас: у санскриті є слово пса, що означає пес, а в етрусків слово песи — то пси.

Первісні мисливці вдавалися до таких хитрощів, як заманювання звірів на імітовані звуки їхніх голосів. Для того у мисливців був нехитрий вабик-інструмент у вигляді лука з натягненою жилкою, яким і відтворювали звуки певних тварин. Той вабик донедавна у мисливців називався бандурка. Саме звуками такої бандурки, як вважає В. Давидюк, котик із нашої казки «Котик і півник» виманив, щоб знищити, увесь лисячий виводок. Слово бандурка є неолітичного походження: перша його основа бан — у санскриті то швидкість, а друга основа дур то у санскриті — дурити. Окрім такого вабика, мисливці, вважається, ще й імітували голоси тварин своїми ж голосами. Тому саме в добу первісних мисливців мова наша збагатилася звуконаслідувальними вигуками, що імітували голоси, крики тварин. У наших казках про тварин зафіксовані деякі звуконаслідування голосів тварин, зрозуміло, такі, якими їх уявляли предки. Уявлялося, що корова видає звуки му-у, рику-рику; коза — ме-ке-ке; баран — ба-ба-ба; свиня — хрю-хрю-хрю, рох-рох; гуска — га-га-га, гел-гел, ге-ге-ге; курка — ко-ко-ко, кво-кво, тю-ун, тю-ун; пес — гав-га-гав, ги-р, авур тощо. Такі, як говорять в народі, «розмови тварин» обігруються і в народних мініатюрах: «Курочка каже: тю-ун, тю-ун. Я собі зернятко вигребла. Гусочка кричить: А я розпущу крила! Га-га-га! Коза гнівно: ме-ке-ке! Коли поведуть нас пастися? Ме-е-е! А корова: Му-у-у! А доки я ждати му-у?».

Те, як «говорять» тварини, за уявою українців різних регіонів, зафіксовано в «Атласі української мови». Так-от: корови — ревуть, гудуть, бухають, мекають; коні — іржуть, ігають, геготять; вівці — бекають, мекають, бляють; кури — кокотять, кудкудахкають, кіркають; гуси — гелгочуть, гагають, ґерґочуть, шайкають; качки — качать, вуткають, кахкають і т. п. Наскільки давні ці звуконаслідувальні вигуки і слова нам підказує санскрит, де є однокорінні їм лексеми: карава — корова (дослівно — голова -ка, що реве), рава — рев, ревіння, ґгу — кричати, кликати (гудуть), ір — звучати (іржати), бекура — голос, звук, ґга-ґа — птиця, кур — курликати, кірі — курка, качха — болотна місцевість (качка — болотна птиця) та ін.

Уявляючи, що тварини спілкуються між собою своєю мовою та ще й розуміють мову людей, первісні мисливці вдавалися до імітації «мови» тварин своїми вигуками, аби привабити звірів до своїх засідок. Такі гукання, приманювання тварин, вірогідно, збереглися у говірках української мови. Для корів і турів то вигуки мань-мань, маня-маня, балай-балай, ґгу-ґгу, му-му та ін. Давність цих вигуків підтверджує санскрит, у якому ман-ман означає прохання, самані — збиратися докуки, бала — балакати, ґгу — гукати, кликати. Коней, кіз, овечок первісні мисливці, вірогідно, підкликали вигуками, якими й нині українці кличуть тих тварин: маш-маш, бе-бе. Про давність цих вигуків свідчить санскрит своїми термінами: макш — швидко, бекура — голос, звук. Прадавніми є й українські кликання качок — тась-тась, курей — кура-кура, які, можливо, витворили ще первісні мисливці для заманювання качок, курей, куріпок, тетеруків, журавлів. Санскрит підтверджує прадавність цих вигуків своїми словами таса — плигання, кур — курликати. Подібних кликань тварин у первісних мисливців було десятки, про що свідчить величезна кількість українських вигуків на кликання тварин, зафіксованих «Атласом української мови». То все залишки мови наших прапредків первісних часів, залишки епохи первісного мовотворення. Ті звуконаслідування базувались на вірі — якщо тварини розмовляють між собою, а з ними говорити їхньою мовою, то вони зрозуміють людину, наблизяться до людини.

На полюванні у тварину, яка наблизилася до людей, звісно, випускали стріли з лука, метали списи. Пов’язані зі згаданими діями терміни первісних мисливців мусили бути подібними до тих, які є серед слів української мови та й тих слів, які винесли наші предки до Індії, Месопотамії, на Апенніни. Протошумери взяли із нашого Подніпров’я слово лукул у значенні лук, стріла. А в санскриті одна з назв стріли звучить бан, а ще в санскриті є слово банапхар — пронизуючострілий. Саме ж слово пронизувати, пхати у санскриті позначене терміном пха (чим не коротка форма нашого — пхати?). Дієслово метати у санскриті звучить спгур (чим не наше — шпурляти?). На поняття спис, шило у лексиконі індоаріїв було зовсім зрозуміле нам слово — шула.

Поранену тварину, яка стікала кров’ю і ревіла, зрозуміло, добивали, розсікали на великі шматки м’яса. Знову ж таки терміни первісних мисливців, пов’язані з цими діями, були, правдоподібно, однокореневими із тими, які були винесені нашими предками до Індії та й із сучасними українськими відповідниками: труп — убивати; шур — бити (у нас — шуркати, шурнути); врана — рана; руш — ранити, убивати (у нас — не руш!); рава — рев, ревіння; нірава — беззвучний; марана, мрітью — смерть; луп — лупити; сік-гала — гострий, лезо (чим — не сікти?); меша — хутро; мока — зідрана шкура (мокра, мокнути); крав’я/кравас — кров; манса — м’ясо. Архаїчне українське слово руда — кров законсервувалося у мові шумерів (теж — руда). Цікаве слово капець віднаходимо у лексиконі етрусків, яке і за звучанням і за значенням збігається із українським говірковим капець — кінець, смерть. Індоарійський мовний корінь ган — убивати залишився у наших термінах салган — «бойня для скота» (за Б. Грінченком), ураган — Сонця убивця, ганити — знущатися, висміювати.

Отже, у мові мезолітичних мисливців українського Подніпров’я, можна припустити, були вислови, якщо не тотожні, то однокореневі із названими українськими архаїзмами та санскритськими лексемами, які мають свої відповідники в сучасній українській мові. Тобто, мовна пам’ять українства, з урахуванням цього, сягає часів первісного мисливства, мезоліту, а то 20-10 тис. років дотепер.

І пізніший період господарки наших подніпровських предків — приручення, одомашнення диких тварин також добре відбився в українській мові. Ще в трипільські часи, себто 8-6 тис. років тому, як засвідчує археологія, насельники українського Подніпров’я уже розводили, приручивши, крім великої рогатої худоби, ще й свиней, овець, кіз та різну птицю. Десь у Трипільську добу у наших предків найвищою цінністю були корови й коні. Про це дізнаємося зі славенів «Рігведи»: «Усіх Богів, ти Ушас, привозь,.. Дай нам володіти коровами, володіти кіньми». Мовознавство зараховує назви тварин до найстаровиннішого мовного фонду. Загальна назва великої рогатої худоби, можливо, людьми Трипільської цивілізації означалась таким же терміном, як і в нас нині — худоба, адже в санскриті є його відповідник — гудобга. А може, та назва звучала го, гона, бо такі слова віднаходимо у лексиконі індоаріїв у значенні бик, корова, худоба. Тут доречно згадати наші слова із першим складом го-: гов’ядина (м’ясо великої рогатої худоби) та галичанське гов’ядо (велика рогата худоба). С. Наливайко вважає, що корінь го залишився в українських прізвищах Гоп’я, Гоптар та назвах сіл Гупали, Гупалівка.

У аріїв Перського Нагір’я на означення поняття скот був термін пашу. А в лексиконі індоаріїв був термін паш — пасти і паша — паша. Ці терміни співзвучні нашим — пасти, паша, що пов’язані із тваринництвом. Назва молочного скота у санскриті звучить паясвін, де пая — пійло, а свін — скот. Друга основа свін, можливо, залишилася у нашій мові як назва свині. Стосовно назви скота у добу Русі-України був термін животина, а пізніше — живність. Тут маємо корінь ще трипільських часів — у санскриті є слова джів — жити, джіва — живий. З-поміж молочних тварин трипільці виділяли корову і вони ж, поза сумнівом, дали їй таку назву, бо в санскриті є слово карава на означення тієї тварини. Ще у санскриті корова називалася вача, а в українських говірках є терміни вака — корова і вакар, вакай — пастух. У своїй термінології трипільці, вірогідно, уже мали слова, щоб розрізняти самця й самку. Санскрит знає такі слова: шам’як — чорний, темний бик і ш’яміка — чорна корова, телиця. С. Наливайко припускає тотожність цих санскритських термінів із нашими — самець, самка.

Очевидно, у Трипільську добу побутувало вже й чимало слів, пов’язаних із розведенням великої рогатої худоби, про що свідчить той же санскрит. За висновками С. Наливайка, санскритське ґошала тотожне українському кошара, а ґотра — отара. На думку Наливайка, санскритське гоштга — місце для корів, корівник збереглося в українських географічних назвах Гоща, Мирогоща. Наше слово череда має початки також у добі одомашнення тварин — у санскриті є термін чардгас, що означає стадо, череда.

Американські вчені Бергер, Ентоні та Райнер довели, що коні вперше у Світі були приручені на Подніпров’ї понад чотири тисячі літ до нашої доби. А в найранішому творі ведійської літератури «Рігведі» написано, що автохтони Індії вперше побачили коней, на яких прибули арії. Прибули вони, як відомо, із Праукраїни. Там же у ведійській літературі фігурують вислови кіньнара — кінний народ, кінькірі — кінь запряжений, кіньара — кінний арій-землероб. Як бачимо, у тих термінах постійною основою є наше — кінь. Верховий кінь у індоаріїв звався садья, себто кінь, привчений для сидіння на ньому, а вершник звався садін. Тут маємо спільний корінь із українським садовити/усаджувати. Швидкий кінь у санскриті позначається словом ачу, а в українських говірках є лексеми гачур — жеребець, гачура — молода кобила та гача — кінь. З усього, про що йшлося вище, виходить, що всі перечислені терміни на означення назв одомашнених тварин витворили ті, хто й приручив тих тварин — наші предки-трипільці.

Заняття тваринництвом розширили мовний фонд наших подніпровських пращурів: до термінів на приманювання, гукання тварин, витворених первісними мисливцями, додалися терміни ще й на підганяння, відганяння тварин (із хліва, двору, при підключенні тварин до роботи). Мовні корені наших слів виганяти і гнати (скот) уже функціонували в мовленні наших подніпровських предків у часи, коли вони розпочинали міграції до витоків Інду. Адже у санскриті віднаходимо слова гіноті — погонич, гна — гнати, удган — виганяти. Сучасний український їздовий, спонукаючи своїх коней рухатися праворуч вигуком гаття/геття, і не здогадується, що він повторює вигук своїх предків-трипільців, бо у санскриті є терміни: гету — спонукання, дія; геті — поштовх, удар; гетар — погонич. Українське гаття/геття виникло, правдоподібно, ще тоді, коли трипільці, приручивши коня, запрягли його в плуг для оранки. Під час оранки плугатар при потребі давав команду тому, хто, ступаючи борозною, вів коня, тримаючись за повід правою рукою: геть, геть (від себе, правіше), к собі (до себе, лівіше). Так і закріпилися в українській мові терміни для керування кіньми: гаття/геття — праворуч, ксобі/ксоб — ліворуч. Серед найпоширеніших в українських говірках вигуків на відганяння коней, овець, свиней є вигуки: куш, куша, а-куш. Те, що ці вигуки стосуються різних тварин, підказує, що це є відганяння до якогось об’єкту, місцини, куди з волі людини мусять направлятися тварини. Що ж то може бути? Звернімося до джерела, в якому простежуються найдавніші корені української мови, себто до санскриту. Там подибуємо слова куша, куштга у значенні трава. Виходить, ще трипільського походження, наші вигуки куш, куша, а-куш означають: (ідіть) на траву. В українських говірках маємо ще кілька універсальних вигуків із коренем ар на відганяння корів та овець: арья, ар’йя, арийя. Знову значення цих вигуків нам допомагає з’ясувати санскрит, де є термін аріш у значенні пастися. Корів та овець українці ще відганяють вигуками: гей, а-гей, гей-гей. А у приспівах деяких наших обрядових пісень звучить оте гей: «Гейя, гейя, гейя, гей». Можливо, що наші гей та гейя мають спільне походження із санскритським гейя — пісня. Є в українських говірках вигуки на відганяння корів і коней гайда і гай-гай. У трипільські часи те, вірогідно, просто означало: іди-іди. Адже в санскриті віднаходимо термін гай, що перекладається іти і звучати. Цікаво, і птахів наші предки відганяли вигуком гая. Це зафіксовано в наших обрядових піснях: «Гая, гая в луги, райські пташки». Тут згадаймо український архаїзм гайнути — побігти, втекти. Із трипільських часів дійшов до наших днів вигук на відганяння корів — г’йє. Його санскритський відповідник г’йє означає — ей. Вигуком гей-гара виганяють корів із хліва на Вінниччині. Лексема гара законсервувалася в санскриті у значенні блиск, жовтий, Сонце. Тож говіркове українське гей-гара означає — гей на блиск, на світло (Сонце). В українському відганянні коней ший-ший та корів — а-ши, можливо, закладений той же корінь, що і в санскритському кші — гнати. З-поміж українських вигуків на відганяння овець цікавими є ора-а, гар’я. У першому вигуку маємо праукраїнське Ор/Сонце, а в другому санскритське гар — блиск, жовтий, Сонце. Себто, у тих вигуках трипільських часів закладений зміст: (ідіть) на світло, на Сонце. А от українське кликання овець вичь-вичь, правдоподібно, означає закликування до поселення, бо санскрит знає термін віш — поселення, плем’я. Можливо, що наш вигук на кликання овець маш-маш є похідним від того ж мовного кореня, що й санскритське слово меша — баран. А українське відганяння качок вигуками кача, качу, ймовірно, означає: на болото. Бо у санскриті є термін качха у значенні болотна місцина.

Чимала кількість кликань тварин — то просто наслідування «мови» певних тварин, себто їхніх голосів, зрозуміло, таких, якими їх уловлювало вухо наших прапредків, а точніше, якими ті звуки їм уявлялися. Наприклад, українські говіркові кликання овець бир-бир, бля-бля повторюють уявну «мову» овець: вони, на думку українців, биркають, бляють. А кликання курей ко-ко-ко, квоч-квоч збігаються із тим, як українці імітують голоси курей: кури, як гадають у нас, кокотять, квокають. Вигук на кликання качок вуть-вуть повторює імітацію українцями «мови» качок: вони, з нашої «ласки», вуткають. Ці та багато інших подібних вигуків мають звуконаслідувальну природу і в них відбилися найдавніші часи у становленні української мови, коли людина вчилася говорити у природи, наслідуючи звуки довкілля в тім числі й голоси тварин. То часи так званих первісних членороздільних звуків людини.

Наш подніпровський прапредок вслухався у звуки вітру, заметілі, а чи й, наприклад, турів і йому здавалося, що ті звуки звучать — гу-у, гу. І саме цим звуком наш прапредок позначив поняття звук, голос. Протошумери винесли праслово гу із Подніпров’я до Месопотамії, а згодом витворили із нього похідні слова гуд — бик (гуде), гул — радість. Те саме гу потрапило і до Індії — у санскриті подибуємо терміни, співзвучні українському гу: ґгу, ґгука — гукати, кликати. У Ведах є й вислів «Дева-гу» у значенні — той, хто гукає, кличе Богів. Праслово гу законсервувалося і в українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження: «Весняночко-паняночко! Де ти зимувала? Гу!» Оце гу тут виступає як загукування весни. Власне, наше гукати й постало із отого праслова гу, як і ряд інших українських слів (гудіти, гурчати, губи тощо). А в лексиконі індоаріїв наш вигук гу спричинився до виникнення назви сови — ґгука (та, що гугукає), хоч санскрит фіксує ще одну назву цієї птиці — улука, яка, певно, походить від того ж кореня, що й наше улюлюкати.

Чимало винесених до Індії праукраїнських звуконаслідувальних вигуків, які імітують голоси тварин, дали життя у лексиконі індоаріїв назвам певних тварин (хоч, може, ті назви були і в наших праговірках). Так, наше наслідування голосу кози — ме-е спричинилося до виникнення індоарійської назви кози — мека, наше уявлення, що ворона кричить кар, ка-ка, лягло в основу санскритських назв ворони карата, кака, а наше уявлення, що папуга і цвіркун видають звуки чир-чир, прислужилося для виникнення санскритської назви папуги й цвіркуна — чірі. Наша імітація голосу зозулі ку-ку успадкувалася і мовою індоаріїв, там теж крик зозулі означається вигуком ку-ку. Праукраїнське звуконаслідувальне слово курликати ввібралося санскритом, але як коротка форма — кур. Санскритське слово гава зі значенням крик і той, хто кличе, звичайно ж, постало від праукраїнського звуконаслідувального слова гав-гав, яке і досі у нас означає голос пса. Від того ж вигуку у нас виникла й назва ворони — ґава (та, що кричить). Прадавність українських звуконаслідувальних лексем бурчати, гикати, кашляти, свистіти підтверджується санскритськими відповідниками: бурбурана, гікка (у нас говіркове — гікалка), кас, швас. Зі звуконаслідувань нашими прапредками голосів довкілля, певно, виникли наші назви птаства: лелека (ле-ле-ле — спів лелеки на гнізді), пугач (пугу-пугу), деркач (дер-дер), гоготун — вид чайки (го-го-го), гоголь — вид дикої качки (го-го-го) та ін. Та й назви деяких комах в українській мові, вірогідно, мають звуконаслідувальну природу: джміль (дж-ж), бджола (бдж-ж), цвіркун (цвір-цвір) та ін. У всьому, що було розглянуте вище, можна сказати, збереглася мовна пам’ять ще про ті часи, коли людина розширювала свій мовний фонд, імітуючи голоси довкілля. Той період первісного мовотворення відбився і в таких, наприклад, українських словах: гриміти, свистіти, шуміти (шурхіт в лісі, звуки в природі), гарчати, сичати, шипіти, цвірінькати (голоси тварин), дзюрчати, плюскотіти, хлюпати (звуки води), бурмотіти, гомоніти, шептати (голоси людей) та ін. У перших складах названих слів саме й маємо звуконаслідування голосів довкілля. До таких же звуконаслідувань слід зачислити і наші бах, бух, гуп, кап, пурх, рип, трісь, хрусь тощо. Такі приклади, що демонструють звуконаслідування наших подніпровських предків, можна наводити й наводити. Ці звуконаслідування розвиваються і нагромаджуються в нашій мові ще з тих часів, коли людина, як вважали О. Потебня та Бодуен де Куртене, вчилася у природи розмовляти. Себто, наша українська мова, як і кожна інша, законсервувала в собі певну кількість прамовних одиниць і явищ, які виникли десь на самому початку мовотворення.

Згаданий Бодуен де Куртене дійшов ось такого висновку щодо початків нинішніх мов: «Що стосується мов племінних і національних, то початок кожної із них сягає зачатків розвитку людської мови взагалі». А людина, за сучасними дослідженнями, перейшла на спілкування з допомогою мови десь 2 млн. років дотепер. Бодуен де Куртене стверджував, що первісні звуки людей — то враження від природи, звуки якої спонукали людину наслідувати їх. Академік-мовознавець О. Потебня також був переконаний, що «якби природа не навчила людину членороздільному звуку, то сама людина ніколи б не відкрила, у яке положення треба привести членороздільні органи, за допомогою яких нервів і як подразнити голос, аби отримати цей звук». За Потебнею, одним із джерел, з яких повинні були витворюватися первісні слова, мали бути вигуки, які під впливом на них думки і видозмінювалися у слова.

Прадавність деяких українських вигуків та часток можна підтвердити, звернувшись до санскриту. Скажімо, наш вигук о! збігається із таким же вигуком у санскриті. Українське ого у санскриті звучить аго, наше ух має відповідник у санскриті уг, нашому хі відповідає санскритське тгі, а наше ну і за звучанням і за значенням збігається із санскритським ну. І наша частка ні законсервувалася у тому ж значенні у санскриті, де є, наприклад, терміни: нірава — беззвучний (рава у санскриті — ревіти), ніраса — сухий (раса у санскриті — волога, роса). Багато вчених припускають, що пізні архантропи (1,5 млн. років дотепер) мали в своєму мовному доробку односкладові частки, які збереглися навіть у сучасних мовах. В українській мові до таких мовних одиниць належать: ну, на, но (дай-но), геть, хлоп тощо (дані С. Сегеди). Такі членороздільні звуки могли щось повідомляти, дозволяти, вимагати, забороняти. До таких же первісних членороздільних звуків в українській мові, очевидно, треба зарахувати: агов, гу, ей. Та й наші га? (чого треба?), ну! (не чіпай), еге, угу, ну-ну (у значенні — так), е-е, у-у (у значенні — ні) — то, вірогідно, ще первісні членороздільні звуки архантропа. Ось таких глибин сягає мовна пам’ять українства.