Україна і нова архітектура європейської

Сьогодні ніхто не може відчувати себе в безпеці, як будь-яка країна, так і кожен її громадянин. Універсалії минулої епохи безмежно застаріли й «дряхліють» з кожним днем. Заключним актом гельсінської Наради з безпеки й співробітництва в Європі 1975 року були підведені підсумки Другої світової війни. З того часу світ змінився вже тричі.

Ейфорія, що опанувала Заходом з падінням Берлінської стіни і руйнуванням Варшавського Договору, а згодом і розпадом Радянського Союзу, не сприяла укладанню нової угоди, яка б могла не тільки визначити підсумки «холодної війни», а й сформулювати нові основи глобальної безпеки. США вмить перетворилися на наддержаву і «світового жандарма» однополярного світу. Незабаром ми стаємо свідками остаточного, прикінцевого, етапу перегляду результатів Другої світової війни. Його знаменує бомбардування Югославії. Крапку ставить проголошення незалежності Косова.

Події 11 вересня стали новою підставою змінити світ. Доктрина «справедливої війни», коли війна точиться в ім’я «найвищого авторитету» і має «благі наміри», поступилася новій доктрині «нескінченних війн». Отже, питання виправданості військових дій через конкретну мету їх досягнення, що і досі було більш ніж спірним, позбулося і цієї «вади». Оголошена війна з терориз­мом аж ніяк не обіляє війну в Афганістані, Іраку, знову ж таки просування НАТО на Схід. За новими підходами військові дії, і ми на це вже не раз звертали увагу, можуть бути виправдані без надії на досягнення будь-якої остаточної мети, вони взагалі її не потребують — метою є сама війна заради війни. Мадлен Олбрайт у відповідь на вимоги голови Об’єднаного комітету начальників штабів, що виступав проти застосування військового втручання в Боснії і, за традицією «справедливої вій­ни», вимагав, аби вій­ськові дії мали чітку і зрозумілу мету, адекватні засоби і стратегічне спрямування, обурилася: «Який сенс мати таку чудову армію, про яку ви постійно говорите, коли ми не можемо її використати?!»

Останні події на Кавказі остаточно засвідчили, що однополярному світові прийшов кінець. Форма­льно ж відносини між де­р­жавами в сфері безпеки й нині ґрунтуються на угодах 33-річної давнини, зокрема на Гельсінських угодах, які давно вимагають перегляду. Гостро постало питання про будівництво нової архітектури глобальної безпеки, яка б перебувала у реаліях 21-го сторіччя і відповідала постіндустріальній епосі, і, зокрема, впливала на методи й засоби інформа­ційно-психологічного протиборства та інформаційно-психологічних війн як основи війн сучасної, ін­формаційної доби.

Механізми безпеки, які були закладені в Гельсінському акті, багато в чому втратили актуальність ще до початку 90-х років. Дедалі голосніше звучить у Європі ідея створення загальноєвропейської системи безпеки не в рамках НАТО. Тому залучення нових країн до НАТО набуває виняткового значення для США, оскільки розміщення сил на Євразійському континенті, який зосереджує в собі світові — і природні, і людські — ресурси, має ключове значення не тільки для збереження гегемонії, а й для безпеки самих США.

В політичних колах США давно визріла і знайшла практичне втілення ідея військово-політичних альянсів, які поновлюються щоразу, коли ті чи інші країни припадають на географічні сектори сфери інтересів Америки на різ­них етапах нескінченних війн. Були швидко забуті обіцянки, дані Радянському Союзу, щодо непросування НАТО ні на йоту на Схід. Натомість, через розширення НАТО на Схід Сполучені Штати сьогодні намагаються «пожвавити» свою вагу в Старій Європі, одержати людський ресурс і географічний потенціал заради відновлення свого впливу і нових надбань на азійському напрямку. Під егідою боротьби з тероризмом Бі­лий дім вирішує виключно свої економічні і геополітичні завдання. І, як бачимо, це не рятує — фінансова криза наздоганяє, й «чорна діра», яка виникла на місці американської дутої «фінансової кульки», що луснула, затягує у прірву весь світ. Фінансова й економічна кризи, в свою чергу, не сприятимуть послабленню продовольчої кризи. Загальне напруження зростає, неминуче розшарування на країни-лідери — «улю­бленці долі» і країни-вигнанці.

Наддержавні інституції, та ж ООН і в її межах Рада Безпеки ООН, потребують трансформації — це розуміють усі. Військово-полі­тичний блок НАТО з початком розвалу Варшавського Договору втратив своє пряме призначення, а згодом, попри розширення, почав розкладатися зсередини. Країни Західної Єв­ропи, глибоко ангажовані в межах Організації Пів­нічноатлантичного договору, все ж зберегли власну структуру військового співробітництва — Західноєвропейський союз (ЗЄС). Створений у 1954 році, після того як Брюссельський пакт 1977 р. був переглянутий для прийняття Німеччини й Італії, ЗЄС надав європейцям відмінні від НАТО рамки для вирішення специфічних питань оборони Європи. Вони мріють про загальноєвропейську систему безпеки. У той же час, держави-учасники Європейського Союзу вимушено підтверджують, що Пів­нічноатлантичний альянс залишається фундаментом колективної безпеки своїх членів. Умовна самостій­ність країн Альянсу — у визнанні можливості застосовування власних збройних сил з використанням натовських засобів без безпосередньої участі Сполучених Штатів.

Якщо згадати обнародувану свого часу Президентом Віктором Ющенком «Стратегію національної безпеки України», то ми побачимо однозначну ставку на членство в НАТО, хоча дана мета визначена завуальовано, як взаємовигідне співробітництво з НАТО й формування умов для членства в альянсі. Ін­ші варіанти участі України в колективних системах безпеки взагалі не розглядаються. Країни Євросоюзу перебувають на другому місці, причому з них, по значимості для України, виділені країни «нової Європи», як вони називаються на американському дипломатичному жаргоні. Зовсім упущений фактор Старої Європи. Але, як кожному відомо, саме вона є джерелом й охоронницею європейської культурно-цивілізаційної ідентичності, до речі, від­мінної від православної. У Стратегії повністю проігноровані різночитання з питання європейської безпеки, які виникли на зламі століть. Між «старою» й «новою» Європою по питаннях зовнішньополітичних цілей і задач ЄС й, зокрема, у відносинах зі США, вони множаться з кожним роком. 29 квітня 2003 р. представники Німеччини, Франції, Бельгії й Люксембургу зібралися в Брюсселі, щоб обговорити прин­ципово новий підхід до військової політики ЄС. Відповідно до нової концепції, у Європі повинні бути, нарешті, створені єдині збройні сили. У листопаді 2003 р. на саміті ЄС у Неаполі Британія, Франція й Німеччина запропонували план розширення співробітництва усередині ЄС. Три країни наголосили на необхідність значно посилити військову складову в політиці Союзу. А нині позиції США і країн «нової Європи» дещо розбіглися з позицією країн Старої Європи у погляді на 5-ти денну війну на Кавказі й санкцій щодо Росії.

Все виразніше звучать голоси в Старій Європі про необхідність створення системи колективної безпеки. Наш північний сусід — Росія — спочатку в Німеччині, потім — в Італії вустами Дмитра Медведєва запропонував виробити в якості одного з актів, що позначають нові можливості міжнародної взаємодії, юридично зобов’язуючий договір про безпеку Європи на зразок Гельсінських угод 1975 року. Водночас Росія стала приділяти більше уваги Ор­ганізації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) Співдружності незалежних держав (крім Росії, до її складу входять Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан й Узбекистан. Президент Росії Медведєв заявив, що ОДКБ буде нарощувати свій вій­ськовий потенціал, а її зовнішня політика буде спрямована на активну під­тримку Москви. Росія від­крито оголосила про те, що ОДКБ стає військовим блоком, аналогічним НАТО, й таким, що протистоїть йому.

Крім того, Росія перейшла у широкомасштабний дипломатичний наступ, одержавши підтримку Шан­хайської організації Співробітництва (ШОС), яка включає в себе Китай і п’ять держав Центральної Азії (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан й Узбекистан) як держави-члени, а також Іран, Монголію, Індію й Пакистан як асоційовані члени. ШОС висловила під­тримку діям Росії в Грузії, але не стала визнавати незалежність Абхазії й Південної Осетії. Тим самим Москва демонструє, а весь світ, якщо не враховувати США, визнає потужний потенціал, який несе в собі «ядерне православ’я» Росії.

План Медведєва передбачає повну перебудову системи європейської безпеки, причому цього разу Росія буде в новому блоці рівноправним партнером й одним із засновників. Російські експерти вже охрестили новий проект «ЕАТО» (Euro-Atlantic Treaty Organization, Організація Євроатлантичного договору) і визначають його покликання повністю замінити собою НАТО. Зрозуміло, що американські й проамериканські політики і політологи, а також ЗМІ протестують, адже російські пропозиції в сфері європейської безпеки повинні обмежити можливості НАТО, а з ними і Сполучених Штатів Америки. Проте не тільки Мо­с­ква вважає, що підписання нової хартії про безпеку допоможе позбутися дурману минулого і зняти похмілля у майбутньому.

«Новий порядок у Європі (момент проголошення незалежності Косова — ред.) вимагає і нових ініціатив за новим договором про європейську безпеку. Україна здатна і найближчим часом може висловити таку ініціативу», — зазначила у лютому цього року секретар Ради національної безпеки та оборони України Раїса Богатирьова. Менше ніж за мі­сяць вона наголосила, «що Україна за своєю місією, фактичною роллю у формуванні нової безпеки у Європі володіє не тільки європейською перспективою, але й є вагомою частиною життя Європейського Союзу». Це не перша заява очільника РНБО. Питаннями глобальної безпеки, залученням Укра­їни до формування європейської системи оборони й безпеки переймався, скажімо, й Петро Порошенко, перебуваючи на посаді глави Ради нацбезу. Однак це заяви про наміри, і не більше. Декларативності повинна бу­ти протиставлена конструктивна й активна єдина позиція української влади на міжнародній арені.

Потрібно створювати нову систему європейської безпеки — ця думка набуває все більшої прихильності серед українського політикуму. До такої позиції долучається лідер Соцпартії Олександр Мороз. «Я нещодавно зустрічався з Володимиром Путіним з цього питання, і він підтримує ідею про створення нової системи безпеки, адже й Україні, і Росії треба жити в Європі. Можливо, і НАТО в цій системі знайдеться місце», — зазначає політик. «Зараз НАТО хоче зробити Україну «рубіжною» країною у своєму просуванні вглиб Східної Європи. Однак я вважаю, що Україна повинна бути позаблоковою державою», — підкреслює Мороз. «Ми постійно кажемо, що потрібно розглядати питання щодо будівництва нової системи європейської безпеки, однак за участю всіх зацікавлених держав. Це — наша точка зору і ми вважаємо, що її підтримують інші європейські країни», — говорить лідер Партії регіонів Віктор Янукович. Ідею «Європейської системи безпеки» озвучує й лідер БЮТ і чинний прем’єр Юлія Тимошенко.

Україна добровільно відмовилася від «ядерного щита» під гарантії безпеки, зокрема США й Росії, які згодом «розчинилися у повітрі». Тому наша держава може ставити не тільки питання про ефективність діючих регіональних структур безпеки, покликаних забезпечити мир і спокій на континенті, а й щодо свого постійного членства в Раді безпеки ООН. Стратегічне завдання політичної еліти — формування навколо України безпечного міжнародного середовища. Воно вимагає висунення чітких пропозицій.

Україна повинна виступити з ініціативою, як проведення наради, так і під­писання відповідних угод у своїй столиці. Відтак одним з найважливіших чинників змістовного наповнення такого документу, скажімо Акту про загальноєвропейську безпеку, стане місце його підписання, а саме — місто Київ, для набуття ним сигніфікативного значення (від лат. significatium — позначуване) — «Київський акт». Україна-Русь як цивілізаційно утворюючий фактор становлення православної цивілізації несе таким чином свої історичні зобо­в’язання.

Сьогодні вже не одна, а десятки держав наполягають на заснуванні нових принципів глобальної вза­ємодії. Зрозуміло, що США, ЄС і Росія, із залученням ОБСЄ, намагатимуться виробити нову угоду про спільне протистояння загрозам безпеки в їх загальному територіальному оточенні з урахуванням зон геополітичних інтересів. Значення, яке Україні надають США і Росія, та вимушена визнати Європа у подальшому геополітичному розкладі сил, надають нашій державі унікальний шанс. Вибудовується інший світ. Відповідно, Україні слід визначитися: залишитися на узбіччі глобальних процесів чи посісти гідне місце на сві­товій арені, виступивши на вістрі переговорних процесів і висунувши конкретні пропозиції. Україна не повинна залишатися тільки географічним центром Європи, вона спроможна і повинна стати каркасом нової архітектури європейської безпеки. Для цього лише слід самому зрозуміти і дати це відчути учасникам процесу, що Україна є невід’ємною складовою фо­рмули нових умов співробітництва в сфері безпеки між Заходом і Росією.

 

P.S. Автор цих рядків ще на початку 2007 року неодноразово піднімав питання щодо необхідності трансформації Пів­нічноатлантичного альянсу в якісно іншу структуру і розбудови загальноєвропейської структури безпеки, й сьогодні залишається впевнений, що цьому тільки сприятимуть задекларований позаблоковий статус України і спрямування до «активного нейтралітету».