Олександр Пушкін і Україна

Одразу зазначимо, що далі йтиметься не про Олександра Сергійовича Пушкіна — вітця російської літератури — і не про його сина Олександра Олександровича, гусарського генерала і героя російсько-турецької кампанії за визволення Болгарії. Йдеться про онука — Олександра Олександровича Пушкіна і його пов’язання з Україною.

Олександр Пушкін-онук закінчив на початку ХХ століття юридичний факультет столичного університету. За тодішнім звичаєм він вирішив здобути звання офіцера запасу в статусі так званого «однорічного охотника». Російською мовою — вольноопределяющегося. Тобто рік солдатської служби, але з проживанням та харчуванням на власній квартирі і допуском до офіцерського товариства.

Як онук камер-юнкера і син генерала Олександр мав би вибрати якийсь зі славетних гвардійських санкт-петербурзьких полків. Проте він чомусь віддав перевагу заштатному провінційному піхотному Малоросійському полку. Підрозділ стаціонувався у Харкові і формувався переважно зі слобідських українців — нащадків реєстрових козаків.

Скажете — примха розумної людини, котрій остобісів пітерський бомонд і гидотні тумани? Можливо. Олександр Олександрович відслужив рік на Слобожанщині, одержав звання підпоручика запасу і повернувся до столиці, де на нього вже чекала робота у міністерстві закордонних справ.

Але!.. в 1914-му році розпочалася Перша Світова війна. Ніхто і ніщо не зобов’язувало вже не юного Пушкіна-онука зголошуватися охотником до діючої армії. Проте він, незважаючи на вмовляння начальства і рідні, прибув до Харкова у той же Малоросійський полк, що готувався до відправки на фронт, і зголосився до служби у званні підпоручника.

За достовірними даними Олександр Олександрович на війні вибрав важку службу — у фронтовій контррозвідці. Напевне там він познайомився з майбутнім командуючим білогвардійськими військами на Півдні колишньої Імперії генералом Денікіним. Кілька років тому російські історики відшукали у розсекречених архівах документи, котрі свідчать, що в 1919-20 році Олександр Пушкін працював слідчим військової прокуратури білогвардійського Криму. Більше того, є певні дані, котрі ще потребують перевірки, що саме він, а не міфічний полковник Сорокін викрив одного з найвідоміших агентів ЧК у Білій армії — штабс-капітана Павла Макарова, відомого радянським глядачам з культового телефільму «Ад’ютант його превосходительства».

Після евакуації білогвардійців з Криму Олександр Пушкін вийшов у відставку, виїхав у еміграцію і демонстративно уникав надалі будь-якої участі у політичних акціях російської білої еміграції в Європі. Змінив фах, освоїв банківську справу, досяг у цій царині помітних успіхів. Разом із сім’єю жив і працював у Бельгії.

В роки Другої Світової війни брав участь у русі опору, був заарештований, втрапив до гестапо, згодом — концтабору. Чудом залишився в живих.

Коротка інформація про українські періоди життя Олександра Пушкіна-онука видрукувана 1996-го року у малотиражній збірці архівних документів. Ми випадково придбали її на розпродажу… за одну гривню.

В 1999-му році в сучасній Росії з розмахом відсвяткували двохсотріччя від дня народження Пушкіна Олександра Сергійовича. Проте у цій справді масовій піар-акції Олександра Пушкіна-онука чомусь не згадали. Як не згадали і про бельгійську гілку Пушкіних, що й досі є вельми поважаними і шанованими людьми в цій країні.

Не нами сказано, що важко бути пророком у власній вітчизні. І стосується це не лише роду Пушкіних.

В.Н.