ПАРАДОКСИ «ПРОСТОРУ СВОБОДИ»

Випало мені брати участь у спільній громадській акції разом з Намісником Києво-Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря, ректором Київської православної богословської академії, архієпископом Переяслав-Хмельницьким і вікарієм Київської єпархії Димитрієм (у миру В.М.Рудюком).

Здолавши свою несмілість перед чернечою рясою, я спитала:

— Чи не здається вам, що в християнстві на першому місці категорія любові, а на другому все ж таки свобода?

І несподівано почула:

— Свобода на першому місці!

Я біолог і знаю, скільки наукової істини у відомих рядках Федора Тютчева:

Не те, що думаєм, природа,

Не зліпок і не мертвий лик.

В ній є душа, в ній є свобода,

Її закон у все проник.

Широке «Поле свободи» відпущено для процесів, які оновлюють життя, продовжуючи його поступ у часі — отой пісенний «калиновий міст», де минуле зустрічається з майбутнім, щоб виткати явище реального часу. І перше і друге для нього однаково необхідні. Та якщо «закон природи» Божий закон «у все проник», то «простір свободи» має бути і в людському суспільстві. Де ж він?

Прочитавши останнє дослідження архієпископа Димитрія, котрий ще є кандидатом не тільки богословських, а й історичних наук, «Смертю здолавши вирок…» Протоірей УАПЦ Володимир Рогальський — пастир та історик Антонінського краю (портрет на тлі доби)», я зрозуміла, що такий простір — історія: не така, як насправді, а яка доходить до «живих і ненароджених». Вислів «Горе переможеним» має не кожному відоме продовження: «…бо переможці напишуть за них їхню історію». І напишуть так, як це їм потрібно, щоб закорінитись у майбутті.

Отже, доля православного священика у роки панування двох тоталітарних систем — більшовицької і нацистської, які однаково утверджувалися розраховуючи на вічність — і однаково зазнали краху з тих самих причин. Доля людини, яку автор не застав, але з якою з дитинства відчував «потаємний незвіданий зв’язок», його духовним образом вимірюючи всі кроки свого життя. І владика Димитрій справді продовжив його діло, написавши в даному випадку чесне та об’єктивне дослідження ситуації в рідному краї за німецької окупації, глибоко проаналізувавши психологічні причини того, що сталося.

Антонівський район на Хмельниччині Час воздаяння за сприйняття, як висловився професор Іван Огієнко, «соціалістичної дурилки». «Український сільський люд, понищений голодомором 1932-33 років, насильно загнаний у колгоспи, розкуркулений, обкрадений духовно, був втягнутий у ще одну кампанію, тепер уже світового масштабу — боротьбу між двома подібними, але водночас непримиренними ідеологіями, — більшовицькою і фашистською, — на чолі яких, з одного боку, стояв Сталін, а з другого Гітлер… Можна було собі тільки на хвилину уявити, в якому стані знаходилися ті селяни, які вже вкусили «волі» від більшовиків і змушені були вітати ще одних горе-визволителів з Європи — німецько-фашистські війська», — пише автор. Попри духовну пригніченість, у населення проявляється прагнення до незалежності, прибічники С.Бандери формують сільські та районні управи, їм дозволено ставити на документах тризуб, однак до кінця листопада 1941 року їх керівників заарештовують і таємно страчують. Після всіх сподівань люди дістають чітку вказівку: «ніякої політики, тільки праця щодо хлібного збору».

Спочатку в окупованій Україні німці вдалися до сильного ідеологічного трюку: запропонували селянам знову стати власниками своїх земельних наділів. Насправді колгоспна система цілком влаштовувала апологетів «нового порядку», все звелося тільки до зміни назви, й невдовзі населенню роз’яснюють, що розібране майно має бути знесено до «громадського двору», а тих, хто залишить у себе якусь худобину чи реманент, чекає жорстоке покарання. Українські керівники підпорядковуються окружним гебітскомісаром, які в минулому були перукарями, ковбасниками чи комерсантами й нічого не розуміли в сільському господарстві. Відтак стиль їхнього керівництва стає не тільки жорстоким, а й безглуздим, тим більше, що вони брали собі за співробітників найгірші місцеві елементи. Розумніші з німецьких діячів передбачали згубність такої колоніальної політики для Рейху. Так, архієписком Димитрій наводить уривок з меморандуму капітана Т.Оберленда: «Слід очікувати змішання аграрного і національного питань, а, отже, соціальної і національної радикалізації українського селянства». І справді, селяни перестають бачити різницю між більшовицьким і «новим» режимом, тим більше, що листівки націоналістів закликають їх саботувати німецьку економічну політику, щоб знов не перетворитись на рабів на власній землі. Мирне населення починає активно підтримувати акти, що їх організовують повстанці.

За такої ситуації окупаційна влада вдається до чергового ідеологічного кроку: відроджує Українську Автокефальну Православну Церкву, взявши під «охорону», а точніше контроль, священослужителів. Аби нагадати людям про злочини радянської влади, на початку 1943 року надходить директива старостам усіх волостей написати історію сіл району від стародавніх часів до новітніх, зібравши свідчення старожилів. За одного з авторів призначено священика о. Володимира Рогальського, авторитетну людину, відомого своєю ерудованістю. Голова Антонівської районної управи К.Мазуркевич з помічниками постачають йому матеріали. Чи дістав виконавець завдання якусь винагороду? Дістав: за власним свідченням «шкіряні передки» для пошиття чобіт. Хоча обіцяли дати повністю весь матеріал на чоботи».

«Історія Антонівського району» , написана нібито «в різко антирадянському дусі» й стала причиною арешту сімдесятлітнього хворого священика.

26 червня 1946 року. На допитах тримався зі спокійною гідністю, не виправдовувався, нічого не заперечував; дізнавшись, що за «наклеп на радянську дійсність» засуджений на десять років таборів, подякував за те, що йому аж на стільки продовжено вік. У харківській в’язниці його відвідала матушка Ольга, і він попросив її більше не приїздити: уві сні його благословила Матір Божа. 4 лютого 1947 року він і справді «смертю своєю здолав вирок сильних світу цього». Де похований невідомо. 1993 року реабілітований. Храму в селі Криворудка не було, але до кінця 90-х років минулого вже століття хор «пєвчих», яких навчив о. Володимир, з молитвою ховав усіх покійників. Оповіді про нього, які нинішній архієпископ Димитрій, чув від бабусі та односельчан, сформували його як особистість.

«Історію Антонінського району» наведено в кни­жці. І що можна про неї сказати? Це абсолютно об’єктивне дослідження з багатьма колоритними деталями, збереженими народною пам’яттю, без ані замилування минувшиною чи ненависті до того, що прийшло натомість. У ньому є та соціальна правда про панське свавілля за часів царату, яку хотіла бачити радянська історіографія з її ідеологічними установками — але немає того, що вона прагнула утверджувати — панегіриків з приводу прекрасного життя, яке побудували для народу більшовики. Тут йдеться про натиск агітації, якому політично темне селянство не змогло опиратися, про поміщицьку владу гетьмана Скоропадського з її репресіями проти селянства. Перші більшовицькі загони були набрані з криміналітету, випущеного з тюрем, але, чекаючи від нової влади тільки найкращого, селянство терпіло їх беззаконня, стаючи байдужим свідком знищення інтелігенції та духовенства. Але керівні позиції захоплювали комнезами, які складалися з найгірших у селі людей, і їхнє недбальство витлумачувалося як диверсійні акти Ідеологічні критерії поставили поза впливом на життя спра­вжніх господарників, їм просто відмовляли в праві голосу. 1929 року після шаленої агітації й всіляких залякувань було проведено колективізацію, вона ж породила стихійне повстання під назвою «Волинки» яке було нещадно придушене. До 1938 року поза колгоспами лишилися тільки сім’ї священиків або ж ті, хто мав мужність віддати себе «на постійну ганьбу та знущання». Розправа із священиками була коротка: їм наказали виїхати за 100 км від власного житла де й арештували. Що являло собою «щасливе життя» в колгоспі, відомо: плани, які спускали зверху керівники, чия фаховість полягала в приналежності до партії, примусова праця й деградація землі, що оберталася все нижчими врожаями, левову частку яких забирала держава. 1938 року в районі стався голод, який забрав життя кількох сотень чоловік. Особливо тяжка доля випала жінкам, які, погано вдягнені й взуті, під пекучим сонцем пололи цукрові буряки, а потім збирали їх під холодними дощами.

«Ворожий настрій селянства проти колгоспів і влади, яка їх заснувала, виявився під час сучасної війни…

В липні 1941 року на наші терени вступила німецька армія. Разом з цим рушилась більшовицька влада, а з нею і колгоспна система. Народ наш радісно зустрів знищення більшовизму і тепер терпеливо чекає здійснення своєї мрії про власну землю і щиро дякує за своє визволення німецькому народові. Злидні, які йому довелося пережити за часів колгоспного життя, подвоїть його сили і настирливість до праці на своїй землі. А гіркий досвід відкрив йому колись засліплені очі і тепер він добре розуміє, хто є ворог, і хто дійсний приятель…», — так завершується дослідження, і це — єдине зерно неправди: невідомо ким висіяне, бо під «Історію Антонівського району та села Криворудки» стоять сім підписів. Неправди чи щирих ілюзій або ж морального «авансу» тим, хто приніс на загарбані землі чергову ідеологічну облуду разом з жорстокими репресіями щодо мирних людей. Під них підпадали запідозрені співпрацею з українськими повстанцями, навіть ті, хто був готовий служити німцям.

У цілому ж — який парадокс! Треба опинитися поміж двома деспотичними силами, щоб змалювати минувшину такою як вона є. Кажуть, історія вчить того, що не вчить нічого, але це навряд чи відповідає істині. Історія не вчить нічого тоді, коли людство бачить світ очима переможців, а переможці завжди починають з того, що показують пальцем на помилки тих, з ким вони боролися, наперед за це вимагаючи прощення власних гріхів.

Може, це і є те діло, за яким треба пізнавати лжепророків як заповідав Ісус Христос на «полі свободи», котрим є простір по­між тим, що було насправді, і тим, яким його хочуть бачити деспотичні режими, що проходять під різними прапорами та гаслами, несучи людям ту ж саму суть.

Наталя Околітенко