МІСТО УКРАЇНСЬКОЇ СЛАВИ І ТРАГЕДІЇ

Праукраїнці у Криму

У мідно-бронзовий вік у Криму жили землеробсько-скотарські племена ямної і катакомбної культури. До пізніх часів цього віку в гірській частині знайдені пам’ятники кизил-кобинської культури, пов’язаної з племенем таврів, які переважно займалися землеробством, а також скотарством і рибальством. Від них походить колишня назва півострова – Таврида, Таврія тощо.

Глибини етнотаврійської культури засвідчують зародження її в Оріяні (Україні).

Трагедія корінного праукраїнського Криму розпочинається з грецької колонізації. Про це розповідає «Велесова книга».

«Коли наші пращури Сураж творити почали, греки приходили купцями до торжищ наших, прибутки шукали і, землю нашу, розглядаючи, посилали до нас багато своїх юнаків і будинки будували, і гради обміну та торгівлі. І ось одного разу побачили воїнів їхніх при мечах озброєних і скоро нашу землю прибрали до рук своїх. Отак наша земля, яка чотири віки була наша, стала грецька».

Корінний етнонім на території Криму не сприймає грецького поневолення, адже греки почали таврувати своїх рабів. Корінні мешканці Криму, кіммерійці, що пішли від старовинного оріянського племені – айдайнлянців (у перекладі – діти неба і гір), поступово стають рабами і змінюють свою етнічну назву – таври. Для протистояння рабовласницькій експансії племена оріїанської галузі міцніше об’єднуються в Скіфську державу. В VII ст. до Р. Х. частина Криму увійшла до складу Скіфської держави, а політичним центром у III ст. до Р. Х. став Неаполь. В об’єднання вступили скити, поляни, гали, борисфени, саги, роксоляни, айдайнлянці та ін., що іменували себе сколотами, тобто об’єднаними (сколотитися докупи).

Сколотська держава, яку Геродот назвав Скіфією, під час поневолення греками кіммерійців роздрібнилася на невеликі царства. Роздроблення далося взнаки. Греки почали зазіхати на міста Скіфії і захопили скіфську твердиню Напіт. Завойовник насаджував аборигенам – айдайнлянцям свою мову, культуру, державність. Айдайнлянці (вони ж кіммерійці чи таври) дожили до нашого часу в асимільованому вигляді в корінній українській, частково в кримськотатарській та грецькій народностях.

Клинописні ассірійські джерела згадують державу Скіфію з початку VII ст. до Р. Х., а столицю айдайнлянців – Телепілу (нині Севастополь) на століття раніше грецького Херсонеса (VIII ст. до Р. Х.). Про це пише і Гомер в «Одіссеї». Тож найстарішим є Сурож, створений нашими пращурами на початку X ст. до Р. Х. Місто декілька разів перейменовувалось. Греки називали його Cigazios, генуезці – Судак, інші етноси – Сурдак, Судок, Сордая, Суренград.

Грецькі джерела II-I ст. до Р. Х. згадують кримські народності роксолян і алян (аляни, можливо – айдайнлян). Назву роксолян виводять, як «рокс-аляни», себто «білі-аляни, причому назву «рокс» виводять як похідну від Рос чи Русь.

У Скіфському Неаполі царя Скилура проведеними розкопками 1946 року виявлено могильник із розписом, що нагадує сучасні українські розписи хат, а на стінах типи автохтонних людей – роксолян (айдайнлян). Сцени їхнього життя: полювання з собаками, гра на лірі.

Якщо ми проаналізуємо український і російський фольклор (народну пам’ять), то побачимо закономірну послідовність. У російських народних піснях топонім Крим до XIX століття взагалі не згадується. Натомість в українських думах і піснях він зустрічається багато разів як за давніх, ще за княжих та литовсько-польських часів, так і за часів новітніх. Це, на думку кримського письменника О. Корсовецького, свідчить, що «саме народні пісні й топоніми, згадувані в них, переконливо свідчать про історичну належність Криму тим народам, на чиїх мовах вони складені».

Називати таврів «русинами» (українцями) починають з часу перших київських князів Аскольда й Діра. А Чорне море назвали Морем Русів після героїчних морських походів наших предків на Візантію.

У візантійських містах і в столиці Царгороді не раз звучав тривожний голос дозорців із фортечних стін: «Руси йдуть!» І незабаром море вкривалося кораблями. Судна приставали до берега, з них вискакували в шоломах і зі щитами воїни руських дружин і йшли приступом на фортецю. Знамениті морські походи наших пращурів назавжди лишилися в історії яскравими сторінками військового мистецтва.

В Україні-Русі процвітало кораблебудування. Київські умільці винаходили нові й нові типи суден. Від перших простих човнів руський флот пройшов великий шлях розвитку.

Візантійські професіонали-мореплавці були вражені незвичайною конструкцією кораблів русів. Вони являли собою човни із збільшеною висотою бортів, до яких кріпилися стояки, а вже до них нашивалися декілька дошок «набою». Така конструкція підвищувала вантажопідйомність судна, його розміри і стійкість на воді.

У цей же час з’явилися на українському князівському флоті перші кільові судна, а також морські човни-трьохщогловики, які могли перевозити до 200 тон. Проте основною бойовою одиницею на князівському морському флоті залишався морський човен, прототип запорозької козацької «чайки».

У човен сідало від 40 до 60 воїнів, які брали зброю, зйомну щоглу, вітрила, запаси провіанту, питну воду. Воїни-матроси йшли за сонцем і зірками, приходячи на місце бою без втрат. Фактично, за сучасними військово-морськими критеріями, це були прекрасно сплановані військово-десантні операції.

Однією із найбільших великих таких військово-десантних операцій був морський похід київського князя Олега на Царгород у 907 році.

Флот князя перетнув Чорне море, – і під стінами Царгорода з’явилося 2000 кораблів із 80 000 воїнів. Історики по-різному визначають кількість морського експедиційного корпусу Олега. Візантійці вважають, що було 40 000 воїнів на 1 000 суднах. Карл Маркс називає 88 000 чоловік. Але в даному разі важливо не кількість, а якість вдало спланованої операції; саме тоді він прибив свого щита до воріт цього міста. Візантійський імператор був вимушений виплатити великий викуп. 943 року князь Ігор також змусив імператора заплатити велику суму. Відомий морський похід князя Володимира 969 року, коли він взяв Херсонес. Такі походи тривали до XIII ст. Флот України – Руси був грізним противником на Чорному морі.

945 року князь Ігор уклав з Візантією договір про захист Таврії від чорних болгар Приазов’я, а 963 року таврійський управитель просить великого київського князя Святослава захистити таврів-русинів від хозарів. У його письмовому зверненні говориться: «Учасники віча, як увесь народ півострова прагнуть незалежності від кочівників-хозарів, тому що не відрізняємося за звичками й побутом від жителів «північної країни», де править північний князь Святослав».

Через два роки Святослав розгромив Хозарський каганат. Згодом для кращого захисту Таврії було засновано Тмутараканське князівство зі столицею у місті Тмутаракані (теперішня станиця Тамань Краснодарського краю), де правили українці: син Володимира князь Мстислав, за ним – князі Гліб, Роман і Олег – сини чернігівського князя Святослава.

У билинах розповідається про південні міста України – Руси Сурож (Судак), Тмутаракань, Корсунь на Чорному морі.

Наявність грецьких поселень сприяла утвердженню на півострові вже в IV ст. християнства. Про спільність звичаїв і мови населення Таврії і континентальної України – Руси свідчить і те, що саме в Корсуні (українська назва Херсонеса, нині Севастополь) 987 року київський князь Володимир прийняв хрещення. Саме тут відбулося утвердження християнства як релігії Русі, а 1051 року Ярослав Мудрий утвердив Київський патріархат.

Зовнішній вигляд київського князя Святослава Ігоровича, описаний візантійським письменником другої половини X ст. Левом Дияконом (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від пізнішого запорозького козака. Та й саме козацтво як суспільна верства захисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з билин київського циклу, й озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та його приток. Такі вояки є пращурами козаків. Адже козацтво продовжило військові сухопутні й морські традиції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, вшанування верховних покровителів – святого Юрія, Святої Покрови тощо. Знання мореплавства, залізну дисципліну, організацію десантування, відсутність страху перед морською даллю і стихією перейняли від дружинників-русів (українців) козаки-запорожці.

Зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 році ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України. Тут уже було не до морських походів. І без того гострі проблеми ускладнилися появою на півдні нової загрози. Під час повільного занепаду Золотої Орди її кочові васали-татари, що заселили Причорноморське узбережжя, відокремилися, утворивши Кримське ханство. А захоплення в 1453 році Константинополя турками-османами, створення ними Оттоманської імперії – все це знову закрило для українців Чорне море. У 1475 році оттоманські ударні сили захопили Кафу й більшість інших прибережних міст Кримського півострова. Тепер могутня Оттоманська імперія мала свій плацдарм на чорноморському узбережжі, змусивши кримського хана Менглі Гірея прийняти верховенство оттоманського султана. Серед найголовніших кроків Кримського ханства були часті набіги на українські землі з метою захоплення невільників (ясиру), яких потім продавали на ринках Кафи й Константинополя.

 

Козацькі чайки

Грабіжницькі набіги на нашу землю, вигнання у неволю тисяч і тисяч ні в чому не винних людей, наруга над вірою батьків і дідів – все це змусило українців взятися за зброю. Зароджується Запорозька Січ. Формування козацтва зумовило українізацію степового Півдня, зокрема й Криму. Козаки були вмілими воїнами не тільки на суші, а й на воді. На Чорному морі вони почували себе як дома. Їхні славнозвісні чайки не боялися ні бурі, ні оснащених важкими гарматами турецьких галер, до яких вони сміливо підходили впритул і брали на абордаж. Човни «чайки» були понад 12 метрів завдовжки й 3-5 завширшки. У них вміщалося до 60 запорожців з усім військовим спорядженням, до якого входило кілька легких гармат. При попутному вітрі на чайці напиналося вітрило.

«Поява на морі чотирьох козацьких човнів наводила на Константинополь більший жах, ніж поява чуми в Мореї» – писав французькому королеві Людовику XIII його посол у Константинополі.

Збереглися свідчення самовидців про загадкове козацьке судно, яке було одним із перших варіантів підводного човна. Воно мало два днища, між якими клався баласт для занурення у воду. А у висунуту над поверхнею моря трубу – прообраз майбутнього перископа – стерновий вів спостереження, пильнував, чи не з’явиться де турецька галера. Рухався човен за допомогою весел, умонтованих у його борти так уміло, що в нього не протікала вода. При наближенні до ворога баласт викидався, човен несподівано зринав на поверхню, і козаки з’являлися на поверхні води. Потім серед турків ходили легенди про шайтанів у шароварах, які з’являлися з самісінького дна моря.

Перші згадки про морські походи запорожців припадають на часи першого гетьмана Запорозької Січі Дмитра Вишневецького, що ввійшов у народні думи під іменем Байди. Він походив з роду давніх українських князів з Волині. Потім морські походи козаків стали регулярними. І знову на просторах Чорного моря, яке стало Козацьким, зазвучали українські пісні, заговорили українські самопали, заметушилися работорговці в Кафі й Синопі, захвилювався сам султан Оттоманської Порти, бачачи козацькі чайки на Босфорі.

Уславили Україну флотоводці Козацького флоту: князь Богдан Глинський, князь гетьман Дмитро Байда-Вишневецький; гетьмани і кошові: Самійло Кішка, Фока Покотило, Богдан Ружинський (Богданко), Іван Підкова, Карпо Перебийніс, Богдан Микошинський, Захарій Кулага, Григорій Лобода, Семен Скалозуб, Нечай, Григорій Ізапович, Федір Полоус, Каспар Підвисоцький, Михайло Найманович, Петро Конашевич-Сагайдачний, Дмитро Барабаш, Яків Нерода (Бородавка), Богдан Хмельницький, Оліфер Голуб, Олексій Шафран, Михайло Дорошенко, Григорій Чорний, Тарас Федорович (Трясило), Іван Сулима; полковники і кошові отамани: Костянтин Вовк, Кіндрат Бурляй, Іван Сірко, Іван Самойленко, Яким Чалий, Яків Мороз, Іван Малашевич, Пилип Стягайло, Данило Третяк, Яків Сідловський, Мандра, Сидір Білий, Антон Головатий.

Спливають на пам’ять рядки з романтичної поеми «Іван Підкова» Тараса Шевченка:

Чорна хмара з-за Лиману

Небо, сонце криє.

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

Дніпра гирло затопило.

«Ануте, хлоп’ята,

На байдаки! Море грає –

Ходім погуляти!»

Висипали запорожці –

Лиман човни вкрили.

«Грай же, море!»

– заспівали...

Особливо морськими походами і битвами прославився козацький гетьман Петро Сагайдачний (родом із Львівщини). На чайках він не один раз перепливав Чорне море до Константинополя, раптовими нападами нищив турецьку столицю, звільняючи багато козаків з неволі.

На початку 1516 року Сагайдачний з двома тисячами запорожців на чайках спустився по Дніпру і, розгромивши турецьку ескадру, вийшов на простори Чорного моря, направившись до центру рабовласницького ринку Крима – міста Кафи. Взяття фортеці й міста Кафи було вершиною досягнень у військово-морських операціях на Чорному морі. Як повідомляють історичні джерела, у кінці бою Сагайдачний наказав залишити в гавані цілими декілька турецьких галер для транспортування в Січ колишніх бранців і здобичі. Коли зійшло сонце, від міста залишилися тільки розвалини, обгорілі стіни будинків і багато трупів на вулицях, в гавані горіли турецькі бойові і торгові кораблі.

Також уночі був захоплений запорожцями Синоп. Про це свідчить турецький мандрівник XVII століття Евілія-ефенді, який пише, що козаки взяли Синоп у темну ніч і що з цього приводу великий візир Насир-паша був страчений за те, що приховав цей факт перед султаном.

Звістка про взяття Кафи, Синопа, Трапезонта козаками Сагайдачного обійшла також і Європу: італійський священик Оттавіо Салієнція, мемуарист першої половини XVII століття, пише, що козаки виставляли від 200 до 300 чайок, сміливо плавали по Чорному морю і в 1616-17 роках успішно нападали на міста Кафу, Синоп, Трапезонт.

У 1618 році український флот гетьмана Сагайдачного увійшов у нинішню Північну бухту Севастополя. Тоді тут було татарське селище Ак-Яр. А вперше запорозькі чайки з’явилися в цій бухті ще 1585 року. І відтоді тут розвивається козацький флот і запорожці стають володарями Чорного мо­ря.

Сучасний дослідник історії Чорноморського флоту капітан I рангу Мирослав Мамчак пише: «У березні 1771 року до Запорозького коша спішний кур’єр доставив листа від самої імператриці Катерини II. В розпал російсько-турецької війни імператриця запитувала запорожців, точніше, просила їх: «Не можно ли из Сечи Запорожской, мимо Очакова и Кинбурна, пройти лодками в Чернов море и оттуда на Дунай или хотя бы до Аккермана?»

На той час російського флоту в Чорному морі ще не було, існував лише український козацький флот, для якого шлях із Січі на Дунай був традиційним напрямком його операцій. Лише запорозькі козаки могли зібрати для російського командування інформацію, яка вкрай була необхідна для планування подальших бойових дій проти Туреччини. Тож заради цього цариця власноруч звернулася до Запорозького коша.

Рейд запорожці здійснили переможно і, як оповідає письменник та історик Адріан Кащенко, «піднесли славу Війська Запорозького на таку височінь, на якій вона вже давно не бувала». Але через чотири роки та ж таки Катерина II знищила Січ, так «подякувавши» запорожцям за перемоги, які вони здобували для Російської корони.

1 травня 1783 року 16 великих вітрильних кораблів козацької Дніпровської флотилії увійшли в Ахтиярську гавань і стали на якорях у теперішній головній Севастопольській бухті. Наступного дня, 2 травня, в бухту ввійшла російська Азовська флотилія віце-адмірала Ф. Клокачова.

Протягом тижня Сидір Білий знайомив Клокачова з кораблями Дніпровської флотилії та з районом плавання, Ахтиярською бухтою та Кримом взагалі.

Говорячи про цю подію, варто особливо зауважити, що вона ретельно і дбайливо замовчувалася російськими й радянськими істориками: намальована велика картина, на якій не С. Білий, а генерал О. Суворов і адмірал Ф. Ушаков з картами в руках зустрічають величезну армаду Клокачова. Цю картину і сьогодні можна побачити в музеї Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі. А Сидір Білий мовби і зовсім не існував.

Отже, на південному березі Криму, в Ахтиярській бухті, на місці, де колись було місто Херсонес, узяте князем Володимиром (Корсунь), 10 лютого 1784 року було закладено місто й фортеця Севастополь. Це місто й Чорноморський флот будували на податки, зібрані в Україні. У часи Російської імперії на Чорноморському флоті служили переважно українці.

Перший пам’ятник у Севастополі встановлено українцю, командирові бригу «Меркурій» Олександру Козарському, котрий у 1829 році виграв бій з двома турецькими кораблями, на яких було в десятеро разів більше гармат, ніж на «Меркурії».

 

Герої Кримської війни

Кримська війна 1853-56 років. Її витоки пов’язані з боротьбою європейських монархів за території ослабленої Османської імперії. Цар Микола I мріяв самостійно повністю розгромити східну імперію, свідомо пішовши на загострення стосунків з ісламською Туреччиною. Початок війни для неї склався вкрай невдалим. На Чорному морі ескадра адмірала Павла Нахімова напала на турецький флот в Синопській бухті, майже повністю знищила його і зруйнувала берегові укріплення.

Славетною перемогою у Синопській битві була вписана героїчна сторінка в історію російського імперського флоту. Ім’я видатного флотоводця Нахімова стало відомим далеко за межами Росії.

Українець адмірал Павло Нахімов був з роду козаків-запорожців, чим завжди пишався. У дитинстві виховувався на Харківщині в свого дядька Якима Нахімова – відомого українського поета-сатирика і байкаря. Малий Павлик розглядав на стінах картини-портрети українських гетьманів і кошових отаманів Великого Війська Запорозького, пожовтілі, вицвілі грамоти з восковими печатками, якими нагороджувалися козаки Нахімови. Розповіді про героїчне минуле України, морські походи запорожців під проводом Сагайдачного визначили подальший життєвий шлях вразливого Павлика.

Після Синопської битви план західноєвропейських держав вести війну з Росією руками турків провалився. Новий етап війни розпочався у вересні 1854 року, коли в Криму висадився англо-франко-турецький десант. Головний удар спрямовувався на Севастополь – основну чорноморську військово-морську базу, яку союзники планували захопити з суші. У жовтні 1854 року почалася героїчна оборона Севастополя, що тривала 11 місяців. Нею керував віце-адмірал Нахімов.

Сучасників вражала різнобічність здібностей Нахімова, швидкість і логічність усіх його розпоряджень. Видатний флотоводець, він водночас виявився визначним організатором бойових дій на суші й видатним військовим адміністратором.

Як військовому керівнику й організатору Нахімову були притаманні та ж таки непримиренна боротьба зі всякою відсталістю і рутиною, те ж сміливе новаторство, яке втілювалося ним у сфері військового й військово-морського мистецтва. В умовах Миколаївської Росії, де панувала система дріб’язкової регламентації і канцелярської тяганини, адмірал не побоявся знехтувати багаточисленними «Правилами» і «Уложеніями», які зв’язували захисників Севастополя. Як засвідчує очевидець, Нахімов рішуче засуджував всяке зловживання, особливо таке, від якого могли постраждати його матроси».

На відміну від рутинерів-кріпосників, які бачили в солдатові й матросі лише «сєрую скотінку», яку муштрою і побоями привчали до автоматичного виконання команд начальства, Нахімов намагався розвинути в солдатів і матросів почуття особистої гідності, зробити їх свідомими, ініціативними воїнами. Тому адмірал мав великий авторитет і популярність як серед офіцерів, так і серед рядових солдатів і матросів. Його обожнювало цивільне населення міста.

Російський цар і його оточення з великим незадоволенням спостерігали за багаточисленними відступами Нахімова від букви, і головне – від духу, Миколаївських уставів, за різкою прямолінійністю його висловлювань про грубі стратегічні й тактичні помилки бездарних російських генералів, про недоліки військової системи царської Росії. Але при всьому цьому Петербургу невигідно було відкрито висловлювати своє незадоволення поведінкою Нахімова: ім’я його гриміло по всій російській імперії і за її межами, і значення його як натхненника й організатора Севастопольської оборони, яка привернула до себе основні сили ворога, було занадто очевидним.

І це не зважаючи на те, що захисники Севастополя були в дуже скрутному становищі. Українці допомагали чим могли. Наприклад, торговельний дім «Брати Яхненки і Симиренки» відомих українських цукрозаводчиків і меценатів Яхненків і Симиренків виділив севастопольцям 10 тис. крб, як на той час величезну суму.

Союзники мали перевагу в чисельності. Для оборони Севастополя були залучені моряки флотських екіпажів. Місто не мало укріплень на суші, тому мешканці міста й солдати терміново звели оборонну лінію. Кораблі вітрильники, які не могли протистояти швидкохідному паровому флоту союзників, довелося затопити в Севастопольській бухті й таким чином закрити доступ у місто з моря.

Оборона Севастополя стала однією з найкровопролитніших і найтяжчих битв Кримської війни. Захисники постійно відчували нестачу боєприпасів, їхні гладкоствольні рушниці стріляли на 300 кроків, а нарізні рушниці противника – на 1 200 кроків. Але місто боролося мужньо: зруйновані вдень оборонні споруди відновлювали за ніч, постійно здійснювалися нічні вилазки до ворожих позицій, які завдавали ворогові відчутних втрат.

Імена багатьох учасників вилазок, які прославилися відвагою і мистецтвом у бою – Головинський, Даниленко, Сиробоярський, Шевченко, Димченко, Заїка, Чумаченко, Кішка та інші – були широко відомі не тільки захисникам міста, а й усій імперії.

Матрос Петро Кішка (родом з Вінничини) багаторазово робив зухвалі вилазки в тил ворогів, наганяючи на них жах. Не було в Севастополі людини, яка могла б з такою спритністю непомітно підібратися до траншеї противника, знешкодити вартового, добути «язика», заклепати гармату і т. д. Одного разу в бою він змусив скласти зброю відразу трьох французьких солдатів. Іншим разом – повернувся з вилазки, несучи на собі з десяток англійських штуцерів: йому одному вдалося змусити панічно тікати всю сторожу передової ворожої траншеї. Багатьох ворожих солдатів Кішка вбивав. Завжди витриманий і спокійний, своєю жорстокістю до ворогів дивував своїх товаришів, які знали його ще з Кавказу як гуманного до горців.

Ці зміни в характері матроса адмірал Нахімов якось пояснив захисникам міста, що на Кавказі Кішка був пришельцем, а тут він захищає рідну землю.

Унтер-офіцер Зінченко в запеклій сутичці, не зважаючи на рани, зумів врятувати полковий прапор і життя командира свого батальйону. Він до останнього не полишав поля бою, продовжуючи знищувати ворога.

Перший у Росії пам’ятник нижньому чину і кріпаку встановлений Гнату Шевченку, який врятував життя своєму командиру, лейтенанту Бирульову, затуливши його власним тілом від французької кулі. За наказом командувача ВМС України Гната Шевченка зараховано навічно почесним членом екіпажу ракетного крейсера «Україна».

Організованістю, витримкою і сміливістю виділявся Волинський полк генерал-майора Хрущова. Волинці несподіваними контратаками сіяли страх і переполох серед французів, що спричиняло серед них великі втрати. До сьогодні в Севастополі збереглися вулиця Волинська і кладовище, на якому поховано 3600 волинян, які загинули у Кримську війну.

В одязі кавказьких горців постали перед захисниками Севастополя у 1854 році пластуни у складі двох українських чорноморських козацьких батальйонів. Звідки вони з’явилися? Назва «пластуни» з’явилася офіційно спочатку в Чорноморському козацькому війську 1842 року, а згодом – у Кубанському і Терському. Їх заснував генерал-фельдмаршал Іван Паскевич, українець із стародавнього козацького роду. У пластуни відбиралися витривалі і кмітливі козаки, які найкраще стріляли й відмінно володіли холодною зброєю. Як і їхні предки-запорожці, вони могли тривалий час перебувати у воді, в очереті, серед полчищ комарів, під дощем і на снігу.

Отже, говорячи сучасною мовою, це були загони спецназу в козацьких військах. На французів і англійців вони наводили жах. Про неймовірні подвиги пластунів серед севастопольців ходили легенди.

Відвагу виявляли не тільки солдати, матроси, офіцери, але й цивільне населення Севастополя, яке в переважній більшості було українським. Яку витримку треба було мати, щоб щодня, під градом ворожих снарядів сидіти за кермом баркаса, доверху набитого барилами з порохом або йти поруч з підводою, навантаженою боєприпасами, чекаючи кожної миті фатального вибуху.

Самовідданою працею прославилися лікарі, фельдшери, сестри милосердя. В тяжких умовах, коли на кожного з них припадало понад 300 поранених і хворих, коли не вистачало найпростіших медикаментів, коли виділені на шпиталі засоби розкрадалися царськими інтендантами, вони тижнями не залишали перев’язувальних пунктів чи лікарняних палат. Особливо великою любов’ю серед захисників Севастополя користувалася перша в імперії сестра милосердя Дарина, прозвана Севастопольською. Тисячі воїнів зобов’язані були їй своїм життям.

У місті добре знали безстрашного і кмітливого десятирічного хлопчика Трохима Тищенка. Він під масованим вогнем носив до гармат кашкети з порохом.

«Не закликаючи в наказах ні до геройства, ні до мужності матросів, – згадував учасник оборони міста капітан-лейтенант Стеценко, – адмірал Нахімов підтримував у них останню енергію простим, але найдієвішим способом – особистим прикладом». Він постійно бував на бастіонах, з’являвся в найнебезпечніших місцях і довго стояв під кулями противника, спостерігаючи за обстановкою і віддаючи розпорядження.

28 червня 1855 року Нахімов об’їжджав, як завжди, бастіони захисної лінії і робив необхідні розпорядження. Прибувши на Малахів курган, який в той день піддавався особливо запеклому обстрілові, він піднявся на земляний насип і став розглядати у підзорну трубу дії французів. У цей момент він був поранений у висок, а через день, не приходячи до тями, помер.

Біля труни з тілом народного героя зібрався увесь севастопольський люд. Як пише очевидець, йшли каліки на милицях, декого несли на схрещених руках, дехто просто повз по сухій каменистій землі, підтягуючись на руках. Безрукі й обгорілі, з пов’язками, в латаних мундирах і в білих сорочках, у лікарняних халатах ішли солдати й матроси. Були тут і жінки, зовсім бабусі і здорові молодиці, які допомагали ослаблим чоловікам, інші на плечах несли малих дітей.

Під гарматний багаторазовий салют труна повільно опускалася новими східцями униз – у склеп. Лунка незвичайна тиша нависла над містом. Ворог також припинив стрілянину, віддаючи шану прославленому адміралу. Світ дізнався з телеграфних повідомлень, що героїчний Севастополь втратив свого батька.

Микола I програв Кримську війну, незважаючи на героїзм солдатів, матросів і цивільних, які на своїх плечах винесли весь тягар війни, особливо в Севастополі. Він став містом української слави й місцем російської самодержавної ганебності. У 1856 році був підписаний Паризький мирний договір, за яким царю заборонили будувати на Чорному морі великі кораблі й фортеці.

У 1871 році ця заборона була знята і царський уряд почав будувати новий, уже паровий, панцирний Чорноморський флот. Науково-технічний прогрес, хоч і запізніло, торкнувся і самодержавної Росії, яка лишалася «в’язницею народів». Пригноблені народи були позбавлені освіти рідною мовою, царський уряд активно проводив політику зросійщення. Наростання революційного вибуху прискорила поразка Росії в російсько-японській війні.

Олесь Козуля,
науковий співробітник Національної
бібліотеки України ім. В.І. Вернадського

(Продовження буде)