Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Нам потрібна вся правд

Польський парламент у середині 90-х років освятив своїм рішенням польсько-російську війну проти України, надавши права ветеранів війни членам «истребительных батальйонов НКВД», які на 80 відсотків складались з поляків і топили в крові українські села і міста на Волині (1944—45 рр.)

Із «Звернення до Сейму, Сенату, Президента і уряду Польщі з боку загальнопольського громадського комітету з відзначення 60-річчя злочинного мордування польського населення Східних Кресів українськими націоналістами в 1939-1947 роках»: «Боротьба українських націоналістів за побудову української держави на площі 1 мільйон квадратних кілометрів, яку вони називають своїми етнічними землями — це злочинний замах збройно відірвати від Польщі її південно-східні землі (тобто Волинь і Галичину). Реабілітація ОУН-УПА державною владою теперішньої України Польща не може і не повинна визнати ні в якому разі. Ми вимагаємо від Польського Парламенту визнати ОУН-УПА — рівно ж як і дивізію «Галичина» злочинними формуваннями і заявити рішучий протест Урядові Української Республіки з цього приводу». (2003 р.)

Доповідь перед учасниками міжнародної наукової конференції: «Україно-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки».

Чому польсько-українська ворожнеча, що тліла і розпалювалася протягом століть, дійшла чергового кровопролиття саме у липні 1943-го?

На жаль, після 1990 року, коли Польща звільнилась від московської влади, вона не звільнилась від комуністичних стереотипів по відношенню ОУН і УПА і продовжує разом з Москвою ставити на коліна Україну.

В численних польських ЗМІ останнім часом звучать вимоги до українців подібно до того, як це робили німці щодо євреїв, вибачитись перед поляками за масові вбивства їхніх співвітчизників «різунами» з ОУН-УПА на Волині в 1943 році. В той же час жодним словом не згадані події 1940 року на Холмщині та 1943—1947 років у всьому Закерзонні, де від рук польських банд та підрозділів поліції і армії загинули десятки тисяч українських селян, інтелігентів, літніх людей, дітей.

Не виключено, що мова може йти про скоординовану Москвою і Варшавою програму ізоляції і, можливо, переділу України на сфери впливу, а потім, як не раз бувало в історії...

Причина і суть так званого польсько-українського конфлікту, а насправді національно-визвольної боротьби українців на своїй території проти поневолювачів — проста й зрозуміла. За сотні років вона не змінилася.

Головна причина — це окупація українських земель (в тому числі і Волині) агресивним сусідом — Польщею і нав’язування силою своєї «вищої» європейської «культури» шляхом будівництва концтаборів, нищення храмів, забороною всього українського; національне, соціальне і релігійне гноблення, асиміляція і фізичне знищення тих, хто чинив опір польським окупантам. У їхніх планах було створення мононаціональної держави «від можа до можа», про що й засвідчив останній Волинський воєвода Олександр Халке-Новак у 1939 році напередодні війни, (згідно його плану, українського питання бути не могло, тобто за 20 років українці в Польщі мали бути знищені або асимільовані).

І коли 30 червня 1941 року українці проголосили відновлення самостійної держави, поляки, як і німці, надзвичайно вороже поставилися до цього і вже через 3 місяці почали масові арешти, а потім й розстріли українських націоналістів.

Поки була українська міліція, організована без дозволу німців, конфлікту збройного з поляками на Волині не було. І коли під тиском арештів і розстрілів українці з місцевого самоврядування і української міліції на початку 1943 року пішли зі зброєю в ліс, поляки швидко скористалися цим вакуумом і заполонили органи місцевої влади, рейхкомісаріату та поліції й жандармерії, й відразу почали натравлювати німців на українські патріотичні села Волині.

Так, згідно документів Рівненського державного архіву в окупаційних установах навколо Рівного абсолютну більшість складали поляки. В німецькій допоміжній поліції поляки складали тотальну більшість (11 тисяч чоловік), шуцманшафт-батальони — 1500 чоловік. А ще, не забуваймо, 7 тисяч поляків у спецзагонах НКВД, які називались «червоні партизани» (таких загонів польських на Волині було 15). А ще 80 відсотків поляків у складі «істрєбітєльних батальйонів» НКВД.

І всі ці польські формування кинулися на українські села, розпочавши з 17 березня 1943 року застосовувати принцип колективної відповідальності по відношенню до мирного українського населення (село Ремель — 615 жертв).

Протягом 4 місяців після цього геноциду українці стали перед вибором — тотальне фізичне знищення або повстання.

Після переговорів і попереджень полякам українці вибрали — повстання 11 липня. І це було не просто їх право. Це був їх обов’язок і необхідність, оскільки Лондонський польський емігрантський уряд дав контрнаказ полякам — не залишати Волинь за вимогою УПА, бо Польща назавжди втратить Волинь, а польське підпілля (і це стало відомо з перехоплених УПА документів) готувало антиукраїнську акцію — 15 липня.

Крім польських колоністів-осадників, на Волині жили й десятки тисяч чехів. Але конфлікту українців з чехами не було. Чому? Тому, що чехи, на відміну від поляків, як європейці справжні і християни, визнавали право, фундаментальне право кожної, в тому числі й української нації; право на свободу і державність на своїх етнічних споконвічних землях.

Чехи, на відміну від поляків, не пішли в окупаційні, а тим більше, каральні органи. Навпаки, чехи підтримали УПА.

На відміну від поляків, українці боролись на своїй, а не на чужій землі зі всіма окупантами.

На відміну від «легендарної» 27 окупаційної Волинської дивізії АК, яка по сьогодні не може пригадати практично жодної спланованої і проведеної бойової операції проти німців чи більшовиків, УПА організувала і провела тисячі й тисячі боїв, свідченням чого є тисячі могил вояків УПА на Волині.

І коли повернувся радянський окупант у 1944 році, то Москва повела звірячу боротьбу з УПА, залучивши до цього поляків.

Чи можливе примирення з польським баченням лише польських жертв 1943 року, а не всього періоду польсько-української історії, де кількість українських жертв, як, до речі, і у 1943 році, незрівнянно більша.

Василь Червоній

 

Василь Кук, останній головнокомандувач УПА: «УПА воювала проти польських колоністів та їх збройного формування АК (Армія Крайова). Воювали проти радянських партизан і внутрішніх військ НКВС. До речі, поляки були за одно з комуністами проти українців. Вони спалювали наші села. Преса та деякі політики часто спекулюють на тому, що «УПА — союзники нацистів і тому подібне». Нашими союзниками були поневолені народи: грузини, білоруси, литовці та інші. Німці не могли бути в принципі союзниками УПА. Я вже казав. Щоб бути в союзі, треба бути сильним. Гітлер хотів використати нас, ми хотіли використати його протиріччя із комуністами. Після проголошення Акту про відродження Української держави 30 червня 1941 р. нацисти весь актив ув’язнили, в тому числі Бандеру і Стецька. Бандеру посадили в Заксенхаузен. Німці також вбили Дмитра Мирона, крайового провідника ОУН на Східно-українських землях в 1942 р. То про який союз може іти мова? Були політичні контакти, але вони відразу розірвалися після арешту Бандери.

Що було на Волині і чому поляки так побиваються? Вони не так за загиблими плачуть, як за самою Волинню. На цій українській землі політична активність була менша, ніж на Галичині. Тому польські колоністи були надзвичайно наглими. Але часи боротьби минули. Вони навчили нас, що якщо ми не матимемо своєї думки, підкріпленої силою, то нас не почують. Польща тепер союзник Україні. Але про історію треба пам’ятати».

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com