Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Чому Петлюра співпрацював з поляками?

Одна з найтяжчих і найбуремніших сторінок нашої Батьківщини — доба Визвольних змагань українського народу за свою державність у 1917—1920 рр. — нерозривно пов’язана з ім’ям С.Петлюри. Попри всю критику з боку деяких угруповань української політичної еміграції, попри всі наскрізь брехливі закиди більшовицької пропаганди на адресу Голови Директорії і Головного Отамана Військ УНР, ім’я С.Петлюри не переставало цікавити істориків. Він був і залишається центральною постаттю для дослідників новітньої історії України та історії української політичної думки.

І це не перебільшення: С.Петлюра став символом збройної боротьби України за власну державність. Його рішуча і послідовна боротьба за рідну державу, яку він провадив, була значною мірою ускладнена вкрай несприятливою військове-політичною ситуацією для України, зокрема, в кінці 1919 р.

Здобути державну суверенність Україні, на думку С.Петлюри, можна було тільки шляхом збройної боротьби, ціною втрат і крові. Загальновідомі слова С.Петлюри з цього приводу, проте наважимося процитувати їх ще раз: «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої — так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація і свідомо і {раціонально використовує для ствердження свого права на державне життя. Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відіграватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого»

З цих рядків стає зрозумілим чітке усвідомлення С. Петлюрою нагальної необхідності розбудови національних Збройних Сил, його рішуча підтримка всіх тих верств українського народу, що вимагали для України сильного війська. Його титанічна праця, спрямована на організацію національної армії, вражає нашу уяву тим більше, що С.Петлюра був, власне, цивільною людиною, талановитим журналістом і літератором, але аж ніяк не військовим. Не маючи ніякої військової освіти, він — чи не єдиний з провідних українських політиків того часу — зумів осягнути все значення створення та подальшого зміцнення збройних сил республіки, їхньої ролі для оборони державності України. Саме дякуючи заходам С.Петлюри, Українська Армія постала як реальна військова сила, разом з армією її Головний Отаман пройшов усім тернистим шляхом перемог, зради, блокад і поразок.

С.Петлюра залишався з армією і в час, мабуть, найбільшого випробування загартованості і свідомості українського вояцтва — восени 1919 р. Як відомо, тоді Уряд і Армія УНР опинилися у надзвичайно скрутному становищі. Після перших успіхів серпневого походу об’єднаних українських армій 31 серпня 1919р. під тиском Добровольчої армії генерала Денікіна було залишено Київ. Несприятлива зовнішньополітична та військова ситуація, яка склалася в Україні після вимушеного відступу з Київщини українських військ, призвела до того, що Українська Армія опинилася під потрійним тиском ворожих сил (Добровольчої армії ген. А.Денікіна, більшовицьких військ і польської армії ген. Галлера) у т.з. «трикутнику смерті». Вояки Армії УНР були вражені пошестю тифу, що призвело до зменшення чисельності українських військ до 8-10 тис.чол. Ситуація ускладнювалася також і тим, що Антанта запроваджувала проти України економічну блокаду — не дозволяючи довіз на українські терени не тільки зброї, але й ліків та медичного устаткування. Так, зокрема, була заборонена доставка в Україну одягу і санітарного майна на суму 8 мільйонів доларів, який було закуплено Урядом УНР в Американській Ліквідаційній Комісії.

У кінці листопада 1919 р. становище Армії УНР ускладнилося настільки, що у перших числах грудня поляки без опору зайняли ту невелику решту території, яка ще контролювалася українським урядом. З огляду на це, 4 грудня 1919 р. С.Петлюра скликав у Чорториї військову нараду, на якій були присутні всі командири дивізій та представники уряду. Наслідком роботи цієї наради стало рішення про проведення рейду Української Армії по запіллю ворога — більше відомого історії як 1-й Зимовий похід Армії УНР. 5 грудня С.Петлюра відбув до Варшави для порозуміння з Польщею, а в перспективі — із Антантою. Він сподівався, що Антанта, зокрема Франція, схвально поставиться до боротьби, яку проводив Уряд УНР проти більшовизму, і допоможе Україні організувати її національну армію. Через те, що майже всі терени України були у кінці 1919 р. захоплені ворожими арміями, на думку С.Петлюри, формування українських військових з’єднань мало відбутися за кордоном (в Польщі і Румунії) з полонених, що тоді перебували в Італії та Німеччині. Він писав: «При допомозі Антанти повинно бути переведено озброєння і заосмотрення всіх зорганізованих <...> військових частин», крім цього, Франція повинна була впливати на уряди інших країн Антанти, щоб вони не перешкоджали доставляти в Україну закуплене УНР військове і санітарне майно.

С.Петлюра не втрачав надії розірвати блокаду Антанти, наполегливо шукаючи шляхів виходу з кризи. Він добре усвідомлював весь тягар, що випав на долю України в протидії московському більшовизму, і сподівався, що ця відчайдушна боротьба проти московського панування врешті-решт примусить Антанту переглянути своє ставлення до УНР.

Тому 17 січня 1920 р. український уряд звернувся з окремою нотою в справі допомоги Україні. У ноті було зазначено, що український народ власними силами і без будь-якої допомоги ззовні веде безперервну боротьбу з більшовицькою Москвою за «своє національне незалежне життя». Така ізоляція України державами Антанти не дозволяє, зокрема, «заосмотрити військо і населення медикаментами і санітарним матеріалом і таким чином протидіяти страшним епідеміям тифу і холери, що винищують армію і цивільне населення».

Виходячи з надзвичайно тяжкого становища, в якому опинилися УНР і Українська Армія, С.Пет­люра наполягав перед Антантою про знесення всіх обмежень, зокрема тих, що торкалися перевезення ліків і санітарного матеріалу (що були замовлені Урядом УНР на Заході) для боротьби з пошестями серед українського вояцтва. Проте Найвища Рада ніяк не відреагувала на це звернення — короткозора політика ізоляції України державами-переможницями у I-й Світовій війні продовжувалася.

Отже, сумуючи наведене, можна зазначити, що незважаючи на складність ситуації в Україні, попри всю, на перший погляд, невиразність та непевність зовнішньої політики українського уряду у 1919 р. — головним, магістральним напрямком державної та військової діяль­ності С.Петлюри було одне — збереження незалежності й суверенності України. Безперервні бойові дії на всіх фронтах упродовж 1919 р. примушували Головного Отамана віддавати значно більше уваги вирішенню проблем оборони республіки, розбудові армії, питанням збройної боротьби — і менше присвячувати часу зовнішній політиці.

Намагаючись розірвати міжнародну ізоляцію і відшукати союзників для продовження боротьби з російським більшовизмом за українську державність, С.Петлюра вдався до здійснення комплексу політичних кроків, проведення яких чи не найбільше дискутувалося різними угрупованнями української еміграції. Мається на увазі його політика зближення з Польщею.

С.Петлюра зважився на цю орієнтацію восени 1919 р., коли Українська Армія, здесяткована тифом, через брак набоїв і військового спорядження вимушена була відступати на всіх фронтах під тиском чисельно переважаючого ворога. У цей час майже всі терени України були захоплені Добровольчою армією генерала А.Дені­кіна і більшовицькими військами (Наддніпрянська Україна) та поляками (Галичина та почасти Волинь і Поділля).

Незважаючи на окупацію західноукраїнських земель польською армією генерала Галлера, загальна політична і військова ситуація нагальне вимагала зближення УНР з Польщею. Польські збройні сили налічували у цей час близко 130 тис.чол. і за сприятливих обставин саме їхній потенціал міг стати підґрунтям для озброєння та постачання українських військ. Крім цього, С.Петлюра планував використати західноукраїнські землі (що опинилися тоді фактично у складі Польщі) для майбутнього поповнення існуючих та розгорнення нових дивізій Армії УНР. Власне, у тих умовах і в той час іншого шляху перед С.Петлюрою й не було — він мусив домовитися з поляками.

Досягненню домовленості з Польщею сприяла та обставина, що перші контакти з найближчим західним сусідом України були налагоджені С.Пет­люрою ще в кінці 1918 — початку 1919 рр. 31 грудня у Варшаву було відправлено українську місію на чолі з проф. В.Прокопо-вичем для з’ясування умов допомоги з боку Польщі у боротьбі з РСФРР. Виконуючи інструкції Головного Отамана, місія мала досягти певного порозуміння з польською владою. Реальних результатів місія В.Прокоповича не досягла, та й не в змозі була досягнути насамперед через те, що зовнішня політика Директорії УНР, як верховної влади в Україні, значною мірою була детермінована прорадянськими поглядами її Голови на той час — В.Винниченка. Проте слід зазначити, що приїзд і робота місії полегшили справу заснування першого дипломатичного представництва УНР на чолі з О.Карпинським, яка почала діяти з 18 січня 1919 р.

Поляки також прагнули нормалізації дипломатичних взаємин між двома країнами.

Ці заходи підготували ґрунт для подальших кроків Головного Отамана, зокрема, 19 лютого 1919 р. у поро­зумінні з Міністром закордонних справ УПР К.Мацієвичем С.Петлюра таємно відрядив до Польщі місію полковника Б.Курдиновського [13]. Наслідком роботи місії було укладення 24 травня 1919 р. таємної військово-політичної угоди, яку підписали голова української місії Б.Курдиновський і польський прем’єр-міністр Падеревський. С.Петлюра «був готовий отримати допомогу ціною зречення на її користь не тільки Волині, Шдляшшя і Холмщини, але також і Східньої Галичини». І могло здатися, на перший погляд, що це дійсно так, бо двома першими статтями Україна зобов’язувалася передати Польщі Східну Галичину і Волинь. У свою чергу поляки обіцяли визнати суверенність УНР та надати допомогу в боротьбі проти більшовицьких військ.

Всі закиди С.Петлюрі у зраді» стосуються формального, зовнішнього боку цієї справи, пов’язаної з долею західно­українських земель. Логіку дій Головного Отамана можна збагнути, якщо у цілому охопити поглядом міжнародне і військове становище України у другій половиш 1919 р. Підписання травневої угоди 1919 р. (яка, до речі, так і не була зреалізована через продовження стану війни між ЗУНР і Польщею) переслідувало завдання забезпечити надійний тил для боротьби з більшовицькими військами, які захопили значні терени України. Також треба було враховувати і дії Антанти, найпотужнішої мілітарної сили на той час, яка зовсім не симпатизувала прагненням України, підтримуючи постулат відновлення «єдіной і неделімой Росії». Реальністю був той факт, що вже наприкінці лютого 1919 р. Рада Десяти Паризької конференції погодилася з територіальними претензіями Польщі на Східну Галичину, дозволивши ввести туди польські війська для «охорони від більшовицьких банд».

Фіаско дипломатичних зусиль української делегації в Парижі значною мірою стимулювало подальший розвиток відносин УПР з Польщею з метою вирішення проблеми західноукраїнських територій. Вже в травні 1919 р. кабінет Б.Мартоса ухвалив пропозицію Голови Директорії С.Петлюри увійти в безпосередні переговори про мир з Польщею.

Проте через активну протидію Уряду ЗУНР та успіхи об’єднаної Української Армії влітку 1919 р. ця справа не була полагоджена. У свою чергу, польська дипломатія не гаяла часу — і вже 25 червня 1919 р. Найвища Рада Союзних і Співучасник Держав уповноважила Польщу окупувати всю Галичину (до р. Збруч), недвозначно засвідчуючи своє ставлення до України.

В цих обставинах С.Петлюра через своїх представників продовжує контакти з державними і військовими колами Польщі, а 9 серпня 1919 р. вперше звертається з особистим листом безпосередньо до Ю.Пілсудського. На думку С.Петлюри, саме роз’єднаність дій поляків і українців проти спільних ворогів «спричинилась до тимчасового занепаду Польської і Української Держав». Далі Головний Отаман зазначає, що боротьба українського народу з Москвою, яка нав’язує «Україні чужі їй форми комуністичного ладу», не може не викликати співчуття з бону Польщі. Негативною обставиною, яка перешкоджає боротьбі ук­раїнського народу, С.Пе­т­люра вважав «ізольованість від сусідів і насамперед від Польщі», зважаючи на те, що Польща і Україна мають спільні точки й «ін­тере­си стратегії вимагають координації та співділання».

Наслідком цього тривалого переговорного процесу стало укладення 1 вересня 1919 р. угоди з Польщею, яка фактично мала прелімінарний характер. Щоб досягти цього порозуміння, С.Петлюра вимушений був відмовитися на користь Польщі від «Східньої Галичини і частини Волині по річку Збруч». Ще однією негативною рисою підписаної угоди було те, що в ній не йшлося про визнання Польщею УНР. Єдиним досягненням було зобов’язання поляків реорганізувати та належним чином озброїти Українську Армію. Більшість членів Уряду УНР не підтримали Головного Отамана, але ж подальші події підтвердили правильність зусиль С.Петлюри. Як вже зазначалося, у кінці листопада 1919 р. Армія УНР перебу­вала в катастрофічному стані, який вимагав негайних, рішучих і навіть непопулярних дій для збереження ядра армії та продовження боротьби за державність України. І Головний Отаман свідомо пішов на це. Тимчасово (!) відмовившись від західноукраїнських земель, С.Пе­тлюра забезпечив базу для майбутнього розгорнення Української Армії.

Новий імпульс переговорний процес отримав у жовтні 1919 р., коли до Варшави відбула Дипломатична місія на чолі з Міністром закордонних справ УНР А.Лівицьким.

Новий штатний розклад Варшавської Дипломатичної місії переконливо засвідчив не тільки про те значення, яке надавав Голова Директорії УНР С.Петлюра досягненню добрих взаємин з Польською державою, але й про перенесення центру ваги зовнішньої політики України на відносини з Польщею. Поступово українська делегація у Варшаві перебрала на себе функції як постійного представництва УНР в Польщі, так і управлінського осередку дипломатії Республіки і Голови Директорії УНР.

Наявність у Польщі значного числа українських дипломатів та старшин Генерального штабу Армії УНР дозволила Головному Отаману створити дієвий осередок військової дипломатії України.

Заходами Військово-дипломатичної місії УНР у Польщі при допомозі польського військового міністерства в лютому 1920 р. у таборі Ланцут була сформована 6-та Січова стрілецька дивізія, до складу якої увійшли українські вояки, які належали до різних збройних формацій України. Очолював дивізію полковник генштабу (пізніше — генерал-хорунжий) М.Безручко. Справі формування нових військових з’єднань Армії УНР пильну увагу приділяв С.Петлюра, за наполяганням якого на початку березня 1920 р. дивізія була переведена до м.Берестя, де відбула інтенсивний півторамісячний вишкіл та поповнила свій козацький і старшинський склад українськими вояками з інших таборів Польщі [28].

Після сформування обозу дивізії та забезпечення всім необхідним спорядженням вояків дивізія в квітні 1920 р. переїхала потягами до Бердичева, де два тижні стояла залогою, займаючи місцеві казарми. Тут 6-та дивізія продовжувала свій вишкіл, приймаючи одночасно поповнен­ня, зокрема, з числа колишніх вояків Української Галицької Армії. Цей двотижневий побут у Бердичеві дав можливість командуванню закінчити вишкіл вояцтва.

(Далі буде)

Ігор Срібняк
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com