Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Сіверськодонецьк: Що це було?

Широко розрекламований і організаторами, і опонентами “ІІ Всеукраїнський з”їзд депутатів рад всіх рівнів”, як і було обіцяно, таки відбувся першого дня весни. Певно, пам’ятаючи про антидержавницькі заклики попереднього з’їзду, чільники й активісти патріотично налаштованих середовищ зорганізували кілька прес-конференцій, де відверто задекларували прагнення докласти максимум зусиль, аби відцентрові прагнення й настрої організаторів не поширилися серед широкого загалу.

Дивно було чути про “утиски владою” з вуст Віктора Януковича й запрошеного для виступу російського депутата й політика Костянтина Затуліна. Сподіваюся, громадськість буде безмежно вдячна цим (та й іншим) панам, якщо вони оприлюднять конкретні й правдиві факти. Хоч би як там було, а очікуваних ласими на скандали обивателями закликів до сепаратизму й розколу держави від промовців не пролунало. Зміст виголошених промов та “Резолюція” показав, що організатори з’їзду мали зовсім іншу мету, а самі промовці докладали немало зусиль, аби відверто й доволі агресивно задекларувати власну незгоду й несприйняття нинішніх процесів, спрямованих на відродження нації, демократизацію суспільства, чим засвідчили, що в Україні нарешті серйозно постала загроза війни між двома непримиренними світоглядними концепціями. Перемога однієї з них надовго (а можливо, й остаточно) вирішить питання подальшої долі українців. Справді, якою Україні бути в майбутньому? На яких засадах будувати буття? На Божих Заповідях, національних традиціях, загальнолюдських цінностях, чи на вульгарному, упередженому потрактуванні терміну “демократія”?

Журналістів, котрі зголосилися “висвітити подію”, вкупі з депутатами Київської міськради від ПР та кількох київських райрад, двома літаками доправили (звичайно ж, коштом організаторів) до Луганська, а потім автобусами відвезли до Сіверськодонецького “Льодового палацу”, де й відбулося дійство. Наприкінці не обійшлося без трагікомічного курйозу. По поверненні розігріті алкоголем депутати (а їх було близько тридцяти осіб), не дочекавшись майже сотні журналістів, самостійно відбули чартерним рейсом до Києва. Ображена журналістська братія досить емоційно відреагувала на таку форму зневаги. Йдучи назустріч їхнім справедливим вимогам (й водночас цілковито ігноруючи невдоволення вже захмілої київської депутатської делегації), керівництво Луганського аеропорту вимушене було повернути літак і надати змогу “випадково забутим” того ж дня повернутися до Києва.

З’їзд відбувся в рекордно короткий термін і в гірших традиціях почилого геть не в Бозі Союзу. Жодних дискусій, запитань із зали, жодних незапланованих виступів. Як і в часи комуністичного тоталітаризму, промовці з високої трибуни нав’язували майже двотисячній слухацькій аудиторії власні (а чи власні насправді?) думки й бачення сучасних загальнодержавних процесів. Присутні приречено більш як три години вислуховували ті монологи й “всезагально” схвалену і зачитану Анатолієм Толстоуховим “Резолюцію”. Звичайно, були тут і екзальтовані бабусі, які істерично скандували: “Р-а-с-с-і-і-я-я!”, “Я-н-у-к-о-в-и-ч!”. Однак вік дався взнаки, втомившись, наприкінці зібрання вони вже мирно куняли. Чимало глядачів виявилися звичайнісінькими звезеними для масовки заробітчанами. Тож претендувати на роль виразника “народних інтересів” панам організаторам цілком недоречно.

Кілька слів про саму організацію. З невідомих причин гардероб не працював, тож присутні вимушені були добряче попріти верхньому одязі.

Побіжно вже згадувалося, що риторика промовців рясніла звичними для донезалежних часів ярликами про “банди ОУН-УПА”, “нацистських посіпак”, “натовських агресорів”, закликами об’єднатися з “братньою Росією”. Проте боляче і якось неприродно слухати все те з вуст україномовного депутата (до речі, жінки вже пенсійного віку) з Волині. Не менш дивно було чути від Дмитра Табачника заклики про потребу захищати “канонічне українське православ”я” від спроб створення “єдиної помісної української церкви”. Чи ж йому визначати, з кого українцям творити пантеон національних героїв?

На охорону з’їзду було задіяно близько 400 міліціонерів і більше сотні дядечок у цивільному, але з раціями. Охочих потрапити до зали суворо фільтрували молодики геть не атлетичної статури. Деякі мали комічний вигляд в уніформі, яка їм жодним чином не пасувала. Професіоналізм задіяних в охороні яскраво засвідчив такий факт: попри кількарядовий контроль, до сектору для журналістів “прослизнули” двоє членів ВО “Тризуб” і поширили більш як сотню листівок антисепаратистського змісту. Їхня з’ява на тлі монотонного бубоніння Петра Толочка про нинішнє “переписування історії” викликала немалу зацікавленість в присутніх. Проте бійки не було. Одного з “диверсантів” виводила із зали захекана від хвилювання, але все одно чарівна, мов весняна квітка, керівник прес-центру з’їзду Олена Рубцова, інший спокійно залишив залу самостійно.

Попри незначну кількість промовців (їх не набралося й десятка), зміст виступів повторювався. Кожен з промовців наголошував на потребі надати російській мові статус державної, скаржилися (навіть закликали видати “Білу книгу”) на насильницьку українізацію, чим засвідчили власну відірваність від нинішніх нерадісних реалій. Прогляньте телепередачі, панове, й матимете змогу пересвідчитися, що ваші закиди не мають жодного підтвердження. Проте були й “перли”. Чільник компартії Петро Симоненко, певно, забувши про сповідувану його ідеологічними попередниками “диктатуру пролетаріату”, стверджував, що “нинішній помаранчевій диктатурі (!?) не потрібне народовладдя. Харківський міський голова Добкін розповів про “трьох китів, на котрих базується єдність українців і росіян”. Ними виявилися спільне минуле, єдина мова й одна релігія. Пробачте, пане голово, але ця баєчка не має нічого спільного з дійсністю. Вдаючи із себе ображеного і приниженого, Добкін повідомив про існування в Україні “цілого пласту громадян, котрі, попри знання української мови, принципово не бажають нею послуговуватися”. Звістка про таких викликала гучні овації. Як і годиться для зібрань такого штибу, прикінцеву доповідь виголошував чільник ПР Віктор Янукович. Він закликав відмовитися від крайнощів, а нинішні спроби Президента повернути асимільованих і русифікованих українців у природній стан порівняв зі спробами русифікувати галичан за радянської окупації. Наперекір очікуванням і заявам протестуючих, він одразу дистанціювався від спроби “розіграти косівську карту”. ПР, згідно з його словами, прийняла відповідну постанову, в якій засудила “такі форми перегляду кордонів у Європі”.

Дозволю собі кілька слів стосовно організаторів акцій протесту. Як на мене, приїзд з Києва до Сіверськодонецька кількох автобусів з молодиками у камуфляжній формі не дав користі. Виснажливий туризм – не більше. А ще непродумана витрата коштів, яких завжди чомусь бракує. Шкода, що благородні пориви молоді скеровують на боротьбу з вітряками. Варто зрозуміти, що Росії (в якій, до речі, посилюються відцентрові тенденції) окремо взяті й приєднані до неї Донбас або Крим не потрібні. Кремль цікавить цілковите (себто економічне й політичне) узалежнення України. І це не обов’язково повинно виглядати як чергове “возз”єднання”. Нехай Україна бавиться і тішиться формальною незалежністю. Головне не дозволити їй бути самостійним гравцем на світовій політичній шахівниці. З’їзд засвідчив наявність в Україні політичних сил, яких такий ненормальний стан речей влаштовує. У залі пролунали заклики до “весняного наступу”. Прикро і боляче.

Віталій Олександрович
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com