Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СОСНОВА ГІЛКА ЗА ҐРАТАМИ

У дев’яностих роках люстрацію в Україні було провести неможливо, бо тодішню «революцію» здійснило керівництво ЦК КПРС і органи, на які воно спиралося. За часи незалежності їхні наступники зайняли в державі такі високі пости, що сьогодні люстровано було б тих, кого свого часу переслідували.

Отже, нехай все лишається як є, однак наше суспільство остаточно втратить можливості для нормального розвитку, якщо забудуться імена тих, хто пройшов крізь горнило репресій. Серед таких — Володимир Рокецький, що зберіг і виніс на волю вірші Василя Стуса.

Уявлення про національне пробудження назване шістдесятництвом, пов’язують, як правило, з досить обмеженим колом загальновідомих імен. Їх носіїв, звичайно ж, розпинали, але чомусь на дуже комфортних «хрестах»: великих книжкових тиражів, розкішних як на ті часи квартир, блискучих кар’єр і «античного хору» критиків, котрі «славу рокотаху» кожному їхньому творові. А в підмурівок цієї слави покладено багато доль, а часом і життів, можливо не менш талановитих людей, тож не дивно, що наступним після шістдесятників поколінням поетів та прозаїків доводилось пробиватися крізь бетон байдужості чільників митецьких «олімпів», як і тим крізь бетон канонів соціалістичного реалізму, закладених їхніми попередниками.

Від самого початку «шістдесятництво» як явище було дуже неоднозначним. Мені, наприклад, у пам’ятку такий епізод.

Після репетиції хору «Гомін», де поширювали «самвидав», я проводжаю додому таку собі Нелю С., з далеким прицілом — випросити в неї «Інтернаціоналізм чи русифікацію» Івана Дзюби. А вона не хоче давати цей твір у такі як мої «погані руки»!

— От ти й тернову хустку не носиш...

— Бо мені капелюшки личать.

— Бачиш, ти навіть таким дріб’язком поофірувати не хочеш...

Раптом вона тицяє течку з передруком Дзюбиного дослідження у ті мої «погані руки» і, кинувши, «Одбріхуйся!» щезає в якійсь підворітні. Вельми задоволена таким поворотом подій, я затишно влаштовуюсь на лавочці в скверику навпроти театру Франка й поринаю в читання. За якийсь час моя приятелька сідає поруч.

— Ну як — усе гаразд?

— Та що сталося? — не розумію я.

Виявляється, їй здалося, що за нами стежить КДБ, відтак вважила за потрібне чкурнути.

— Але ж ти, виходить, мене підставила, — стараюсь я второпати логіку такої поведінки. — Не соромно?

— Бачиш, — чую відповідь. — Мені наша національна трагедія глибше дійшла до душі, аніж тобі, й для України я становлю більшу цінність.

Нелю С. я зустріла років зо три. Замість тернової хустини на ній був капелюшок і розмовляла вона російською мовою.

Про цю дріб’язкову історію можна було б і не згадувати, коли б я не почула на одному з письменницьких зібрань слова Дмитра Павличка: «Я мусив зберегти себе для України». Йшлося про його участь у репресіях, зокрема свідчення супроти поета Миколи Кривця, чиє життя урвалося надто рано... Чи має право духовний поводир, хай навіть талановитий, розплачуватися чужими долями за власне благоденство? І чим це обертається для суспільства?

Ненароком — бо такого завдання ніхто «у верхах» і не ставив — пробуджену в шістдесяті роки національну свідомість держава, очолювана КПРС, одразу ж почала заганяти в жорсткі береги ідеологічних установок. Ріку хрущовської «відлиги» каламутили ще й людські слабкості: прагнення виділитися на «тусовках», здебільшого молодіжних, з одного боку, а з другого — працівникам «компетентних органів» хотілося «заробити зірочки на погони», відтак політичні справи, бува, клепалися на порожньому місці, й, як правило, супроти тих, хто не знаходив «спільної мови» із слідчими, не до речі проявляючи і власну волю і твердий характер. Часи коли знешкоджували «ворогів народу» минулися, однак тоталітарний режим людину в іншій як на колінах позі не сприймав: цього насамперед і добивалися, проводячи так звану «профілактику». Не кожному нав’язували обов’язки «стукача», бо в цьому й потреби не було, однак «стрибнути через татарське вогнище», погодившись співробітничати з КДБ, при прийомі до творчої спілки довелося багатьом — інакше «випробування» на творчому шляху були неминучі. Ніби й гріха особливого на тих, хто «зберігав себе задля нації» не було, однак перебитий хребет, як показало життя, не зростається.

За що посадили Володимира Рокецького, на час закритого судового засідання (відбулося 6 червня 1972 року) робітника Київського спеціалізованого будівельно-монтажного управління зв’язку № 2, бо з юридичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка його відчислили? Вдамося до судового вироку.

Повністю цей документ був надрукований в газеті «Молодь України» від 29 травня 1991 р.; обмежимося уривками:

«Зокрема, в січні 1971 р. Рокецький склав антирадянський документ під назвою «Вітальна телеграма українському уряду з нагоди святкування 315-ї річниці кровопроводу «Україна-Москва», що містить наклепи, які порочать радянський, державний і суспільний лад, КПРС і Радянський уряд, національну політику СРСР».

«Вина Рокецького в тому, що він 22 травня 1971 р. продекламував біля пам’ятника Т. Г. Шевченку наклепницький вірш «Ліс рубають», крім його визнання, доведена показами свідків Слабошпицького М. Ф., Приступи Д. О. та Родиненко Л. Г., які чули цей виступ.

«Вина його в тому, що він зберігав та розповсюджував цей вірш, доведена показами Слабошпицького, Приступи та Козловського про те, що Рокецький раніше знайомив їх з цим віршем, а також вилученим у Рокецького аркушем з текстом вірша та висновком експертизи про те, що текст його виконаний підсудним». А ось вірш, що про нього йдеться у справі, — його автором насправді є Данило Кулиняк.

Годі ставити тільки коми:

Ставлю крапку, немов

печать.

Нав’язали нам аксіому:

Ліс рубають — тріски

летять.

 

Ми підняли років завісу,

А за нею — гора кісток.

Мабуть, менше буває лісу,

Ніж невинних отих трісок.

 

Хто рубає? Чого рубають?

Знову чути сокири стук,

Знову сонце нам

закриває

Чорно-білий кривавий

крук.

 

Роблять все з

барабанним тріском,

Бачать тільки свій

власний ніс.

Я не хочу летіти тріскою,

Коли дурні рубають ліс!

З цього можна скласти уявлення, за що тоді саджали тих, хто не погоджувався схилити голову перед тодішніми суспільними установками. Бо певній групі осіб «геройствувати» на людях було дозволено — треба ж було створити видимість «свободи слова» в Радянському Союзі, а заодне й «взяти на облік» схильних ловитися на такі ескапади. У стінах високих цековських кабінетів та «компетентних органів» ці особи на колінах стояли несхитно. А коли гра заходила надто далеко й треба було прилюдно покаятись за «гріхи» перед радянською владою та відмежуватися від тих, хто сприймав цю гру надто серйозно, то каялись і відмежувалися по повній програмі. «Відступіться геть від мене!» — репетував на адресу діаспорного націоналістичного середовища Іван Драч, приїхавши з-за кордону. — «О будьте ви ще раз прокляті!» Найкраще означив тодішню ситуацію теж, на жаль, уже давно покійний поет — дисидент Михайло Осадчий:

Крізь дроти на серці, крізь пишність ООНів
Крізь роки-століття вернусь я додому.
...І небо трикутне, й неоновий толк.
Одних у Явас, а других — у Нью-Йорк.

До відома читачів: Явас — табір у Мордовії, куди висилали українських політв’язнів. Отак тоді й було, й не варто будувати ілюзії відносно патріотизму тих, хто здобув у минулому гучні імена. Вони й завели нинішню Україну на манівці, ще й Героями стали.

А Володимир Рокецький, як розповідав сам, не так страждав від перспективи покарання, як від характеристики, що її Михайло Слабошпицький дав на суді його творам: антирадянські, націоналістичні, начисто позбавлені художньої вартості. Бо ж то був друг — найкращий, найдорожчий, з яким ділився кожною своєю думкою: такий удар і дуже мужній людині пережити важко.

Монтеск’є, досліджуючи моральну проблему «стукацтва», писав, що свідчення близької людини за нормального політичного ладу не можуть бути доказом вини на суді: бесіда з другом складова внутрішнього монологу. Але за радянських часів в хід ішли навіть щоденники та приватні листи.

Із свідчень проти Рокецького і почалася успішна кар’єра Слабошпицького аж до Шевченківської премії, даної вже в незалежній Україні.

І скажіть, будь ласка, про яку люстрацію тут може бути мова? Кого люструвати? «Патріотів», котрі розвернувшись на 180°, почали свої проповіді за принципом «усе навпаки», будучи певними (допускаю це!), що суспільство так само проворно розвернеться, кероване магією їхніх нажитих служінням неправді гучних імен? Не розвернулося. Бо й розвернутися не могло, оскільки закон дії відцентрових сил загальноприродний, і він розірвав українство на частини, які з’єднати в єдине ціле буде дуже важко. На такий фактор указував ще Богдан Гаврилишин у своїх «Доповідях Римського клубу» за 1986 рік. Тим, хто «зберігав себе задля нації», компенсувати свою вину перед нею нічим. За найтяжчий гріх має Святе Письмо «спокушання малих цих» — і він лежить на нашій інтелігенції, котра вислужувалася перед ідеологією, яку потім сама ж і прокляла. Суспільству було запропоновано ненавидіти комуністичну ідею, яку започаткував Ісус Христос (а, можливо, і його попередники), до якої близько підійшли запорозькі козаки, декларуючи своє «ні хлопа, ні пана», до якої світ придивлявся і буде придивлятися. «Витоки численних серйозних суспільних і людських проблем, над розв’язанням яких б’ються Європа і цілий світ, коріняться в діях капіталізму, який вироджується. Звичайно, нинішній капіталізм дуже змінився, і багато в чому завдяки соціалістичній ідеї...» — ці вислови не з газети «Товариш», а з виступу папи Іоанна-Павла ІІ, котрий вважав, що в марксизмі є зерно істини, і його «не можна загубити». Та наші правовірні ідеологи, кинувши партійні квитки та закликавши судити «прокляті комуністичні ідеї», поставили себе в становище, про яке кажуть «католик більший, аніж папа римський». Мусили старатися, щоб прикрити себе!

Кожна людина є продуктом свого часу, й не всі спроможні гідно знести випробування, яке він накладає. Охоче допускаємо, що критик Слабошпицький тоді мислив саме так, як посвідчив на суді. Змінив переконання? То мав би перед власною совістю і людською мораллю визнати минулі помилки й подбати про те, щоб ім’я його жертви Володимира Рокецького не пішло в небуття. Хай би вже пожинав «жниво неправедне», але ж бодай це можна було зробити, якщо для нього патріотизм не «ос­танній прихисток», не «дратва», за допомогою якої швець заробляє на хліб, а душевний стан, який диктує певну лінію поведінки, навіть коли вона суперечить власним інтересам. Той, хто мав діло з КДБ, не судитиме строго тих, хто зламався... Але ж у незалежній Україні табори вже не загрожували! Чого ж боялися?

Шанс покаятись з наступним прощенням бодай у приватній бесіді Слабошпицькому давав і сам Рокецький.

Та будучи серед тих, хто закликав до покаяння цілу комуністичну партію, сам не покаявся. Не поцікавився, як ведеться його колишньому другові на волі не спитав: може, треба чого? Не відгукнувся ані на статтю Данила Кулиняка «Рятівники честі», надруковану в «Молоді України» за 20 травня 1991 року, ані на «резонанс» — вирок Володимиру Рокецькому, де кілька разів фігурує його прізвище. Зате під час одного зі своїх численних закордонних вояжів пояснив представникам діаспори, що Рокецького радянська міліція арештувала за те, що мав при собі пістолет. Та певно ж, що такого жодна держава не потерпить!

«Пістолет»... у вигляді вірша «Ліс рубають», авторство якого узяв на себе, про що Данило Кулиняк дізнався лиш тоді, коли Рокецький вийшов з таборів.

Хто такий Михайло Слабошпицький відомо: критик, прозаїк, лауреат Шевченківської премії. А Володимир Рокецький — це хто?

Людина, котра зуміла зберегти й винести на во­лю вірші Василя Стуса.

Людина, котра перед лицем тяжких випробувань не виказала свого друга, прикривши його — і так переслідуваного — від тюрми.

Людина, котра за ґратами обстоювала не лише власну гідність, а й гідність інших невільників, про що свідчить «Определение судебного заседания від 22 июля 1975 года», згідно з яким табірного в’язня переведено на тюремний режим.

Вдачу Володимира Рокецького вияскравлює епізод з підготовкою до святкування Нового року в камері, де, окрім нього, були ще три в’язні, зокрема Володимир Буковський. Вирішили спекти торт: на два карбованці, які дозволено було отоварити за місяць, купили масла, заощадили цукор, вдовольняючись зовсім не підсолодженим чаєм, розмочили сухарі... Та в карцері мав зустрічати свій день народження Валентин Мороз, і з пропозиції Рокецького туди й послали цей кулінарний шедевр, прикрасивши його сосновою гілкою. Казав, що чогось смачнішого не їв і ніколи не їстиме. Та певно!

Йдеться зрештою про людину, чий патріотизм виявлявся не у високих словесах в дозволених межах і за визначених обставин, не у вишитій сорочці, хоч вона дуже личила його напрочуд вродливому обличчю з великими темними очима, а в послідовності, з якою він цілим своїм життям утверджував ідею української незалежності.

Нам не бракує ані лауреатів різних премій, ані кавалерів нагород — нам бракує чесних, мужніх людей, котрим стачає духу утверджувати моральні ідеали. І задля свого нормального розвитку суспільство не може допустити, щоб другі і після смерті, як було за життя, ставали жертвами перших, хоч би яким талантом виправдовуючи свою поведінку. Тим більше що плоди того таланту здебільшого дуже відносні, що вже не раз засвідчувала історія.

Данило Кулиняк записав розмову з Рокецьким для радіо «Свобода» в першій половині 90-х років у нас удома. Мої пси привітали незнайомця так, ніби давно його знали, на що він з гордістю мовив:

— Три категорії істот любили мене у цьому світі: жінки, діти й собаки. І таки ж було за що...

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com