Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ТЕРОР РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В КРИМУ

На сьогодні є велика кількість історичних досліджень щодо розвитку політичної ситуації в Криму від початку революції 1917 р. і до 1921 р., однак й досі є невирішеним ряд проблемних, спірних питань, пов’язаних з червоним терором. Серед цих питань можна виділити такі: хто є ініціатором нечуваного за масштабами терору в Криму? Хто несе відповідальність за його безпосереднє здійснення? Які реальні наслідки терору?

У радянській історичній літературі всіляко підкреслювалося, що червоний терор був вимушеним заходом, введеним у відповідь на жахливий білий терор. Багато ж сучасних дослідників, висвітлюючи у своїх працях події того часу, практично ставлять між цими двома явищами знак рівності. На нашу думку, білий та червоний терор не можна ставити на один щабель. Звичайно, ніякий терор, з точки зору елементарної людяності, не може бути виправданим. Але все ж істотна різниця між ними є. Вона чітко окреслена одним з перших дослідників цього питання С.П.Мельгуновим, який вважав більшовицький терор системою планомірного проведення в життя насильства як знаряддя влади, яке до того ж мало своїх ідеологів. Білий же терор — це, насамперед, ексцеси на ґрунті розгнузданості та помсти, вакханалії «отаманства» і слабкої дисципліни, які не мали свого ідеологічного обґрунтування. У білому русі були окремі течії, які виношували ідеї «помсти більшовикам», а іноді й проводили антигуманні «акції помсти». Однак, білий терор при всіх його наслідках усе ж відрізнявся від червоного — він не нав’язувався зверху і не був органічним елементом офіційної політики. Для того, щоб дати відповідь на перше питання, звернемося до документів, в яких йдеться про ставлення керівництва РКП(б) до застосування масового терору. Ці документи свідчать, що В.Ленін, Л.Троцький та інші більшовицькі вожді повністю підтримували подібну політику і значною мірою були її ідеологами, натхненниками і організаторами. Наведемо декілька прикладів. У 1901 р. Ленін писав: «Принципово ми ніколи не відмовлялися і не можемо відмовлятися від терору. Це — одна з військових дій, яка може бути цілком придатна і навіть необхідна в певний момент бою...». У 1902 р. в його працях з’являється така думка: «Нітрохи не заперечуючи в принципі насильства і терору, ми вимагали роботи над підготовкою таких форм насильства, які розраховували б на безпосередню участь мас і забезпечували б цю участь». Під час революційних подій 1905–1907 рр. Ленін наполягав, щоб партійні лідери провокували насильницькі дії, негайно організовували бойові загони і практикувалися на вбивствах городових. У жовтні 1905 р. він писав: «Нехай кожний загін вчитися хоча б на побитті городових: десятки жертв окупляться з лишком тим, що дадуть сотні бійців, що завтра поведуть за собою сотні тисяч».

Терор розглядався не як обов’язкове завдання, а як своєрідний тактичний хід. Будь-який етичний, гуманний бік при цьому відкидався, адже мета (ліквідація буржуазії) виправдовувала засоби. Ленін досить відверто зазначав: для радянської держави «етично все, що служить її укріпленню і зміцненню». Навесні 1917 р. Ленін стверджував, що соціальну революцію здійснити дуже просто — варто лише знищити 200–300 буржуїв. У червні 1917 р. він написав: «Приклад якобінців повчальний. Він і зараз не застарів, тільки застосовувати його треба до революційного класу ХХ століття... Якби влада перейшла до «якобінців ХХ століття»... вони оголосили би ворогами народу капіталістів...». І зробити так більшовики не забарилися. Коли на розширеному засіданні Петроградського комітету більшовиків 1 (14) листопада 1917 р. розгорнулася полеміка щодо методу встановлення «революційних завоювань», Ленін, посилаючись на досвід Французької революції, говорив: «У Парижі гильотинували, а ми лише позбавимо продовольчих карток». Далі лідер більшовиків зазначив: «Нехай гомонять про арешти, Тверській делегат на з’їзді Рад сказав: «Всіх їх заарештуйте», — це я розумію; от він має розуміння того, що таке диктатура пролетаріату». За свідченнями Л. Троцького, після захоплення влади більшовиками Ленін на кожному засіданні Ради Народних Комісарів (РНК) вимагав від своїх товаришів розпочати терор . І в цьому він не був самотнім. Відомо, що Л.Троцький у відповідь на книгу К.Каутського «Тероризм і комунізм» дав ідейне обґрунтування терору, яке звелося, утім, до надмірно простої істини: «Ворог повинний бути знешкоджений; під час війн це значить — знищення... Лякання є могутнім засобом політики, і треба бути лицемірним ханжею, щоб цього не розуміти». Досить відвертим та красномовним є вислів ще одного теоретика більшовицької партії М. Бухаріна: «Пролетарський примус в усіх його формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є, як не парадоксально це звучить, методом вироблення комуністичної людини з людського матеріалу капіталістичної епохи...». На VIII з’їзді РКП(б) у 1919 р. М.Криленко, який займав важливу посаду в системі правосуддя (голова Революційного трибуналу при ВЦВК), говорив: «В епоху диктатури пролетаріату ми повинні, з огляду на цілий ряд обставин, переходити до форм надзвичайної судової розправи». Ці думки знайшли своє втілення в офіційних радянських і більшовицьких документах та пресі. Відразу після жовтневого перевороту в «Известиях ВЦИК» публікується програмна стаття «Терор і громадянська війна», в якій заявлялося, що тільки «люди із слабкими нервами не хочуть зрозуміти, що на відомому щаблі революції класова боротьба неминуче переходить у громадянську війну», і «тільки толстовці можуть на цій підставі повернутися спиною до революції». У цьому плані вимоги про припинення терору і відновлення громадянських свобод об’являлися «дивними» вимогами «інтелігентів із слабкими нервами». У декреті РНК від 28 листопада 1917 р. «Про арешт вождів громадянської війни проти революції» офіційно з’явився термін «вороги народу». Інструкція Народного комісаріату юстиції від 19 грудня 1917 р. «Про революційний трибунал...»,впроваджуючи ідеї В.Леніна, зазначала: «Міру покарання революційний трибунал встановлює, керуючись обставинами справи і велінням революційної совісті». В офіційному друкованому органі РКП(б) газеті «Правда» від 25 грудня 1918 р. член колегії ВЧК, а потім голова ВУЧК М. Лаціс писав: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію, як клас. Не шукайте на слідстві матеріали і докази того, що обвинувачуваний діяв справою або словом проти Радянської влади. Перше питання, що ви повинні йому запропонувати, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання і повинні визначити долю обвинувачуваного. У цьому зміст і сутність червоного терору».

А ще раніше, 23 серпня 1918 р., той же Лаціс у газеті «Известия» сформулював нові закони громадянської війни, які повинні замінити «застарілі звичаї» війни, виражені «в різних конвенціях, по яких полонені не розстрілюються та інше. Все це тільки смішно. ... Вирізувати всіх поранених у боях проти тебе — ось закон громадянської війни».

 У таємному листі В.Леніна, продиктованому 19 березня 1922 р. для членів ЦК РКП(б) у зв’язку з опором вилученню церковних цінностей в місті Шуї, містилися такі вказівки: «Інструкція повинна зводитися до того, щоб він (представник центральної влади. —Авт.) в Шуї заарештував якомога більше... Чим більшу кількість представників реакційного духовенства та реакційної буржуазії нам вдасться з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на декілька десятків років ні про будь-який опір вони не сміли й думати». Отже, більшовики намагалися перемогти своїх опонентів, передусім, шляхом їх фізичного знищення.

 Заклики вождів негайно перетворювалися на практичні справи сформованої ними системи. На місцях почали діяти революційні трибунали. Владні розпорядження, які й орієнтували низові органи на терор, ще більше підсилювалися «зустрічним потоком революційних ініціатив». Яскравим свідченням цього є, наприклад, звернення до ЦК РКП(б) Б.Воліна, датоване 6 червня 1919 р. Він пропонував вищому партійному органу дати директиву місцевим організаціям щодо «деякого посилення або відродження червоного терору». Волін вважав за необхідне не тільки «категорично переслідувати буржуазну інтелігенцію», але і «фізично винищувати найбільш небезпечних» буржуазних противників.

 Раніше, у жовтні 1918 р., у журналі «Вестник ВЧК» у статті працівників Нолінського повітового виконкому було прямо сказано, що у боротьбі проти контрреволюції взагалі не варто дотримуватися жодної законності. До реалізації своїх планів щодо проведення терору більшовицька партія приступила вже у грудні 1917 р., не зважаючи на те, що II Всеросійський з’їзд рад (25–26 жовтня 1917 р.) скасував смертну кару. Зокрема, у ніч з 15 на 16 грудня в Севастополі «матроси заарештували багатьох офіцерів і відвезли їх до тюрми. Коли ж тюремний начальник відмовився їх прийняти, то офіцерів відразу розстріляли на Малаховому кургані». 17 грудня 1917 р. «революційні» моряки і робітники продовжили «рішучу боротьбу з контрреволюцією», в ході якої було розстріляно ще 30 офіцерів. Колишній член Севастопольської ради О.Каппа згадував: «Коли на другий день після грудневих жахів на засіданні ради військових та робітничих депутатів я запитав голову (більшовика М.Пожарова. — Авт.): Чи це кінець? Він сказав: «Поки так, але сполохи ще будуть».

 Спочатку терор носив «класово-стихійний» характер, але у 1918 р. він набув організованих, «революційно-доцільних» форм. Важливим кроком у цьому напрямку стало рішення про створення Військово-революційного штабу у Севастополі, яке було прийняте 12 січня 1918 р. на об’єднаному засіданні Севастопольської ради, Центрального комітету Чорноморського флоту (Центрофлоту), ради селянських депутатів, представників міського самоврядування, головного заводського комітету порту, головного комісара Чорноморського флоту, соціалістичних організацій і представників усіх судів і частин. У резолюції зазначалося, що «Севастополь не зупиниться перед будь-якими засобами для того, щоб довести справу революції до переможного кінця». Цілком зрозуміло, які саме засоби збиралися використовувати більшовики і «революційні» матроси для виконання цього завдання. Одна з перших масових хвиль терору прокотилася по кримській землі наприкінці січня 1918 р., відразу після того, як у підсумку збройних зіткнень з кримськотатарськими ескадронцями та білими офіцерами більшовики в союзі з лівими есерами встановили контроль над більшою частиною Криму. Становище радянської влади, однак, не можна було вважати міцним, адже свій вплив тут мали не лише праві есери чи меншовики, а й монархісти. Крім того, для кримськотатарських кіл нова влада була явищем чужим та незрозумілим. У січні 1918 р. півострів став ареною постійних реквізицій, тобто відвертого грабунку більш-менш заможного населення. Організаторами бешкетувань були ревкоми і севастопольські матроси — основна соціальна база більшовиків у Криму. Реквізиції супроводжувалися розстрілами. Зокрема, з надзвичайною жорстокістю масові страти проводилися в Севастополі та Євпаторії. В. Єлагін у своїх споминах зазначав, що серед більшовицьких керівників лише Ю.Гавен і М.Пожаров намагалися тоді протестувати проти терору. Але, з ініціативи голови Євпаторійського комітету РСДРП(б) Ж.Міл­лера (згодом він очолив Сімферопольський ревком), голови Євпаторійського ревкому більшовика М. Демишева та лівого есера Кебабчана були проведені повальні арешти та розстріли 26. Відразу ж після чергової серії розстрілів Міллер закликав «знищити всю буржуазію, не розбираючи засобів». Отже, сполохи червоного терору тривали в Криму протягом другої половини грудня 1917 — першої половини лютого 1918 рр., але події 21—24 лютого вийшли за рамки усього, що було раніше. Початок ним поклала нова хвиля вбивств у Севастополі. Багатьма чорноморськими матросами, які вже зазнали смак насильства, керували величезна ненависть до «класових ворогів», бажання негайно розправитися з «власниками й антирадянськими змовниками». Член Севастопольської ради більшовик Рябоконь відверто заявив: «Усю буржуазію треба розстріляти. Зараз ми перебуваємо при владі, тому вбиваємо. Яка це революція, коли не різати буржуазію». 20 лютого, близько 9-ї години вечора, на лінкорі «Борец за свободу» відбулися збори суднових комітетів, які вирішили «змусити буржуазію схилити голову». Був накреслений ряд дій «аж до повного винищення буржуазії». Збори обрали комісію з 25 осіб на чолі з головою Центрофлоту більшовиком С.Ро­мано­вським, анархістом Басовим та більшовиком С.Шмаковим.

 Близько 12-ї години ночі на Кам’янській пристані зібралося понад 2,5 тис. озброєних матросів. Незабаром їхні представники на чолі з Басовим з’явилися у Севастопольській раді і стали вимагати надати їм автомобілі для патрулів. М.Пожаров та П.Марченко, які очолювали раду, намагалися зупинити їх, але з цього нічого не вийшло. Один з матросів на відмову надати машини, відповів: «Не бажаєте — не треба. Ми самі це зробимо, а вас знати більше не хочемо». Близько 2-ої години ночі озброєний натовп матросів розпочав масові обшуки, грабунки, вбивства. Причому спочатку виводили з тюрем ув’язнених та розстрілювали без суду та слідства. Про події однієї з тих ночей свідчив вцілілий в’язень севастопольської тюрми: «О другій годині ночі у в’язницю ввірвалася перша банда матросів, які пред’явили комісару в’язниці вимогу про видачу, відповідно до списку, для розстрілу п’ятьох ув’язнених. Комісар по телефону запросив Раду, як йому бути, видавати або ні. З Ради відповіли: видавати усіх, кого вимагатимуть матроси. У пред’явленому списку значилися: муфтій Челебієв, адмірал Львов, капітан I-го рангу Карказ, лейтенант Цвінгман і колишній городовий Синиця. Їм зв’язали руки... В’язали матроси і робітник теслярської майстерні севастопольського порту. Їх повели... Ніхто з приречених не просив пощади у своїх катів... Дорогою, до місця убивства у Карантинній балці, як передавав потім робітник Р., вбивці катували свої жертви: хворого старого Карказа били прикладами і кулаками, Синицю кололи багнетами і били прикладами і знущалися з усіх. Їх розстріляли впритул і вже мертвих били прикладами і каменями по голові. З вбитих зняли верхній одяг, черевики, каблучки, гаманці... О четвертій годині друга банда з лайками витягла з камер, б’ючи, полковників Шперлінга і Яновського, лейтенанта Прокоф’єва, зовсім юного мічмана Целіцо, прапорщиків Гаврилова і Кальбуса, поручика Доценка, капітана 2-го рангу Вахтіна, севастопольських обивателів Шульмана (пробили голову) і Шварцмана (зламали ребро), інженера Шостака і матроса Блюмберга. Останнім двом якимсь дивом вдалося втекти. Інших спіткала гірка доля. Десь через 15–20 хвилин глухо долетів у камеру звук нестрункого залпу, потім декілька одиночних пострілів, і все змовкло...».

Тіла вбитих складали на платформи і звозили на Графську пристань. Матроси не дозволили родичам поховати забитих. На баржі їх вивезли в море і там, прив’язавши вантаж, потопили. Ще протягом тривалого часу трупи прибивало до берега.

21 лютого 1918 р. РНК видала написаний В.Ле­ніним декрет «Соціалістична вітчизна у небезпеці», 8-й пункт якого зазначав: «Ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці». Текст декрету телеграмою був доведений і до відома керівників органів радянської влади в Севастополі та швидко став широко відомим. Обстановка в місті після нічних вбивств була дуже напруженою. Ось на такий ґрунт і потрапила звістка про декрет, який санкціонував страти. І незабаром матроси корабля «Борец за свободу» знов ухвалили рішення «винищити усю буржуазію». За дві ночі ними бу­ло розстріляно до 400 осіб.

Вакханалію севастопольських вбивств перервали робітники. «Вони своїм енергійним, збройним втручанням приборкали диких звірів і поклали кінець безглуздій, нелюдській бойні... І якби не їхнє втручання, хто знає, скільки ще кривавих жертв поглинуло б Чорне море». А ранком 24 лютого 1918р. вражені жителі почули урочисту музику. Грав оркестр. Матроси йшли під прапорами стрункими рядами. Грізними промовами шуміли мітинги. «Жахливіших хвилин Севастополь не переживав. Перед цим ходом торжествуючого вбивці, перед цими радісно голосними звуками переможних маршів померкли жахи ночі і стихли постріли розстрілів, тому що тут усенародно немовби узаконювалося те, що було зроблено 12 годин тому. Віднімалася остання розрада, що ця зла справа була зроблена купкою злочинців».

Для розуміння ситуації, що склалася тоді не лише у Севастополі, а й в Криму в цілому, наведемо висловлювання Юрія Гавена: «Треба визнати, що однією з найбільших помилок у політиці Таврійського ЦВКу в особі, головним чином, його голови (Антона Слуцького. — Авт.) було те, що він дозволяв загонам робити самостійні (на розсуд штабів) і без контролю судових органів обшуки, масові вилучення цінностей, що тягло за собою розкладання цих слабко дисциплінованих загонів і озлоблення серед населення. Зокрема необхідно згадати про очолюваний Шмаковим Чорноморський загін, який... займаючись експропріацією буржуазії протягом 5–6 тижнів, цілком розклався і став небезпечною загрозою самому ТаврЦВКу».

17 квітня 1918 р. на зборах представників берегових і суднових частин та майстерень міста Севастополя, присвячених питанню про оборону Криму, А.Слуцький відверто сказав, що «кидатися у війну ми не можемо, тому що Червона Армія перетворилася на банду мародерів». З цим важко не погодитися, адже згідно з архівними даними, під час першої хвилі червоного терору лише у Севастополі загинуло 600 осіб. Можливо, ця цифра занижена і кількість вбитих є значно більшою. Події в Севастополі були обговорені на засіданні виконкому міської ради та на II Загальночорноморському з’їзді. 27 лютого на спільному засіданні Цен­трофлоту, його суднових і берегових комітетів, представників демократичних організацій і політичних партій була винесена резолюція: «Затаврувати у найенергійніший спосіб ганебний виступ, який був у Севастополі протягом трьох кошмарних ночей». Було вирішено «негайно створити комісію для виявлення ступеня вини замішаних у цьому осіб та вирішити, як з ними бути та про подальші запобіжні заходи. Всі суднові комітети та товариші матроси зобов’язувалися сприяти розкриттю цієї брудної справи, щоб пролетаріату західних держав було зрозуміло, що російські соціалісти не кати, подібно до царських». Комісія приступила до роботи і до 22 березня представила список із 45 точно встановлених загиблих. Проте, подальша діяльність цієї комісії не простежується.

Виступаючи на II Загальночорноморському з’їзді, матрос Бєляєв так розповідав про ці події: «Ко­ли... я повертався на корабель, то побачив матросів з гвинтівками. На моє питання, навіщо вони тут, відповідали, що йдуть на допомогу Раді... Коли приїхали на Кам’яну пристань, то пояснили, що треба арештувати всіх буржуїв, тому що є у них щось проти Ради, треба їх привести до Ради та судити. Матросів було багато, 3 тис. чоловік. Всі вони зайняли вулиці, саме місто було оточено так, щоб ніхто не втік... Заарештованих спочатку приводили в Раду... Там були і офіцери, і священик, і так просто, хто попало. Там були зовсім похилі, хворі старі. Половина матросів вимагала забити їх... Ніхто не знав ні заарештованих, ні того, за що їх заарештували... Прийшла шайка матросів та вимагала віддати їх. Я намагався пояснити, що це офіцери на виборних засадах, лікарі та старики. Нічого не слухали. Згодилися вивести їх із зали. А близько 12 години ночі телефонують з міської лікарні, мене питають, що робити з трупами, які біля лікарні. І тоді я дізнався, що всіх повбивали...».

 Реакція матросів на те, що відбулося в Севастополі, та на резолюції, які були прийняті II Загальночорноморським з’їздом, була неоднозначною. Більшість засуджувала ці «стихійні виступи», але було немало й тих, хто виправдовував кровопролиття. Командир лінкора «Сво­бодная Россия», хоча й пообіцяв у майбутньому «виступити зі зброєю в руках тільки за покликанням своїх вищих демократичних організацій», однак заявив, що «винних в цих подіях не повинно бути, а якщо їх будуть піддавати суду, ми виступимо на їхній захист». Команда есмінця «Громкий» вважала, що треба розслідувати лише дії голови Центрофлоту Сави Романовського. А команда бази мінної бригади вважала дії моряків справедливими: «Покладаючи на нас ганебну пляму, ви так само помиляєтесь, як помилялися ми, називаючи контрреволюціонерами товаришів балтійців, які у перші дні революції вели рішучу боротьбу, винищуючи підпілля царату». В результаті проводити розслідування не стали, а винні покарання не зазнали, лише Романовський був знятий з посади.

 Хвиля терору прокотилася й по інших містах. За словами генерала П.Вра­н­­геля, який у той час мешкав у Криму, розстріли (хоча і не такі масові як у Севастополі) мали місце і в Ялті, а у Сімферополі було вбито 170 осіб, яких зарахували до «світової буржуазії». У ніч на 24 лютого 1918р. загін севастопольських червоногвардійців під командуванням члена обласного Військово-революційного штабу та виконкому Севастопольської ради С.Шмакова вчинив погром у Сімферополі та розстріляв 170 офіцерів. Невдовзі терор там став масовим і був спрямований не тільки проти «класово ворожого елементу», але й проти недавніх союзників: розстрілу підлягали усі есери та меншовики.

 Необхідно у зв’язку з цим зупинитися і на історії членів сім’ї Романових, які проживали в той час у Криму. У маєтку Ай-Тодор у Лівадії тоді жили вдовствуюча імператриця Марія Федорівна; сім’ї двох її дочок: Велика княгиня Ксенія Олександрівна, її чоловік Великий князь Олександр Михайлович та їхні сини Андрій (1897 р.н.), Федір (1898 р.н.), Микита (1900 р.н.), Дмитро (1901р.н.), Ростислав (1902 р.н.) і Василь (1907 р.н.); князь Фелікс Юсупов, його дружина Ірина Олександрівна (дочка Олександра Михайловича і Ксенії Олександрівни, онучка імператриці) та їхня дочка Ірина; Велика княгиня Ольга Олександрівна, її чоловік полковник Микола Куліковський (тут наприкінці 1917 р. у них народився син Тихін); Великий князь Микола Миколайович, його дружина-чорногорка Велика княгиня Анастасія Миколаївна; його молодший брат Великий князь Петро Миколайович з дружиною Великою княгинею Милицею Миколаївною та дітьми Мариною, Надією і Романом (у Криму Надія вийшла заміж за князя Орлова і через рік народила дочку Ірину).

 У квітні 1918 р. Ялтинська рада ухвалила рішення розстріляти усіх без винятку Романових, що мешкали у Криму. В Ай-Тодор приїхала спеціальна слідча комісія. За вказівкою Петроградської ради у Марії Федорівни вилучили щоденникові записи і листи її сина Миколи II, надіслані їй з Тобольська. Матроси забрали у неї як «контрреволюційну книгу» і стару родинну Біблію, яку вона привезла в Росію з Данії, але випадково не вилучили сімейну шкатулку з дорогоцінностями.

 Врятував Романових від розправи тоді лише щасливий збіг обставин. Новим комісаром, до відання якого перейшло управління лівадійськими палацами, було призначено матроса Задорожного, який раніше служив в авіаційній школі, заснованій й очолюваній Олександром Михайловичем. Задорожний відносився до Великого князя з повагою і в своїх намаганнях зберегти життя Романових був підтриманий дуже впливовим тоді у Криму Ю.Гавеном (що згодом відгукнеться вже на долі самого Гавена). Ялтинська і Севастопольська ради почали ворогувати між собою: Ялтинська вимагала негайної видачі і розстрілу всіх членів дому Романових, а Севастопольська, представником якої був Задорожний, захищала їх, очікуючи розпоряджень із центру. Задорожний перевіз усіх Романових у маєток Петра Миколайовича — Дюльбер, де за високими товстими стінами представники Севастопольської ради тримали оборону проти Ялтинської ради.

 Наприкінці квітня 1918 р., коли Радянська соціалістична республіка Тавриди вже доживала останні дні, найзавзятіші її керівники прийняли остаточне рішення знищити Романових. Вночі з Ялти (до якої наближалися німецькі війська) і водночас з Севастополя (де місцева рада теж дізналася про згадане рішення) до Дюльберу вирушили вантажівки з озброєними матросами. Шлях від Ялти до Дюльберу набагато коротший, ніж з Севастополя. Враховуючи це, Задорожний через деякий час розбудив Олександра Михайловича і повідомив, що Ялту зайняли німці і німецький генерал вже дзвонив у Дюльбер, хвилюючись про долю кронпринця (сестра Олександра Михайловича — Анастасія Михайлівна була заміжня за Великим герцогом Фрідріхом-Францем III Мекленбург-Швірінським, а її дочка Цецилія була дружиною німецького і прусського кронпринця Вільгельма).

 Наведемо ще один факт, який допомагає зрозуміти, як дешево цінувалося людське життя у той час у Криму. Так, у своїй статті, датованій березнем 1918 р., Максим Горький зазначав, що у Феодосії місцеві солдати знайшли нове джерело збільшення своїх прибутків — рабовласництво: «спостерігалися випадки... коли навіть людьми торгують: привезли з Кавказу туркень, вірменок, курдок і продають їх по 25 руб. за штуку».

 В Євпаторії червоні війська з’явилися 14 січня 1918 р. Відразу ж у місті почалися масові арешти офіцерів, заможних осіб і тих, на кого вказували як на контрреволюціонерів. За 3–4 дні було заарештовано понад 800 осіб. Страшну пам’ять про себе залишили команди транспортного корабля «Трувор» і крейсера «Румыния».

 С.Мельгунов розповів, як саме відбувалися страти заарештованих у Євпаторії: «Осіб, засуджених до розстрілу, виводили на верхню палубу і там, після знущань, пристрілювали, а потім кидали за борт у воду. Кидали масами і живих... Ця звіряча розправа була видна з берега, там стояли родичі, діти, дружини... Всі вони плакали, кричали, але матроси тільки сміялися. Найстрашніше усіх загинув штабний ротмістр Новацький, якого матроси вважали душею повстання в Євпаторії. Його, вже сильно пораненого, привели до тями, перев’язали і тоді кинули в топку транспорту. Страти відбувалися і на транспорті «Трувор», причому, за словами очевидця, у такий спосіб: перед стратою, за розпорядженням судової комісії, до відкритого люка підходили матроси і по прізвищам викликали на палубу жертву. Викликаного під конвоєм проводили через усю палубу повз цілого ряду озброєних червоноармійців і вели на так зване «лобне місце». Отут жертву оточували з усіх боків озброєні матроси, знімали з жертви верхній одяг, зв’язували мотузкам руки й ноги та в одній спідній білизні укладали на палубу, а потім відрізали вуха, ніс, губи, статеві органи, а іноді і руки, й у такому вигляді жертву кидали у воду. Після цього палубу змивали водою й у такий спосіб видаляли сліди крові. Страти продовжувалися цілу ніч і на кожну страту йшло 15–20 хвилин. Під час страти з палуби в трюм доносилися шалені крики і для того, щоб їх заглушити, транспорт «Трувор» пускав у хід машини і йшов від берегів Євпаторії в море. За три дні 15, 16 і 17 січня на транспорті «Трувор» і на крейсері «Румыния» було вбито та потоплено не менше 300 осіб. Матрос Куликов на одному з мітингів казав, що «власноручно кинув за борт 60 осіб».

Загалом взимку 1918 р. у Євпаторії — цьому відносно невеликому місті — «революційною владою» було репресовано близько 1 тис. осіб.

Червоний терор не був прерогативою винятково міст. У селах більшовики проводили таку ж політику. Спочатку селянам наказали здати всі недоїмки за декілька років, починаючи з дореволюційних часів. Оскільки борги колишній владі, через обставини воєнного часу, були величезними, а грошей, щоб негайно сплатити їх, у сільського населення не було, по Криму знову прокотилася хвиля репресій. І хоча потім більшовики визнали, що цей крок був помилковим, проте він остаточно відштовхнув від радянської влади основну частину селянства Криму, велику частину якого складали татари

 Картини кримських розбоїв є й у романі В.Вересаєва «В тупике». Він присвячений подіям 1919 р., але це свідчить лише про сталість репресивної політики більшовицької партії. А в романі В.Набокова «Другие берега» є такі строки: «Місцевий татарський уряд змели новенькі Ради, із Севастополя прибули досвідчені кулеметники і кати, і ми потрапили в найбільш нудне і принизливе становище, у якому можуть бути люди, — те становище, коли навколо увесь час ходить ідіотська передчасна смерть, тому що господарюють людиноподібні й ображаються, якщо їм що-небудь не по ніздрі. Тупа ця небезпека була за нами до квітня 1918 року... Більшовицькі матроси прив’язували вагу до ніг заарештованих жителів (у Ялті) і, поставивши спиною до моря, розстрілювали їх; через рік водолаз доповідав, що на дні опинився в густій юрбі мерців, що стояли навитяжку». 26 березня 1918 р. РНК Радянської соціалістичної республіки Тавриди прийняла рішення мобілізувати 2% буржуазії на «оборонні роботи». Для багатьох тих, кого мобілізували — хворих та людей похилого віку — це означало вірну загибель. Балаклавська та Ялтинська ради запропонували провести поголовну мобілізацію буржуазії. А відомий анархіст та майбутній партизанський ватажок О.Мокроусов на загальних зборах ради м. Феодосії запропонував «викоренити всю буржуазію».

 Нарком юстиції Республіки Тавриди лівий есер В.Гоголашвілі ліквідував інститут мирових судів, на зміну яким прийшли народні суди. Ради отримали право висувати комісарів по судових справах при місцевих судах. До їхньої компетенції входило: нагляд за судовими установами та місцями ув’язнення, право арешту, санкції на арешт, нагляд за слідчими комісіями при революційних трибуналах. Згідно з декретом РНК та наркомату юстиції, звинувачення по справах про контрреволюцію, саботаж, мародерство та спекуляцію повинно було готуватися протягом 2-х діб. Ще у лютому 1918 р. було створено комісаріат тюрем, а у березні на губернському з’їзді рад було зазначено, що комісаріат «зміг поставити справу таким чином, що тюрма є не місцем покарання, а місцем визнання своєї провини».

(Закінчення буде)

Тетяна Бикова
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com