У мене віднято все

Звернення до всіх людей доброї волі, та відкритий лист до Порошенків Петра Олексійовича і Олексія Івановича, та до посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна

Не маючи ніякого захисту з боку держави, а тільки знищення, звертаюся до всіх людей доброї волі по допомогу.

Я рядова робітниця, вдова загиблого шахтаря, зростила та вивчила доньку на лікаря. Працювала на тяжких та шкідливих роботах, аби доньці ні в чому не відмовляти. Професійно хвора була декілька разів на групі. Та ніколи не відпочивала, бо всі відпустки була на заробітках. А при розпаді Союзу працювала в Заполяр’ї і невільно стала громадянкою Росіі. Де знову професійно захворіла. А щоб не лікувати і не платити мені, мене тяжко хвору викинули у 1994 р. на сніг без будь-яких засобів для існування. Змушена була за свої кошти придбати стареньку хатину під Сумами. Приватизувала землю,та місцевий клан вижив мене з моєї хати. У моїй хаті мене пограбували та збили до півсмерті. Довелося кинути хатину. Купила стареньку хату в Росіі на Білгородчині. А як привела в порядок присадибну землю,то і тут клан на неї зазіхнув. Два роки судилася за право жити в купленій хаті. Та мені створили не тільки нестерпні,а й непереборні умови проживання. Прийшлося і тут усе кинути і йти у світи Все кинула у хатині, пішла в чім була. То як ви думаєте, а чи легко мені було це зроботи, та ще й при моєму становищі, та з моїм то здоров’ям. Та якби хто знав з яким болем в душі я нотаріально списала свою Білгородську садибу чужому порядному господарю екс-президенту США Біллу Клінтону, аби тільки не дісталася садиба моїм убивцям. Бо я все життя чесно пропрацювала, а тепер тільки і чую — відняти, посадити, замочити. І тільки від Білла Клінтона почула слова: «Бережіть сім’ю, бережіть сусідів, бережіть державу» (в зверненні до народу). Дуже шкода, що у нас такого господаря нема.

Да, пішла світ за очі аби зостатися живою. А ці покинуті мною хатки стоять як пам’ятник докору, як в державі старенькій, професійно хворій жінці жити не давали.

Подала у Страстбурзький Суд позов проти Росіі.Відповіли,що моя справа прийнята до розгляду і уже у першій секції, і щоб я чекала черги.

Тим часом я поїхала на Вінниччину до батьківської розореної садиби. Тут, де я зросла,мені чомусь легше дихається при моїй тяжкій формі астми. Хлопець Лінивий П., що прийшов з тюрми,на якому числиться як спадок моя родова садиба, попросив, щоб я оформила і підготувала усі документи для продажу садиби. І навіть голова сільради проявив до мене,тяжко хворої,турботу у допомозі оформлення документів. Та взяв у мене одну тисячу двісті доларів за ускорену приватизацію.

З надією,що нарешті з’явилася можливість жити в своєму родовому куточку,я до своєї двоюрідної сестри каліки (котра просила щоб я її забрала до себе жити) привезла все своє майно, ліки, документи, гроші (щоб построїтися на родовому клаптику). Та голова сільради різко взяв якесь шефство над сестрою калікою. І вона чомусь різко змінилася,сказавши,що гроші мої хтось украв і вона мені мого нічого не віддасть,бо ніби я щось у неї вкрапа. А на всі мої звернення про захист до прокуратури, обл.міліції, Президента Ющенка (7 звернень), до мін. МВД Луценка, Ген. Прокуратури, депутата-юриста Черно-вецького були безрезультатні. А голова сільради сміявся — пиши хоть сто раз до свого президента мої друзі вище президента. Я не знаю хто ці друзі.Та мені добрі люди сказали-тікай, поки не вбили, бо твоя садиба давно списана на Порошенка. Не знаю, плітки це, чи правда.

Та замість ускореної приватизація виявилась довгостроковою,та ще й державні ати видали якісь чудні,без форми власності і без адреси цієї власності. А при оцінці землі власника Лінивого, його ж землю дають йому в аренду, а його молодого хлопця хтось бере на довічне утримання.

Не знаю що й думати, бо в документах Лінивого нігде не фігурує прізвище Порошенка. А документи ці подвійного значення робив голова с/ради. А чи для себе украв у нас садибу, чи для Порошенка — неясно.Намагалася це вияснити: дуже багато грошей витратила на тримісячні телефонні дзвінки до П.По­рошенка. Казала,що я дуже хвора літня жінка і хочу вияснити як моя родова садиба при живих спадкоємцях стала садибою Порошенка,ось по такій-то адресі. Та Порошенко ніяк не реагував. А може це все наклеп на Порошенка з метою залякати мене, що вб’ють. То чого ж Порошенко така висока порядна людина не хоче розібратися в цьому? Я думала,щр секретарша йому не доповідає. Та вона сказала,що він все знає і чує,бо моя розмова записується,але відповіді він ніякої не дає. Прохала дати адресу, щоб попасти до Порошенка на прийом. Та вона сказала,що казати адресу їй заборонено. Нарешті добрі люди сказали цю адресу. Та попала на прийом не до П.Порошенка,а до його батька — О.Поро­шенка. Він мене дещо вислухав, чомусь з закритими очима. І сказав, щоб їхала в Крижопіль до голови райдержадміністрації, це його люди і там все влаштують, він їм подзвонить. Та голова райдержадміністрації відповідає,що йому про мене Порошенко нічого не казав. А мене Порошенко більше не приймає. То як ці дії Порошенків розцінювати не знаю.

Якщо моя родова садиба вкрай необхідна Порошенку для якоїсь високої мети, то хіба ж я цього не зрозумію. А якщо до повного щастя животіння Порошенку не вистачало тільки ось цього мого маленького присадибного шматочка землі, то такий гріх не тільки сім поколінь буде порохом розвіватися.

А мене ошукано і жорстоко пограбовано не якимись невідомими,а офіційною владою — це все робив голова сільради Дерев’янчук.Та чомусь не розслідується і не реагується на всі мої звернення ні прокуратурою, ні адміністрацією Президента, ні Генпрокуратурою — невже голови сільради так бояться, чи може того, хто «кришує» його. Не знаю.

Та хто, хто-ніби порядні люди, а головне кого, кого-мене стару, та таку хвору пограбувати. Не бійся, подивись мені старій матері в очі і скажи як до цього дійшов.

Не знаю, що це коєтся в державі. А поки що нема мені важкохворій куди дітися. Знову купила гнилу стареньку хатку недалеко біля могили загиблого чоловіка в майже списаному шахтарському посьолку. Та й тут мені жити не дають. Бо після того, як зі Страстбурзького Суду прийшла відповідь, що мені відказано в розгляді справи тому що ніби моя заява оформлена «непрєємлємо», то тепер білгородські судочинці чомусь дуже бояться залишити мене як живий експонат знущань.

У мене вже III ст. астми з тяжкими обструктивними порушеннями, і я вже настільки хвора, що й ходити не можу від задухи, а мене все одно добивають, хоча я вже давно не суджуся з Росією за свою хатку. Я така хвора, що навіть пенсію собі не в змозі добитися ні в Росії ні в Україні, бо викрадені документи не можу відновити. Та й прописана в Росії я на снігу, а в купленій хатці не прописатися, бо добивають і виганяють.

Ось і цю вже на Луганщині хатину кинула. А йти вже не можу, а треба бо вмирати не хочу. Хоча я хвора, і мені вже сьомий десяток літ, та я сильна — як тільки хвороба трохи відпускає, то я знов шукаю хоть якусь роботу, щоб мати копійку на хліб та ліки. Бо професійно хвора я не отримую і копійки від держави через цих очманілих хижаків.

Вже й цю хатину кинула, а скільки таких хаток покинутих по Україні стоять докором державі. А я знов змушена десь мандрувати з особистим транспортом «кравчучкою». Везу на ній безцінний свій скарб: півмішка ліків, деякий харч, та змінний одяг. Бо в руках уже нічого нести не можу. А скільки у людей неприязні, особливо до людей похилого віку, та іще й з «кравчучкою». Не раз доводилося чути, що як уже ці старики набридли, та такій хворій треба дома сидіти, а не їздити.

Ну що я можу сказати людям, яких поки ще обминає лиха доля. Я або мовчки йду десь у куточку, крадькома змахнувши непрошену сльозу, або вийду на півдорозі щоб людям їхалось просторо. А що до того що «кравчучки» набридли, то це як на кого. Кому «кравчучки», а кому нахальні джипи остогидли. А чи хтось задумався, а чому це у нас так і що це ми за народ що так себе не шануємо і не захищаємо? А захищати нас уже нікому. Ні силовики, ні державний щит і меч нас уже не захищають.

І тільки тоді коли і до тимчасових щасливчиків завітає лиха доля, тільки тоді вони неодмінно згадають одиноку нікчемну бабцю, і без пояснень все зрозуміють.

Звертаючись до всіх людей доброї волі дуже прошу допоможіть мені розібратися, що мені робити в моїй ситуації. Я дуже хочу знати, що це робиться в державі, як захистити своє життя, як захистити Батьківщину і від кого? Та не знаю, як я зможу отримати листи по такій мандруючій адресі. Може редакція газети зможе мені допомогти отримати листи бо дуже хочу отримати поради та щиру відповідь на мої питання від добрих людей і злих.

То може б мені відповів (що це тепер за політика) мій російський депутат по Заполяр’ю, а тепер ще й посол Росії в Україні Віктор Черномирдін.

То може б він сказав, чому мене в Росії, як сина полка без дома і вулиці прописали прямо на снігу в експедиції. А як при неймовірно тяжких умовах праці професійно захворіла, то мене тяжко хвору за місячний лікарняний викинули геть на сніг з виїздом в нікуди, без здоров’я, без житла, без пенсії. І це тільки так гарно кажуть, що «сєвєрянам» надають житло на Великій Землі. Да, переселяють, дають житло, та це тільки начальству та «своїм людям». А дійсно робочим «сєвєрянам», як то кажуть «добра бажають, у воду пхають, а вони невдячні ще й на берег лізуть». Це щось так як чорнобильці — хто дійсно хворий чорнобилець, той «не хворий», а якийсь (вибачте) мордоворот, що ніколи й не бачив Чорнобиля отримує чорнобильські пільги. Так ось і я професійно тяжко хвора іще в Україні і знов професійно захворіла вже в Заполяр’ї — то це я «не хвора», і мені не тільки пільги чи хоч якусь пенсію, а взагалі нічого не дозволено мати — це мені так «добра бажають». Я вже за свої копійки купила стару хатку, і як бачите не одну, і всюди мені такого «добра бажають». Та все що хотіли своїм судочинством те і робили на ді мною і дуже «образилися» на мене, що я при такому судочинстві іще до цих пір жива.

То може б мені мій депутат і уже посол в Україні В. Черномирдін відповів би, що це робиться у нас. А чи дійсно до такої міри судочинства білгородським царькам був вкрай необхідний оцей мій присадибний шматочок землі, чи вони може чийсь наказ виконують, сприйнявши дослівно Ваші слова, бо ж Ви колись казали — щоб не було обіжених, або щоб було зовсім мало їх. То воно й справді онде уже на скільки мільйонів нас стало менше.

То може знайдеться який лицар, хто зможе мене стару матір захистити від страшного свавілля. Бо останнє, що було у мене саме дороге, це донька і ту лиха доля відняла.

Та невже у нас уже немає лицарів хто міг би захистити свій народ. Невже ВИ можете їсти, спати, жити спокійно коли ВАШИХ дітей, сестер, старих матерів розривають та віддають на поругу. Та невже ні в кого серце не защемить, коли ми з заздрістю та пошанівком дивимось на заморських порядних господарів? А СВОЇ, ТО ДЕ Ж ВИ Є?!

В 1994—95 роках довелося мені вигнаній із Заполяр’я мандрувати по Москві, шукаючи захисту. І якось впав в око великий рекламний щит на дорогах Москви, а на ньому — обличчя типового закавказця і під ним написано: «Русский американец». Я нічого не зрозуміла що це рекламується. І пересічні перехожі теж не змогли відповісти на це питання. Та ось через десять років я нарешті потрапила до свого рідного дому на Вінниччині. І що я бачу: якийсь господар рубає калину в садку над криницею. Я аж зойкнула, кричу не рубай калину. Та повертаючись до мене рубаючий калину дідусь-закавказець каже — а нащо тут калина всерівно з ней дров ніяких. Я мов зрубана калина якось безжиттєво сіла на землю, на свою рідну батьківську землю. Де споконвіку тут діди і прадіди мої жили, а тепер залишилась тільки розорена родова хатина. Та дебело стоять у пустих проймах вікон батьківські грати, немов би батько ще міцно тримається за свою хатину дужими ковальськими руками.

Дідусь-закавказець сказав, що він сусіда і на розореній садибі рубає дрова, та розпитав хто я. Я йому щось відповідала, та я його вже майже не бачила, бо в вухах дзвеніли слова чужого господаря: «Бережіть сім’ю, бережіть сусідів, бережіть державу», та пливли перед очима: моє дитинство в рідному домі, та як сільрада розігнала нас — багатодітну сім’ю, та тяжке моє вдовине життя і злидні, що гнали на заробітки, та як тяжкохвору викинули на сніг. І знов сільрада сприяє цьому жорстоко ошукавши і пограбувавши мене. То що це — співпадіння чи закономірність?

І ось тепер як ніколи я хочу знати, що рекламувалося тоді в Москві ось тим обличчям закавказця, і чому мені українці нема ніде місця ні в Росії ні в Україні.

Сподіваюсь, що В. Черномирдін дуже грамотна людина і зможе мені дати і на це відповідь.

То може П. Порошенко нарешті відповість мені, чому я чесно пропрацювавши все життя на державу і згубивши при цьому здоров’я не маю права ніц нічого мати , не маю права жити в своїй хаті. А такий молодий Порошенко, якою працею заробив таке багатство, хай би розказав, то може б і я багатою стала. Бо якщо в політиці я дуб, то в економіці не гірше Порошенка розбираюся. Та хай би сказав яким чином моя родова садиба при живих спадкоємцях стала Порошенковою чи чиєюсь. А щоб я не добивалася до свого рідного гніздечка то мене жорстоко ошукано і пограбовано. Та ще й щоб тікала бо вб’ють. Та чи знає Порошенко як тяжко заробляються ці гроші, та ще й як мені, вдові, було заробляти їх, і як тепер мені оце все видихується моєю астмою, та ще й при такому моєму становищі. Я хочу знати, а як Порошенку дихається після такого заробленного багатства, та ще й після моєї садиби.

 Мені знедоленій вже зовсім нема до кого звернутися за захистом. Ось і звернулася до свого односельця з Городківки депутата Верховної Ради Яворівського. Бо ж читала в «Літературній Україні» дуже відверті його статті про майдан, про рідну мову, та про намагання захистити знедолений люд. Дуже раділа, що є ще справжні захисники рідної мови, рідної держави та своїх громадян.

Зателефонувала Яворівському з проханням отримати ось це моє звернення. Та він, шановний депутат, як гримнув на мене (що від цього і пес би в кущі забіг), та дуже нервував, що йому ніколи займатися такими нісенітницями, бо ж він днями їде до людей розповідати передвиборну програму. Яворівський та його дружина так репетували, що їм не тільки розглянути, а й ніколи навіть прийняти моє звернення (ну хоча б для усної поради, якщо не для захисту на державному рівні). Від такої уваги «лагідних» односельців я в кущі не забігла. А чомусь та вся красива писанина В. Яворівського здалася мені солодкими теревенями. Бо кажуть одне, а роблять інше. Якось гидко та пусто стало на душі і до нестями соромно за нас усіх. Та я не образилася, а пройнялася великим жалем до Яворівського. Що це ж він бідний такий перевантажений, та так тяжко працює над своєю писаниною, то хай би він в шахті попрацював — там набагато легше. То може б він з шахтарської лави і людей своєї держави побачив би.

А мені згадалося, як люди кажуть, що Руслана співаючи, представила Україну дикою. Чим дала зрозуміти, що ми вже й на дикі племена джунглів не тягнемо. Бо якби їх начальство поводилося як наше, то вони б уже їх поїли, а ми мовчки йдемо в прірву. То що це ми вже зовсім не можемо себе захистити? То хіба ж ми не народ, що всього так боїмося і терпимо?

Замість того, що мені в мої-то літа та з моїм-то здоров’ям ще треба кудись вирушати в світи і себе захищати, то мені б уже сидіти на призьбі і в подолку онуків бавити. Та віднято у мене все: і чоловіка, і рідну домівку, і заощаджені кошти чималенькі так тяжко зароблені... І вже в мене такої скаліченої вседно якби все, все відняти, не тільки натільне, а й душу. І це не якісь там німці чи американці гребуть, а наші — свої рідненькі царьки.

Я хочу знати чому в Америці звучить: «Бережіть сім’ю, бережіть сусідів,бережіть державу», а в Росії і в Україні тільки і чути: відняти, посадити, замочити. Та чому на мене літню жінку, яка чесно пропрацювала все життя на свою державу, ось ці молоді любі друзі можуть гримати, грабувати, виганяти, убивати. То хіба ж я такої шани заслужила перед Батьківщиною? І я ж ні в кого нічого не відбирала! То що це за влада така хижацька у нас, що своїми діями і бездіяльністю породжує такий хаос.

То де ж наші господарі, захисники-лицарі, невже всі виродилися?

Глафіра Польська,
с. Степне,
Антрацитівський р-н, Луганської обл.