Лист додому

— «Доброго дня, рідна, дорога мамулю!

Пише Вам син Сашко. З перших рядків свого листа хочу привітати Вас із наступаючим Новим роком...»

Господи, яке чуйне дитя! Не забуло. А як пише... Чуєш, Миколо? «...Рідна, дорога мамулю»...

— Значить, проситиме гроші!

— О-о-о, у тебе тільки що, так і гроші.

Ти далі читай.

— «...Хочу сказати, що я вас дуже люблю і шаную...» Бачиш — «дуже люблю»... Любить... моє рідне!

— Точно проситиме!

Ти черствий, пеньок трухлявий, а дитина «дуже любить і шанує». Шанує, чуєш? Господи, яка ж все-таки в нього душа людяна. А як же гарно пише — такий розумний...

— Аж страшно!

— Що ти на рідного сина напустився!

— А я звідки знаю, що він рідний? За тобою пів райцентра бігало...

— А ти бачив?

— Може, й бачив.

— Що ти бачив? Що ти бачив? Аби був усліп! Ой, Миколо, не дратуй мене, бо я не знаю, що з тобою зроблю! Краще не збивай читати. Ага: «...не знаю, коли вже випаде та щаслива хвилина, що зможу вас обняти й розцілувати...»

Боже мій, яке дитя, яке дитя! — серце так і тьохкає... «Хотів приїхати, вже й подарунок примітив, такий гарний в універмазі стоїть, «Шанель № 5» називається, духи із Парижа, так оце не знаю, як і писати... Всі мої заощадження і стипендію вкрали!

— Ой, мати рідна!

— Їй-бо, проситиме гроші.

— Господи милосердний! Його кровиночку обікрали, а він одне й теж: проситиме, проситиме...

— Та дурить він.

— Хто дурить? Дитя на останні копійки хотіло матері подарунок зробить, а ти... Де ти взявся на мою голову?

— Там, де й ти! Дурить він. Забула, як минулого разу декану на імпортний вінок просив, писав жартома, що тричі «на біс!» декана закопували, а той через півроку воскрес — і на екзаменах «завалив»? Було таке?

— Що ти згадуєш? Що ти згадуєш? Краще послухай: «сиджу голодний і холодний, не знаю, скільки ще так протримаюся. Мабуть, буду кидати ту науку, якщо не вишлете гроші...» Кидати науку, чуєш?

— Аби його об дорогу кинуло. Казав я тобі — проситиме гроші. Уже всі жили повитягував!

— Та що з тебе візьмеш, що з тебе візьмеш, крім аналізів — ти ж скнара!

— Це я скнара!

— І батько в тебе скупий був, і дід скупердяй! Куди мої очі дивилися...

— Ну знаєш.

— Нічого не знаю. Іди знімай гроші з книжки.

— Не піду! Це все твоє виховання! Егоїст він!

— Миколо, це твій син...

— Не знаю.

— Миколо, заробиш — в мене вже в грудях аж клекоче! Твій він, чуєш?

Твій! Ось і про тебе написав: «Мамулю, я так переживаю за нашого татулю — заспокой його... Обніми його за мене і розцілуй — я за ним так скучаю!.. Чуєш? Дитя за тобою скучає!

— Що, так і пише?

— На, почитай!

— «...я за ним так скучаю!» Ну, коли так пише, шельмець, — треба вислати гроші...