Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Вірменський хрест на спині османів

(Початок у попередньому номері)

Спершу потрібно повернутися до Берлінського трактату і розповісти про нього більш детально, оскільки саме з моменту його підписання і розпочинається історія так званого вірменського питання (коли питання становища вірмен в Османській імперії привернуло увагу всього світу). Берлінському трактату передувала Сан-Стефанська мирна угода. Вона була першим варіантом мирної угоди, яка знаменувала закінчення російсько-турецької війни, але не збігалася з інтересами деяких європейських держав. І ось чому.

У війні 1877 року Росія завоювала майже всю європейську частину Османської імперії. Тільки Константинополь через втручання західних країн не було взято — Франція та Велика Британія побачили у перемозі Росії загрозу своїм інтересам. Сан-Стефанська угода стала своєрідною відповіддю на дії цих країн. Згідно з документом, незалежність отримали Сербія, Чорногорія та Румунія. Болгарія розширювалася за рахунок східної Румелії та Македонії до Егейського моря. Вона два роки перебувала під Росією, а потім стала автономним князівством. Інші умови угоди були такими ж, як і в берлінській. Зокрема, із Сан-Стефанської угоди до Берлінського трактату перейшла вимога здійснити реформи на територіях, населених вірменами.

Сан-Стефанська угода не влаштовувала Францію та Англію, бо через збільшення території Болгарії її союзниця Росія отримувала вихід до Середземного моря. Це загрожувало, насамперед інтересам Англії. Крім того, ще одним каменем спотикання стала вимога здійснити реформи на вірменських територіях. За Сан-Стефанською угодою, вони були зумовлені присутністю російських військ. Однак Англія не хотіла посилення Росії, тому, посилаючись на деякі раніше досягнені домовленості (і з Росією, і з Туреччиною), змусила внести поправки у цей пункт. До Берлінського трактату він увійшов у такій редакції: «Велика Порта зобов’язується без затримки здійснити реформи, викликані потребами вірменів на заселених ними теренах, і забезпечити їм безпеку від черкесів і курдів. Вона час від часу повідомлятиме про заходи з досягнення цієї мети державам-спостерігачам за їх здійсненням».

Ця редакція реформ, які повинна була здійснити Туреччина стосовно вірмен, разом з відмовою представників західних країн допустити на конгрес вірменську делегацію з Константинополя, унеможливили вирішення вірменського питання. Берлінський конгрес мав два наслідки для вірмен. По-перше, після 1878 року вірменське питання перетворилося на предмет корисливої політики західних країн та світової дипломатії. Реально жодна з країн не прагнула вирішити проблеми вірмен. По-друге, Берлінський конгрес стимулював розвиток вірменського визвольного руху. Дедалі частіше суспільно-політичні вірменські кола приходили до думки про звільнення Західної Вірменії лише через збройну боротьбу.

Про те, що Туреччина і не збиралася виконувати умов Берлінського трактату, свідчить велика кількість документів. Зокрема у Колективній ноті європейських держав міністрові закордонних справ Туреччини від 7 вересня 1880 року представники Німеччини, Росії, Англії, Італії, Австро-Угорщини та Франції висловили своє невдоволення станом виконання Берлінського трактату. Особливо у питанні здійснення реформ стосовно вірмен. Представники вірменської церкви та російські високопоставлені військові також звертали увагу на те, що становище вірмен після підписання Берлінського трактату не покращилося, навпаки — погіршилося.

1881 року в Ерзерумі було створено вірменську організацію «Паштпан айреняц» («Захисник батьківщини»), члени якої сповідували ідею збройного повстання проти турецького гніту. «Паштпан айреняц» викрила турецька поліція, більшість членів організації було заарештовано. У різних місцях компактного проживання вірмен відкривалися газети, партії. Особливу роль у розвитку вірменського національно-визвольного руху відіграла партія «Гнчак» («Дзвін»). Її 1887 року створила у Женеві група студентів-вірменів.

Протягом 12 років (1878—1890 р.) в Османській імперії не було зафіксовано випадків знищення вірмен. Це може бути пояснено тим, що після Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Османська імперія була дуже знесилена, насамперед економічно. Крім того, в країні почалися реформи. Головна з них — скасування рабства. З 1890 року починається економічне зростання Туреччини. Але на внутрішньому становищі країни це ніяк не позачилося.

1890 рік став початком нового етапу переслідування вірмен. 18 (20) червня 1890 року в вірменській церкві Сурб Аствацацин у Ерзерумі жандарми провели обшук. Присутні намагалися завадити цьому, у результаті спалахнула перестрілка. Загинуло 20 вірмен та 1 жандарм. Майже через місяць — 15 липня — члени партії Гнчак намагалися провести демонстрацію в Константинополі. Було заарештовано приблизно 600 осіб. Відповіддю керівників Османської імперії стало створення 1891 року загонів «Гамідіє» — нерегулярних озброєних формувань курдів та черкесів. Саме ці загони пізніше відіграли головну роль у вірменських погромах. 1894 року загони Гамідіє розграбували монастир Дерекеванк у Салмастському окрузі Персії. Влітку турецькі війська напали на вірменські села Шенік та Семал у Сасуні. Навалу було відбито силами самозахисту. 1 серпня напад повторився, однак турецькі війська знову отримали поразку. 3 серпня селище Шатах було взято. Вірменські загони відступили до села Гелієгузан, потім — до гори Андок. 13 — 27 серпня турецькі війська штурмували гору Андок. Не маючи достатньої кількості набоїв, вірменські загони відступили до гори Кепін та міжгір’я Талворік, де, потрапивши в оточення, більшість з них загинула.

Відчайдушний спротив вірмен викликав каральні акції турків. У провінції Сасун було розграбовано 40 сіл (за іншими даними, 102, з яких 89 було спалено), вирізано 10 000 мешканців. Загалом кількість вбитих протягом літа 1894 року становила приблизно 25 000. Більшість з них спалено живими, розстріляно чи заколото штиками.

Один зі свідків подій у провінції Сасун писав: «Християнин не викликає до себе поваги, до нього треба ставитися, як до вуличного пса. Якщо ця різанина мине непоміченою, це буде просто оголошенням смертного вироку християнам».

Слід зазначити, що події у Сасуні — це, за словами ще одного їх свідка, «продукт певної системи управління. Протягом останнього десятиліття були сотні Сасунів по всій країні. Молодушність Європи створила благодатні умови для того, щоб ця система безпощадно функціонувала на повну силу. Вона виникла з релігійної і расової ненависті й спрямована на винищення християн і християнства».

11 травня 1895 року посли Великої Британії, Франції та Росії звернулися до султана з вимогою здійснити реформи стосовно вірмен згідно з Берлінським трактатом. Зокрема, вимагалося, щоб апарат чиновників у Вірменії хоча б наполовину складався з християн, а також розпустити загони Гамідіє. Висока Порта відповіла, що не бачить потреби у спеціальних реформах для Вірменії.

18 вересня того ж 1895 року у Константинополі партія Гнчак провела мирну демонстрацію з вимогою прискорити виконання вимог Берлінського трактату. Попри те, що демонстранти не були озброєні, влада віддає наказ розігнати демонстрацію за допомогою зброї. У місті почалася різня вірмен. У результаті загинуло 2000 осіб.

26 вересня у Трапезунді серед мусульман поширилися чутки про підготовку вірменами повстання. Як наслідок — мусульмани увірвалися у вірменський квартал міста, спалили й пограбували лавки вірмен.

Знищення вірмен продовжилося у жовтні. 3 жовтня — у Ак Хісарі, 5 — 15 жовтня — у Трапезунді, 14 жовтня — у Байбуртє. Вірмен вирізали до кінця 1895-го та протягом всього 1896 року. Загалом кількість жертв цієї різанини сягла 100 — 200 тисяч осіб.

Світова громада лише мовчки спостерігала за подіями в Османській імперії. 19 січня 1897 року прем’єр-міністр Англії Солсбері заявив, що англійський уряд у східному питанні діє у згоді з іншими європейськими державами й не чинитиме самостійно.

2 лютого у Константинополі відбулася конференція послів Англії, Франції та Росії, на якій було прийнято проект реформ. Вони були направлені на оздоровлення ситуації. Однак про них усі забули через греко-турецьку війну, яка спалахнула після повстань християн на Криті.

Скориставшись війною між Туреччиною та Грецією, вірменський визвольний рух у Ханасорській долині наносить удар по загонах курдського племені «мазрік», які безпосередньо брали участь у знищені вірмен.

Протягом 1898–1907 років по всій території Османської імперії відбувалися численні зіткнення вірмен з турками. Сутички не завжди закінчувалися на користь турків — визвольний рух вірмен набирав сили.

1908 року владу в Туреччині захопили младотурки. Вірмени сподівалися, що після знищення режиму Абдул-Гаміда їхнє становище поліпшиться. Формально християни були прирівняні у правах з мусульманами. Однак отримані вірменами свободи та права з часом були використані проти них. Зокрема, партію Гнчак звинуватили в організації численних бунтів проти Туреччини з метою поновлення Вірменського царства. Крім того, існування християн не входило у плани младотурків. Вони сповідали ідею пантюркізму — об’єднання усіх тюркських народів.

З кінця лютого — впродовж березня 1908 року младотурки почали видавати зброю мусульманському населенню. З в’язниці у м. Паяс звільнили 500 злочинців. У провінції було поширено секретні вказівки про початок різні. Чутки про можливі погроми дійшли до вірмен. 14 квітня зранку на базарі в Адані почали закриватися вірменські лавки. Про можливість якихось дій свідчив той факт, що усі мусульмани вдягли тюрбани. О 11-й годині почалися напади на вірмен. Масові заворушення тривали до 17 квітня.

22 — 24 квітня містом прокотилася хвиля арештів та обшуків. Було забрано знайдену у вірменів зброю, тоді як ці обшуки турків не стосувалися. 25 квітня до Адана з Румелії прибули младотурецькі «конституційні війська» — нібито для встановлення порядку у місті. За словами французького журналіста, свідка тих подій, «невдовзі керівникам тієї різанини вдалося переконати румелійців, які вже були нездоволені тим, що їм доводиться захищати християн від своїх єдиновірців, що вірмени напали на них, що ці гяури бунтарі, які вже нищили мусульман і нині замислили новий напад». Разом з військами Туреччини румелійці атакували будівлі та підпалювали їх. Людей, які намагалися врятуватися з охоплених вогнем будівель, розстрілювали.

Погроми торкнулися не лише Адана, а й усього Аданського вілаєту. Було знищено мешканців багатьох сіл та міст. Подекуди вірменам вдавалося організувати самозахист. Але і це не врятувало їх від нападу турків.

Під час масових заворушень загинуло до 30 тисяч осіб, з них понад 20 тисяч — у Аданському вілаєті. Багато тих, хто вижив, або втратили глузд, або ж з часом померли від голоду та епідемій. Хто не хотів приймати іслам, тих вбивали.

Під тиском європейських держав влада младотурків почала розслідування кривавих подій. Але за події у Кілікії було покарано лише 9 турків та 6 вірмен, до того ж всі вони були звичайними мешканцями територій, на яких відбулася різанина. Справжні винуватці не відповіли за скоєне. Адже вони були при владі.

Вероніка СОБКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com