КШИШТОФ ЗАНУССІ: «Що є гірше, як повірити у власну неправду?»

Він — людина-планета. Кшиштоф Зануссі народився 1939 року у Варшаві. Здобув різносторонню освіту: закінчив фізичний факультет Варшавського університету, студіював філософію в Ягелонському університеті Кракова. Саме там захопився кіно, і вступив на режисерський факультет Вищої державної школи театру й кіно в Лодзі. Цікаво, що його перша кіно-робота — дипломна — отримала одразу кілька відзнак на фестивалях у Мангеймі, Венеції, Москві та Польщі. Практично з усіма наступними картинами Зануссі відбувається те ж саме. Він ніколи не знімає фільмів для розваги, а береться тільки за такі картини, які спонукають глядача думати і викликають бажання дискутувати.

Кшиштоф Зануссі займається не тільки режисурою. Він бере участь у наукових симпозіумах у різних країнах світу, пише статті на політичні і культурологічні теми, оцінює роботи молодих кіномитців у журі різних міжнародних кінофорумів, організував будівництво загальноосвітньої школи у Варшаві, проводить тематичні семінари з молодими акторами і режисерами. У його будинку на вулиці Каневській у центрі польської столиці постійно гостюють режисери, письменники, художники, журналісти. Журналістська доля двічі зводила мене з паном Кшиштофом: я мала не просто можливість побувати в гостях у метра польського кіно, а й грунтовно поспілкуватися з ним на різні теми. Здається, не існує тем, яких не можна було б предметно з ним обговорити.

Недавно кінорежисер практикував в Україні як режисер театральний. На сцені Театру ім. Франка Кшиштоф Зануссі поставив спектакль «Маленькі сімейні злочини» за п’єсою французького драматурга Еріка-Еммануїла Шмітта. Ця подія цікава не лише в сенсі мистецького експерименту і культурного обміну між нашими країнами. Шість років тому під час нашого інтерв’ю Зануссі висловив припущення, що театр давно себе вичерпав і, мовляв, потребує осучаснення через різні технології. Інакше, вважав він, можна буде невдовзі говорити про занепад жанру. Тому той факт, що режисер кіно, зокрема таких відомих стрічок, як «Смерть провінціала», «Рік спокійного сонця, «Дотик тиші», «Персона нон грата» тощо, нині взявся за режисуру театральну, стала для мене несподіваною.

— Я пригадую ту нашу розмову, оскільки завжди знаю, що і коли кажу у певних ситуаціях, — запевнив мене пан Зануссі після прем’єри його спектаклю на столичній театральній сцені. — Просто сьогодні я справді значно оптимістичніше оцінюю ситуацію. Театр завжди існуватиме, адже його основа — зв’язок з життям, з актором. Насправді я вірю, що театр житиме довго, адже в різних формах він існував завжди — від самого початку цивілізації. Головна його особливість — живий, безпосередній контакт актора з живим словом і глядачем. Це те, чого немає в кіно. І тим паче, в телебачення.

Цей самий спектакль, до речі, польський режисер ставив уже в інших країнах, зокрема в Німеччині. Свій експеримент пояснює тим, що кожного разу має справу з різними ситуаціями: різні актори, різна ментальність, інші акценти і асоціації. Його, як режисера, це неабияк цікавить.

— Наш спектакль про те, як люди люблять один одного й одночасно, проживши у шлюбі 15 років, безкінечно один одному брешуть, — продовжує Зануссі. — Мені цікаво, як грають неправду в різних країнах. В Японії, скажімо, де я часто буваю, якщо людина збрехала, то вона просто безслідно зникає з поля зору, оскільки втрачає гідність, а з нею і честь. Та й на Заході, якщо люди брешуть, то потім потребують допомоги психотерапевта, бо просто не можуть з цим жити далі. А на нашому з вами географічному просторі зазвичай виходить так, що людина часто сама вірить у свій обман. Що є гірше, як повірити у власну неправду? Насправді досить велика відмінність у ставленні до правди у візантійській і латинській культурі.

Зануссі переконаний: спектакль, поставлений на київській сцені, особливо стане в нагоді в сучасному світі, в якому люди втрачають здатність чути і розуміти один одного. Особливо він корисний (звісно, за умови, що люди ходитимуть до театру) нашому молодому міщанству, котре зростає без коріння, яке розбагатіло, але не відає про вищу мету людського існування. «Ці люди не підозрюють, — каже режисер, — що любов не обов’язково вбиває свободу, що зв’язок між двома людьми — дуже складний процес, в якому без взаємних поступок нічого не досягнеш, що свобода — це не мета, а засіб. Ці люди, на жаль, не вміють розмірковувати, сумніватися, аналізувати. Їм важко, наприклад, уявити, що в кожній людині присутня таємниця і її, цю таємницю, треба поважати. А якщо ми вважаємо, що все у своєму чоловікові (дружині) зрозуміли, розкрили, «розкусили», то насправді ми нічого не зрозуміли, а просто займаємося концентрацією на самих собі. У п’єсі є роздуми на цю тему. Мені здається, що від 1968 року система міщанських цінностей зруйнувалася, свобода принесла анархію відчуттів. Нині батьки бояться виховувати своїх дітей, бо не знають як. «Головне, — вважає багато хто з них, — щоб заборон не було». Так, наче свобода — найостанніша цінність. Дехто хоче, аби вихованням займалася школа. А школа, вочевидь, теж боїться. Я часто буваю у школах, зокрема у тій, яку заснував і якою опікуюся. Розмовляю з дітьми. Запитую, чи знають вони, чому померли їхні прадіди, як познайомилися один з одним дідусь і бабуся, як вони, на думку внуків,прожили життя, на думку внуків, — виграли чи програли. Діти мають знати це і думати про такі речі. При вдумливому читанні п’єса Шмітта примушує глибше замислитися й над цими основоположними філософськими питаннями.

— Як гадаєте, молодь сприйме ідею, втілену в спектаклі, повною мірою?

— Сподіваюся на це! Я спостерігаю за тим, як нині розвиваються молоді люди, і в мене таке враження, що... вони чудово розвиваються! Вони набагато відкритіші до світу і до всього нового, ніж ми були свого часу. І комунікабельність нині більше розвинена, і питання більш глобальні цікавлять молодь. Звичайно, люди різні — є й багато п`яниць, наркоманів, є такі, які переймаються лише думками про кар`єру і гроші. Таких, на жаль, завжди чимало. Часи комунізму виплекали такий собі академізм у мріях: всі тільки й думали про те, аби щось мати. Не важливо, мільйони чи сірники.

Мені дуже легко спілкуватися з молодими. Не заважає навіть те, що я в краватці, і те, що не говорю їхньою мовою. З певною частиною молоді легко знаходжу «спільні пункти». Хоча є серед моїх ровесників люди, які цих підходів не знаходять, бо не мають бажання.

— Напевне, простіше сказати: «Нинішня молодь — така поверхова. Ось ми свого часу...»

— Ніколи не розумів і не можу погодитися з таким скепсисом і театральними зітханнями деяких своїх ровесників. То лише своєрідне шахрайство — ширма для ледачих. Малим я пережив війну і добре пам`ятаю з дитинства: не можна стати жертвою! Це небезпечна омана — заховатися від світу у власну шкарлупу. Що таке жертва? Так, її пожаліють, може, заплачуть над могилою співчутливо. Але, по суті, то наша поразка. Не можна марнувати життя! А люди роблять це з такою легкою душею... У мене часто бувають гості з колишніх пострадянських республік — з України, Білорусі, Росії. Вони не можуть збагнути, що світ змінився! Коли людина розповідає мені про якісь захмарні ідеали і зізнається водночас, що занедбала десятки справ... Ось так ходить, сонно озираючись довкола, а час минає. Марнувати час — жахлива, успадкована від комунізму «традиція», ця інертність, зрештою, може спричинити великі нещастя.

— Про це ваша нова книга «Час вмирати«? Не надто оптимістична назва...

— Я вдався до образної алегорії, згадавши слова святого Павла. Це йому належить фраза, сказана з відтінком урочистості: «Стара людина мусить померти, щоб народилася нова». Стара людина, яку ми називаємо «гомо совєтікус», або, як у вас кажуть, «совок», має померти у нас самих і визволити нас від цієї інертності, цього утопічного покладання на чиюсь прихильність, від власної безвідповідальності. Час звільнитися від гіркого спадку старої епохи — вмерти, щоб народитися оновленим.

— Ви багато про це розмірковуєте, отож, очевидно, можете сказати — як переконати людину в необхідності жити за новими стандартами?

— Нагадувати, що за вікном — нове тисячоліття. Більшість з нас так важко призвичаюється не лише до нових цифр в літочисленні, а й до змін, які неминучі. Лихо сучасного світу в тому, що при шалених швидкостях, які виносять нас на якісно новий рівень, люди судомно тримаються за те, що вже давно пізнали. Вони не можуть встигати за всім, і це породжує страх — великий страх перед непевністю. Звідси й декаданс у мистецтві, бо налякана більшість хапається за певність, хай і банальну до краю.

— А мистецтво ж має давати людині поживу для роздумів, ставити перед нею нові питання?

— Безумовно. І з цим нині великі проблеми, бо суспільство налякане. Коли я тільки відкривав для себе цей світ, усе було очевидно й просто. Існувало багато догм, які цікаво було порушувати, певна шкала цінностей, добре усталена міщанська культура. Що й казати — був певний образ суспільного ладу. Хоча культура, запропонована марксизмом, і була хибною, але вона мала свою «колекцію» аксіом, з якими легко було воювати. Кожен так і намагався чинити, прагнучи порушити консервативну сталість. А сьогодні? Немає нічого очевидного, і будь-яке порушення породжує ледве не катастрофу в людській свідомості.

— Пане Кшиштофе, у стосунках між Україною і Польщею, якщо взяти історичний аспект, існує багато складних тем...

— Це правда. Але народ повинен знати правдиву відповідь на цілком конкретні питання. Скажімо, що було між Першою і Другою світовими війнами? Плюс до всього, є дуже болісна проблема Львова. Звісно, це не єдине місто, де більшість міського населення становили поляки, ще більш полонізованим був Вільнюс. Але це нічого не означає. Якщо нації не вміють жити разом — потрібно їх роз`єднати. Ми зараз практично дивимось на політичні питання, хоча серце болить, коли згадуємо Львів. Але ми не хочемо його забирати назад. Я пишу про це постійно у своїх статтях і отримую удари з усіх боків. Так, все-таки ми втратили чудове місто, але ж і ви отримали непогане, чи не так? Отож я й кажу українцям — якщо ми віддали, хоча і не з власної волі, але погодилися з тим, що Львів залишається українським, то ми вас благаємо: залишіться українцями. Бо якщо все закінчиться тим, що Львів буде новим радянським містом, тоді не варто було його віддавати...

— Ваші особисті зв`язки з Україною досить тісні...

— Так, у моєї дружини — українське коріння. Предки Ельжбети — засновники Вінниці. По матері вона з українських ренегатів, які полонізувалися, а по батькові — з польських шляхтичів. І врода у неї українська — струнка, миловидна... Якось приїжджали до мене друзі з вашої країни, я показував їм нашу столицю і місця, пов`язані з Україною. «А де поляки катували наших гетьманів?» — раптом запитали вони в мене. Я був заскочений з несподіванки, бо нічого про це не чув. Запитав у знайомого історика, а він і каже: «Справді, є такі місця...» Шкільні підручники нічого про це не пишуть, а даремно, бо такі речі необхідно знати. Важливо пам`ятати: ось тут ми чинили зле, і маємо не допустити подібного.

— Ви так багато встигаєте, Ваше життя таке насичене. Звідки берете сили для натхнення?

— Навіть не знаю. Іноді — з повітря. Сім`я мене підтримує, а це теж дуже важливо. Знаєте, я так радію життю тому, що є улюблена робота, чудова родина, чого ще хотіти? Для мене важливо, що можу ще щось зробити. Розумію, що за 40 років роботи в кіно все-таки чогось досягнув. Я не фрустрат — я людина, яка відчуває свій певний успіх. Він мене, звичайно ж, не влаштовує, але певною мірою допомагає. Не потрібно забувати, що успіх додає сили. А я вважаю, що велика частина з моєї діяльності відносно успішна... Звісно, за даних умов і даних можливостей.