Магія природи

До культового букету не належить брати ані гвоздики, ані іншої якоїсь пишної квітки. Чомусь саме найскромнішим рослинам прописують магічні властивості. Що в них, яка таємниця?

Трава любові й радості

У середньовічному трактаті «Королівська алхімія» написано: «Я пізнав траву, яка скрізь росла. Якщо її терти й зігрівати в руках, то вона стає теплою й притягує руку людини, до якої ти торкнешся. Якщо змащеною рукою доторкнешся собаки, вона одразу ж піде за вами».

Це про вербену, непоказну рослину, що тулиться на пустирищах, серед інших бур’янів, зокрема коров’яку та полину. Трава миру й любові, шоста за значенням у списку Ордену розенкрейцерів.

...З першими сутінками вербену належить збирати так, щоб ані гілка не хруснула, ані пташка не писнула, головне ж — щоб ніхто вас не побачив. А щоб Земля разом з рослиною віддала свою силу, на місці, де були, треба залишити медові соти... Благородна пожертва — чи не так?

Натріться вербеною — і всі ваші мрії здійсняться. Одне застереження: бажати треба не «щоб у сусіда хата згоріла» чи «щоб тещу болячки обсіли», а чогось піднесеного, гідного праці невсипущих бджілок, бо ж вербена — трава любові і радості. Ну добре, коли це про сусіда чи тещу, а коли на вас перекинеться? Немарно кажуть: «Не копай яму під іншого, бо ж сам у неї втрапиш».

Поклоніння вербені йде від жерців стародавніх галльських племен — друїдів. Настояній на ній водою скроплювали приміщення, де відбувалися учти, частували ворогів, аби під час перемовин зм’якшити їхні серця. Напоями з цієї трави жінки пригощали чоловіків, щоб ті до них не збайдужіли. Віничками з вербени стародавні греки обмітали жертовники, щоб за допомогою цієї рослини викликати з того світу духів, які провіщатимуть живим майбутнє.

Пов’язані з вербеною повір’я дуже зворушили: так, її сік, змішаний з медом, пили, щоб діти були мудрими та старанними в навчанні. Може, так треба було чинити до їхньої появи на світ? А ось вам порада, як боротися з мігренями: зріжте пасмо волосся, закопайте його в землю із насінням вербени й гарненько полийте водою, в якій змили голову. Кажуть, допомагає... Спробуйте!

Соком вербени рятувалися від зміїних укусів. За Середньовіччя цю травичку прикладали до ран замість пластиря, та й взагалі вона була засобом від усіх хвороб — від золотухи до прокази.

Чому ж сучасна медицина так збайдужіла до трави любові та радості? Окрім усіляких алкалоїдів та гірких ефірних олій, у ній є специфічні речовини — вербенін, вербеналін. Може, ми забули щось з того, що знали наші далекі пращури?

Не те скинула

Ця легенда народилася в Карпатах.

До двох подружок, як воно водиться, почали залицятися двоє парубків, що були справжнісінькими чортами. Нечистий так улестить, що не зчуєшся, як на край світу за ним підеш. Ну, з дівками зрозуміло: в такому віці в голові вітер. А от як їхні матері примудрилися благословити дочок на життя із зайдами? Це інакше — їх теж обмарило.

Одна з паніматок виявилася все ж таки мудрішою: виряджаючи відданиць у світи, заквітчала їх тирличем та аконітом — а його ще й тоєю називають — і накрила великими хустками. Завели чорти красунь у темний ліс, а приступитися до них не можуть.

— Скинь, дівко, тою, то й будеш мою, — каже перший.

Не зрозумівши, про що йдеться, дівчина зняла хустку.

— Скинь тою! — втовкмачував їй залицяльник. — Тою скинь!

Дівчина кептарика позбулася, далі сорочки-вишиванки, намиста, та виявилося, що й цього не досить. Отак вона стрептизувала, доки півні заспівали.

— А хай тобі грець, тою чого ти не скинула?! — гукнув спересердя чортяка, чкурячи під корч.

От тоді й прийшла дівка до тями. Вдяглася й почала шукати подружку, щоб разом додому добиратися. А подружки немає! Ухопив її другий нечистий, бо здалася на його прохання й одразу зняла з себе квіти.

Таку силу, розповідають люди, мають тирлич та аконіт. Не марно з давніх-давен їх клали до колисок, щоб оборонити дитину від усілякої нечисті та недоброго ока. Навіть у церквах дозволено їх освячувати як обереги.

Використовували ці рослини і в чорнії магії: відьми, кажуть, натиралися ним, коли збиралися на шабаш, а дівчата, гуляючи навесні по рясту, додивлялися: скільки кущиків тирличу їм трапиться дорогою — стільки й залицяльників буде. Воно-то приємно, коли багато, аби лиш чортами не виявилися...

Тирлича синього, або звичайного, повно на карпатських полонинах, аконіту теж поки що не бракує. А ось тирлич жовтий — на грані цілковитого зникнення.

Чи не тому, що ним надуживали відьми?

Несе Галя воду...

Неодмінним складником таємничого трій-зілля, що оберігає від нечистої сили, є на диво живуча рослина, навколо якої сплелися ритуали багатьох народів світу: барвінок. В епоху інквізиції його листок кидали на сковорідку з киплячою олією. Вискочить — отже, запідозрений має зв’язок із сатаною, скрутиться — невинний... Німці збирали барвінок поміж двома святами Діви Марії — Успінням і Днем народження, певні, що ні одне пекельне породження не переступить поріг оселі, де зберігається букетик квітів, у яких і засушеними зберігається синє забарвлення. Австріяки кидали на воду вінок з барвінку і, трохи покрутившись, старалися його виловити. Якщо вдавалося, то це була весільна прикраса. Тирольці за допомогою барвінку викривали відьом, перед тим потримавши рослину в церкві від молитовником.

У нашому фольклорі барвінок символізує вічність і добрі надії, тому гірлянди з нього сплітає наречена для весільного гільця. А ще — молодого козака. «Несе Галя воду — коромисло гнеться, за нею Василько, як барвінок в’ється». Або «Не хилися, барвінку, ти ще зелененький, не журися, козаченьку, ти ще молоденький». А походження квітки, згідно з легендою, сумне: вона виросла з попелу дітей, яких убила зла мачуха. Ось як про це співається в народній колядці, яку записав етнограф М. Афанасьєв:

Вона нас спалила на дрібний попілець,
Вона нас посіє та й на городі,
Та з нас вродить троїсте зілля:
Перше зілейко — Боже деревце,
Друге зілейко — рута-м’ята
Третє зілейко — зелений барвінок.

Барвінок тому й протистоїть злу, що в нього закладено життя невинних душ. Одвічний мотив жертви, яка має викупити чужі гріхи...

Посередник між «цим» світом і «тим», символ смерті й водночас невмирущості життя, символ воскресіння, барвінок у Європі набув особливої популярності в епоху Жан-Жака Руссо, коли всі освічені люди захоплювалися його «Сповіддю». Аж через вісімнадцять років великий мислитель усвідомив, що найщасливішим епізодом його життя була прогулянка з пані де Варан, яка врятувала його від переслідувань швейцарських властей. «Ах! Та це ж барвінок цвіте!» — вигукнула жінка, схилившись над синьою квіткою, що визирала з густої трави. Відтоді ця фраза ототожнилася для Руссо з одвічним. «І я щоб доброго знав у цьому світі». «Ах! Та це ж барвінок цвіте!» — повторювали слідом за пані де Варан молоді й старші, прагнучи оживити в пам’яті найсолодші хвилини свого буття.

Цікаво, що хворі тварини лягають на зелений барвінковий килим. Мабуть, їм відомо щось таке, чого не знають люди.

Сталося те за царя Гороха...

Ну, хай вербена, але щоб розенкрейцери горох зарахували до дванадцяти рослин, які ніби мають необмежену владу над силами Землі й Неба... Така прозаїчна сільськогосподарська культура! Втім, а хіба наше життя самої тільки поезії сповнене?

Вигнаний з раю Адам, почувши, що доведеться в поті чола свого добувати хліб, тяжко зажурився. А коли роззирнувся і побачив, що навколо немає чогось такого, щоб його можна було на зуб покласти — заплакав. Сльози ті, падаючи в грунт, на очах перетворювалися на гладенькі білясті кульки, які одразу ж давали росточки... З легенди, записаної на нашій землі, випливає, що хліб, яким підживилися найперші люди, був гороховий. За іншою версією, Всевишній випровадив Адама з жменькою різного насіння і заступом. Але без сліз тут усе одно не обійшлося. Від кривавих мозолів...

«Сталося те за царя Гороха, коли людей було трохи». Добре, що взагалі були, бо ж за «царя Панька земля була така тонка, що її лозиною можна було проштрикнути».

Польські дівчата дуже засмучувалися, коли їм кавалери дарували букет квіток гороху, хай навіть духмяного: знак, що свататися до них не будуть.

Магія цієї рослини захована в такому інтимі, що про неї в пристойному товаристві воліли не згадувати... Впливала вона на те, що нижче пояса, й начебто символізувала пробудження дуже тонких відчуттів. А дітлахи, висвистуючи в порожні горохові пищики, й самі не відали, що цим наворожують своїм батькам повні комори збіжжя. Ну, а сільські чаклуни — саме чаклуни, бо ж жіночій статі було зась до тієї мудрості, — знайшовши в полі стручок з дев’ятьма горошинами, таке щось над ним вичворювали! Що саме? Коли їх про те запитували, то вони у відповідь лише очі примружували:

— О, то дуже, дуже сильне дійство... —

— Від чого чи для чого?

— Е-е... піднімали палець угору, — то дозволено знати лише посвяченим, а ви ж ніякого ритуалу не проходили. Ну той мовчіть!

Ось так, чого доброго, ця таємниця й піде в небуття з останнім «гороховим чаклуном».

Зілля, що людям миле

З цією рослиною життя українця починається й закінчується. Кладуть її і до купелі новонародженого, і до труни небіжчика. Походить вона з Південної Азії. Дикоростучою на нашій землі не трапляється, але без васильків, або ж базиліку — і город не город. Можна казати про широке застосування рослини в косметиці. Споконвіку чарівні дами Європи користувалися «одеколоном королеви Барбари», основним складником якого був базилік. Він був помічний від епілепсії, нервових розладів, ниркових хвороб. Та найдорожче в базиліку — аромат: він начебто не дає злим силам заволодіти людською душею. Не марно ж базилік називали цар-зіллям.

Рослина популярна у всій Європі. Та чи є де про неї така зворушлива легенда, як та, що її записано в Куп’янському повіті та Харківщині?

Лісниківна зачарувалася дуже гарним хлопцем, що завжди зустрічав її біля річки. Постояли молодята під вербами, як годиться, і парубок зізнався, що він не людина, а вуж і володіє озером та луками навколо нього. Може прибирати різної подоби.

— То нічого, що я такий, — казав він. — Ти в мене в розкошах купатимешся, любитиму тебе до самозабуття, от тільки на віру житимеш, бо ж переступати церковний поріг мені заказано. З нас стачить і батьківського благословення. Довго не хотів лісник давати згоду на одруження своєї дочки з багатієм, що приїхав у розкішній кареті, однак дівчина вблагала його. І не пошкодувала. Десять років минуло немов один щасливий день, в сім’ї вже й син та дочка підростали. Одне було погано: молода жінка тужила за батьком, а чоловік її до нього не пускав. Врешті вуж здався на благання коханої дружини, пообіцяв повезти в гості, лише взяв з неї клятву, що вона не скаже з ким живе, і дітей навчить тримати язика за зубами.

Каретою родина під’їхала до річки, вуж перекинувся через неї і став містком з різьбленим поруччям.

— Отут чекатиму на вас.

Радів старий лісник доньчиному талану, та водночас і сумнівався, чи так воно, як вона розповідає. І приступився він до онуків з розпитуванням, хто їхній батько. Хлопець одмовчувався, а дівчинка не витримала, розповіла, що батько — володар цього краю, але не людина. А потрапили вони сюди, бо він місточком перекинувся — і досі стоїть за вербами.

«Та що ж це за нечиста сила влізла в мій рід» — жахнувся лісник і, коли всі поснули, наточив сокиру...

Настав час прощатися. Та коли під’їхала лісниківна до умовленого місця, то побачила, що берег заюшений і річкою кров тече.

— Хто з вас, діти, нас погубив? Ти синку? Ні? То стань же рослиною людям милою, бо жити на світі нам не доведеться. Ти, доню? Так проростай же кропивою, щоб усі від тебе сахалися! Сама ж полечу від вас зозулею, бо й мій людський вік скінчився!

Ось так і сталося, що хлопчик проріс на нашій землі пахучим зіллям, яке відгонить злі сили від людської душі. Васильками його звуть.

Чортове надбання!

З травня людину починає непереборно тягти на природу. Однак любителів гуляти при місяці колись застерігали: від очерету тримайтеся якнайдалі, бо ж то — домівка нечистої сили. І поросле бур’яниськом поле теж обійдіть, бо на рівному місці можете спіткнутися, клопоту потім не оберетеся. «Чухай дідька зрідка!» — кажуть у народі. З доброго дива не ризикуй.

Бо є така байка, що коли Господь творив світ, то й Сатана йому допомагав, узявши відповідальність за, як кажуть науковці, флору. А що був він дуже капосний, то й рослини в нього виходили гіркі та пекучі, до їжі непридатні. Подивився Всевишній на таку роботу та й рукою махнув:

— Іди! Без тебе управлюся.

І сотворив гречку, овес, жито, пшеницю та іншу пашницю. І за те почало «всяке дихання» славити Бога, а Сатана аж почорнів від заздрощів.

— Працювали удвох, а путящих володінь я, виходить, не маю. Дай же мені що-небудь, щоб і мене в цьому світі згадували добрим словом.

І так жалісно канючив нечистий, що Господь не витримав:

— Гаразд! Дам я тобі овес, тільки ж запам’ятай, що матимеш, бо ж будемо угоду укладати.

Чортяка, звичайно ж, подякувати забув, але зрадів дуже. Біжить дорогою вздовж річки і аж співає: «Овес, овес!»

Почув те битюг і поскаржився святому Петру, що отаку смакоту віддати якомусь анциболотові. А коняче ж плем’я, трудяще та сумирне, що їстиме?

Розуміючи, що Всевишній свого слова не зламає, святий Петро вирішив пошукати іншого способу відновити справедливість. Засів під містком і, коли чорт туди прискочив, гримнув:

— Агій на тебе, нечиста сило!

Ех, як дремене переляканий чортяка в очерет — тільки копита блиснули та вітер зашумів. Довго там відсапувався, а, коли прийшов до тями, то пострибав далі з криком:

— Осот, осот, осот у мене!

Забув, горопашний, з переляку, що йому вділено.

— Осот то осот, — мовив Господь і вписав в угоду ще й кукіль, кропиву та інше зілля, яке звідтоді називають чортовим. Володій тим, що набазграв.

У різних регіонах України вам по-різному перекажуть цю притчу. Одні стверджують, що чортяку наполохав не святий Петро, а монах чи відлюдник, ще й печеру покажуть, де він жив. А інші запевнять, що і не монах, і не відлюдник, а перестрів люципера вовк...

Але яке все те має значення? Тут що головне? Кінь задоволений!

Наталя Околітенко