Злочину проти народу немає прощення. Голодомор — геноцид 1932-1933 років на Вінниччині

2008 року все українство і світова прогресивна громадськість будуть вшановувати пам’ять українців, померлих під час геноциду 1932-1933 років, влаштованому московською комуністичною владою.

Публікації про голодомори нашого народу, організовані московськими комуністами і їхніми поплічниками в Україні, почали з’являтися за кордоном невдовзі після більшовицького перевороту в Росії. Перші повідомлення про голод 1921 — 1922 рр. подавав комітет Нансена. Демократичне об’єднання колишніх політично репресованих українців видало в Англії книжку «Найбільший злочин Кремля», а в Канаді професор В. Дубровський видав працю «Біла книга про чорні діла Кремля». Про голод 1932 — 1933 рр., його причини і винуватців пізніше писали канадський історик, українець за походженням О. Субтельний, («Україна: історія»), американський дослідник радянської політичної системи Р. Конквест («Жнива скорботи»). Відбувалися слухання на Комісії Конгресу США про голод в Україні 1932 — 1933 рр.

Юрій Семенко був одним з перших, хто до 30-річчя цієї трагедії видав книгу під назвою «Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства» (Мюнхен, 1963), друге видання (Дніпропетровськ — Мюнхен, 1993).

Тільки в СРСР компартія наклала табу навіть на розмови про голод, ця тема була під суворою забороною. Після розпаду СРСР — «імперії зла» — з’явилися книги свідчень про Голодомор О.Міщенка, І.Кирія та інших авторів. Про голодомор на Поділлі писав І. Шульга, а про голодомор на Шаргородщині Вінницької області розповіли місцеві патріоти-- краєзнавці М.Купчишин і А.Мичак у дослідженні «Шаргородщина. Сторінки історії» (Київ, 2002), архівні дані якого використано у цій публікації.

На жаль, селяни Вінниччини не уникли того страшного лиха в часи комуністичного свавілля, яке забрало життя близько 10 мільйонів людей — наших братів і сестер.

Примусові методи колективізації і масові репресії влади в 30-х роках минулого століття проти селянства, викликали явне невдоволення народу і недовіру до влади, а часто й відвертий спротив. Тому Сталін і його оточення вирішили зламати опір колективізації шляхом винищення українського селянства. Саме в селянстві вони вбачали оплот національної свідомості, української мови, історичної пам’яті, приватновласницької психології. Внаслідок примусової колективізації різко впала продуктивність сільського господарства в щойно створених колгоспах Вінниччини як і всієї України. Але московська влада й надалі встановлювала для України непомірні плани хлібоздачі і вже наприкінці 1931 р. з’явилися загрозливі ознаки голоду.

Однак держава протягом 1930 — 1932 рр. забрала у колгоспів і в селян усе зерно, зокрема й посівний фонд. Інформація про наближення голоду в українських селах була відома керівництву СРСР. Але замість рятувати селян держава посилила тиск на них, щоб за будь-яку ціну виконати план хлібоздачі. У села направляли партійні комісії й так званих уповноважених, які вимагали прискорити здачу хліба державі у стислі терміни і «ліквідувати саботаж». Плани хлібозаготівлі постійно необгрунтовно збільшувалися. Комісії одна за одною ходили по хатах і забирали все, що було. З людей просто знущалися й залякували їх судами, розстрілами й відправкою в Сибір. Районна газета Шаргородщини «Прапор комуни» рясніла статтями з погрозами на адресу «куркулів», «зрадників», «саботажників», «ворогів народу», за те, що вони несвоєчасно чи неповністю здавали державі продукти і гроші. У статтях лунали заклики: «Розчавити їх!», «Віддати до суду!», «Заарештувати!» Всі вимоги і заклики видавалися як воля партії, уряду і вождя всіх народів — Сталіна.

І, як наслідок, уже наприкінці 1932 р., особливо навесні і влітку 1933 року в Шаргородському районі лютував страхітливий голод. Люди харчувалися травою, листям, їли м’ясо котів, щурів, горобців, собак, слимаків, річкових молюсків тощо. Вживали в їжу кульбабу, пирій, липу, акацію, щавель, кропиву. Було зареєстровано випадки людоїдства.У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто й умираючих, звозили і складали у спільні ями і закопували. У кожному селі з’являлися братські могили. Так, у с. Хоменки в ті роки померло 254 людини. Вмирали цілими сім’ями. Наприклад, сім’я Івана Перебийноса: він і дружина Фросина Іванівна- 27 років, діти Олекса — 11 років, Юстина — 9 років , Ксеня — 6 років, Наталя — 3 роки, Сафон — 1 рік. Померла вся сім’я Паламарчуків Гордія і Марії: вони та діти: Тодоска, Домна, Микола, Іван, Солустіян. Ось свідчення мешканки села Параски Сидорівни Килимчук: «Наша сім’я зазнала великої втрати у 1933 р. Чотири душі з нашої хати забрала голодна смерть. Померли тато Матійчук Сидір і діти: Петро — 6 років, Сергій — 8 років і Ілько — 4 роки».

Свідчить Одарка Іванівна Невзгода: «Ми їли все, що попадалося під руку — гнилу капусту, листя дерев, кору, лісових равликів, вужів, котів. Голодні люди крали в колгоспі мелясу, пили її, а через деякий час

Багато людей пухло і помирало у селі Носиківка. За підрахунками тут загинуло 204 мешканці. А в цей же час колгосп виконав план хлібоздачі на 103%. Навіть у невеликому селі Конатківці померло близько 150 людей. Не стало родин Решетників, Франценюків, Волощуків та інших. У селі Клекотина померло майже 200 людей. Тільки в Радзіковських смерть забрала 7 душ, у Зарумних, Куцолабських, Рошаків — по 5 душ. Доведена до божевілля родина Якова і Соломії Гринчаків з’їла хлопчика-прохача, а невдовзі — і власного 6-річного сина. Маленька Оля підслухала розмову батьків про те, що її збираються з’їсти, і разом з сестричкою Ганнусею втекла до тітки Юхими. Батьків забрали і їхні долі невідомі, а сестри вижили й не тримали зла на батьків. Бо не вони були вбивцями.

Жительки с. Слобода Мурафська Затолоцька Яніна Йосипівна (1909 р. н.) і Свидницька Ганна Василівна (1921 р.н.) свідчать: представники сільської влади забрали в них і сусідів усі залишки зерна, картоплі, квасолі і навіть насіння. Навесні 1933 р. городи залишилися незасіяними і незасадженими, а люди ходили полями, знаходили і їли гнилу картоплю. Батько Ганни Василівни, щоб зберегти дітей і вижити, замурував у димарі відро з горохом. Але сільська комісія знайшла цей горох і конфіскувала. Сім’я залишилася без продуктів. Через деякий час батько опух і помер, а згодом померла мати. У хаті залишилася 12-річна Ганна з 9-річним Михайликом, учнем першого класу початкової школи. Михайлик дуже просив сестричку дати йому що-небудь поїсти, але в неї нічого не було. Його, як і батька з матір’ю, загорнули в мішковину й поховали на цвинтарі у с. Стара Мурафа. Люди помирали з голоду щодня. Їх на возах, а то й на тачках, відвозили на цвинтар.

Особливо трагічними були роки геноциду в селі Плебанівці, яке втратило 737 душ із 229 сімей. Померли всі у сім’ї Трембіцьких — Полікарп і Юстина та їхні діти: Йосип, Іван, Галя, Антон, Оля; всі у сім’ї Горенюків — Максим та Тетяна, їхні діти: Григорій, Євдокія, Степан, Анастасія, Микола і зять Степан. Таке горе спіткало сім’ю Оліхів (батьки і троє дітей), Ратушних (батьки і п’ятеро дітей). За роки геноциду з Плебанівки назавжди зникли прізвища Басістий, Качурак, Кочушко, Малий, Матей, Павловський, Сірак, Ясінський та ін.

У с. Копистирині протягом зими і весни 1933 р. померло 305 жителів села.

Краєзнавець Михайло Давидович Дзюбенко свідчить, що в ті страшні часи трупи по кілька днів лежали вдома, бо нікому було відвозити їх на цвинтар. У селі були випадки людоїдства.

Мешканка с. Писарівка Копистиринська Меланія Христофорівна згадує: «Селом тоді не пройти було. Як ото стовпів на вулицях, так лежало людей. Один хлопчик пас ко­рову в людей і щодня видоював пляшечку молока, яку потім випивав. Цим і жив. У сім’ї в нього нікого вже не залишилося в живих.

Вмирали люди, в колгоспі чахли від голоду навіть коні. Якщо тварина здихала, то жителі накидалися на цю здобич як на небувалий харч.

Згадує інвалід війни, учитель Ново-Мурафської школи Панчишин Євген Олексійович : «На початку травня того ж року було дуже голодно, ще не з’явилися листя і трава. І люди йшли у поле й ліс шукати чогось їстівного. У лісництві я бачив, як голодні чоловіки збирали слимаків, підігрівали їх на вогнищі і з’їдали майже живими. Один чоловік ніс равликів для голодної сім’ї, але не дійшов додому. Лежав у канаві й дивився напіввідкритими очима в небо, а равлики повилазили з торби і повзали по ньому. Відтоді минуло 69 років, а той чоловік з равликами у мене й досі перед очима».

У селах Хоменки, Слобода Мурафська, Довжок, Стара Мурафа, Носиківка та ін., де були млини, мололи сухі лушпайки картоплі, качани кукурудзи, коріння перію, навіть кору дерев. Люди їли все це, а потім у муках помирали. Доведені до відчаю селяни змушені були красти в колгоспах. За це з ними жорстоко розправлялися, судили, конфісковували майно.

У серпні 1932 р. московський більшовицький уряд прийняв закон, який передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності», ним заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням , потім з’явився закон про боротьбу зі спекуляцією, який забороняв селянам обмінювати свої речі на продукти в містах і передбачав за це 5 — 10 років ув’язнення Почався шалений терор — заарештовували, судили, кидали до в’язниць, розстрілювали, висилали за межі України «злісних боржників перед державою» — простих селян і навіть сільський актив.

У селі Носиківка, де було три колгоспи, на непокірних накладали непосильні податки, виганяли з хат, а «куркулів» відправляли до Сибіру. Тільки 1932 року 10 осіб було засуджено за невиконання хлібоздачі. Офіційних статистичних даних про смертність під час геноциду 1932 — 1933 рр. немає. За даними оперуповноважених Державного політичного управління, в окремих селах Поділля загинуло 10 — 12 % населення, насправді ж — понад мільйон людей.

За роки голодомору-геноциду чисельність населення Шаргородщини з 91 100 осіб ( на 05.32) скоро­тилася до 77 784 осіб (05.34), тобто на 13 316 осіб. Партійні і державні органи всіх рівнів знали про страшний голод селян, але нічого не зробили для його зупинення. Про це свідчать такі документи. Секретар Шаргородського райкому партії Беліхін 28 квітня 1933р. цілком таємно повідомляв секретарю Вінницького обкому КП(б)У Алексєєву «У селах Писарівка, Дерев’янки, Політанки, Лозова, Плебанівка, Копистирин наявне масове вимирання населення та худоби. В с. Писарівка протягом квітня 1933 р. померли 26 чоловік .. Люди виснажені, валяються на дорогах. Крім того, у селах здохли 45 коней, під час їх розтину зібралася група колгоспників і вимагала дати їм трупи для споживання. Були випадки, коли трупи відкопували...» Обласний прокурор Семенов 26 травня 1933р. цілком таємно повідомляв Вінницький обком КП(б)У про факти людоїдства в Шаргородському районі: «За відомостями, які надійшли до облпрокуратури, в с. Андріївка Шаргородського району виявлено сім’ю, яка займалася людожерством, з трьох осіб: Шклярук Франки та її двох синів. Жебраки, які заходили в хату, не виходили. Це встановлено за показаннями свідків та виявленням кісток у господарстві...» Шаргородський військовий комісар Юцик 9 червня 1933 р. цілком таємно повідомляв по інстанції: «Имеются случаи массового голодания и опухания на почве голода. В этом отношении выделяются села Писаревка, Политанки, Деревянки, Лозова, Плебановка, Довжок.

В результате голодания имеется много смертных случаев. Так, в с. Довжок с января 1933 года умерли 100 человек, что составляет 12% жителей села».

Але чужа нашому народу, нашій нації комуністична влада, очолювана космополітами, на ці страшні повідомлення не звертала уваги, а посилювала через своїх опричників тиск на селян.

Отже, московський уряд створював свідомо штучний голод в Україні.

2006 року нарешті Верховна Рада України, незважаючи на шалений спротив депутатів-комуністів і Партії регіонів, спромоглася прийняти закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу, хоча правильніше було б визнати, що це був геноцид української нації, українського етносу. Бо геноцид був спрямований тільки проти селянства, яке переважно становили українці. Душі невинно убієнних наших батьків, братів і сестер благають нас з того світу не забувати про ті страшні роки. Бо доки комуністичному режиму, його злочинам проти нашої нації не буде влаштовано Нюрберг-2, доки у Верховній Раді будуть депутати-комуністи , ніхто не повинен забувати про їхні акції геноциду проти нашого народу, нашої нації.

«Нема в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безневинних жертв Голодомору в Україні. Імена їх, ти, Господи, знаєш...» — писав Ю.Семенко. Як і імена їхніх катів-космополитів-- Сталіна, Молотова, Кагановича, Косіора, все комуністичне керівництво, комуністичну партію.

Злочини проти людства, проти нашої нації не повинні підпадати під амністію, на них має поширюватися термін давності. Пам’ятаймо про це!

Для увічнення пам’яті наших невинно убієнних комуністичним режимом братів і сестер закликаємо керівників сільських і селищних рад створити у своїх населених пунктах до 75-річчя нашої національної трагедії обеліски з поіменним переліком всіх загиблих від геноциду 1932 — 1933 рр. Якщо ж неможливо створити поіменні обеліски, тоді створити загальний безіменний обеліск людської пам’яті про цю страшну трагедію українців.

Р.S. Для відшкодування колосальних збитків, завданих українській нації спланованим геноцидом, Президенту, Верховній Раді, Уряду України вимагати через ООН, міжнародні судові інстанції від держави організатора геноциду — Росії і держави Ізраїль, бо євреї становили 95% керівних органів ГПУ-НКВД — безпосередніх виконавців геноциду і масових репресій, реституції.

Пам’ятаймо невинно убієнних!

Петро Безпалько,
Василь Кащук,
пенсіонери, діти війни