Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Доля України в законах ойкумениКого чекала дівчина? Коротко дрейф генів можна визначити, як появу в популяції, часто з якихось причин поставленої на грань виживання, принципово нових властивостей. Ось приклади. У ХІV ст. виходять з лісових пущ, перебираючись на виснажену татарськими грабунками українську землю гнані хрестоносцями литовці. Князь Ольгерд розбиває трьох татарських баскаків і без бою — за сприяння місцевого населення — займає Київ. Нові завойовники приймають місцеву культуру та мову, стаючи українськими князями лише з нової династії. Культура — за навички державного управління й збройний захист посполитих. «Ми старовини не рушаємо, а нове не вводимо», — таке правило сповідували литовці. Пов’язаний з ними період був одним з найсприятливіших в українській історії. Край цьому поклала Люблінська унія. Після 1569 року на Україну накочує вал польської шляхти, що нав’язує власні поняття про земельну власність та стосунки між панством і поспільством. Не бажаючи з тим миритися, найвідважніші, найвитриваліші чоловіки пішли в Дике Поле, готові задля свободи терпіти злигодні та постійну небезпеку. Це дало несподіваний з погляду боротьби за виживання ефект, про який ми знаємо з народних пісень. Кого любила, кого чекала дівчина? Не «сидня» — типового остійця, а «козаченька», хоч те й суперечило здоровому глузду, бо ж він міг запропонувати їй степ замість «хором» та кулак під голову. Саме від козака було престижно народжувати дітей, хоч у шлюбі з ним жінка мусила брати на свої плечі увесь тягар життєвих проблем. Отак — ціною зречення матеріальних благ народний інстинкт глушив остійське пристосуванство й виводив на поверхню, на жаль, рецесивні на нашій землі гени, означивши за кілька поколінь нордійську расу (послуговуємося термінологією Дмитра Донцова), спроможну творити державу. Християнська республіка козаків з її поділом на військово-територіально-адміністративні одиниці сформувала структуру державного устрою в Україні, що двома особливостями різнився від інших європейських устроїв. Перша полягає в тому, що християнська держава творилася «знизу», волею мас, друга — що вона мала яскраво виражений соціальний характер. І хоч би як нині ставилися до явища козацтва, але іншого історичного досвіду в нас немає, відтак не осмислити його, не взяти за озброєння його уроки означає розминутися із собою. В козаччині — і механізм виникнення Української держави, і причини її падіння. І цей факт пов’язаний з відповіддю на запитання: Навіщо ми? Якщо кожна нація покликана внести свої набутки у забезпечення сталості існування єдиного цілого — людства (а саме такий сенс має закон генетичної неповторності всього сущого), то постає запитання: а в чому ж наше покликання? Для чого на Землі існуємо ми, українці? Аналіз явищ ідеологічного характеру, які народилися на нашій землі, підтверджує, що національна самосвідомість українців невіддільна від ідеї соціальної справедливості. Про це свідчить юридичний кодекс князя Володимира Мономаха «Русская правда», де є слова «не дозволяти сильним нищити людей», і Конституція Пилипа Орлика — найперша з європейських конституцій, і творча спадщина всіх наших геніїв, і рішення ІІІ Великого збору Організації Українських Націоналістів 1948 року. І державу, яка в ХVI столітті сформувалася в Україні «знизу» й навіть усупереч розумінню й підтримці верхів, так званої політичної еліти, зцементувало гасло «ні хлопа, ні пана». То був перший у світі досвід творення соціальної держави, приреченої, як і все перше, на поразку логікою ситуації, яка панувала тоді в світі? «Найширші верстви населення, з яких від 60 до 80 відсотків оголосили себе козаками, мали змогу реалізувати на практиці заповітну мрію, діставши «землю й волю». Як зазначає академік В.Смолій, вже перші місяці повстання засвідчили, що маси українського селянства прагнуть «ніколи не мати панів», відмовляючись від звиклого послуху — воліти бути вільними, не платити ніяких податків». Однак осмислене державне будівництво — обов’язок еліти, якого вона не виконала й не збиралася виконувати, вважаючи що її покликання — користуватися привілеями, обстоюючи їх усіма способами. Чи можна дорікати народові, що він саме таких висував у поводирі в епоху, коли майнові привілеї передавалися у спадок? Особливість української спільноти полягала в тому, що «верхи» незмінно руйнували творене народом, захоплюючи землю та покріпачуючи тих, хто ще вчора бився поряд з ними за національну незалежність. Еліта так боялася свого народу, що готова була сто разів зректися державності, розплатившись нею за особисті інтереси. Наші оспівані в піснях герої — не королі й не пресвітлі князі, як у європейських сусідів. «Все або нічого» — така тенденція йшла «знизу». «Нічого», аби нам було все», — відповідали на те «верхи. Що й закінчувалося втратою державної незалежності. «Українська свобода впала через те ворогування — що старшина панувати хотіла; з чужого ярма визволяючи, своє накладала, а людей не пускали», — писав Михайло Грушевський. «І за право мати своїх українських холопів» козацькі отамани стали «холопами» московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність», констатував Володимир Винниченко. «Зоряний час неминуче обертається руїною. Не виробивши власного принципу самоорганізації, ми виявляємося просто нездатні зібрати себе докупи. Україна ніби й становить певну окремішню суть, але, не маючи означеності, виявляється щоразу нічийною територією, зоною маргінесу. Всі намагання налагодити хоч якусь цілісність, заснувати хоч якісь тривкі інституції наштовхуються на відсутність загальних обов’язкових для всіх правил, єдиної системи вартостей і оцінок. Єдині закони, дія яких за цих умов є напоминальною, легко вміщуються в дуже влучне дібране свого часу слово — мародерство. Відтак... кожний завойовник сприймається справді як визволитель — він звільняє нас від необхідності самим за себе відповідати», — пише уже наш молодий сучасник Максим Розумний. Що це? Авжеж, кожний завойовник завжди знаходить «союзника» в менталітеті того, кого завойовує. І тут заклики відмежуватися від «когось імперського» — не більш як прояв примітивної демагогії. І що ж тепер? Треба зовсім не знати історії, щоб заявити, як зробив Володимир Яворівський в одній з телевізійних програм «Свобода слова»: «Майдан» — перший за 350 років національний продукт». Навпаки! Це світ, можливо, сам того не усвідомивши, взяв на озброєння наш національний продукт, вироблений 350 років тому, і сподівається послуговуватися ним, як тепер жінки послуговуються українськими чобітками, не знаючи, до якого народного строю вони належать. Таке вже було! Польський історик Папроцький писав, що «багато бездоганних молодих людей з Польщі їдуть до України... повчитися лицарських діл — порядків і чуйностей лицарських». Італієць Гамберіні, рукопис якого зберігається у Ватикані, датований 1584 роком, назвав козаків оборонцями волі та справедливості. Видатний астроном Леонгард Ейлер зачаровувався Січчю. Проспер Меріме називав себе козаком. Навіть фаворитка Людовика ХV Жанна Помпадур, яка мала великий вплив на європейську політику, збирала матеріали про Україну. Та й сам Людовик ХV не проти був — принаймні на словах — використати досвід її демократії. Навіть у складі Московського царства наша нація мала шанс стати домінуючою силою. Однак закінчилося тим, що їй довелося підживлювати чужу культуру. Чому? Запитання непросте, але розібратися в ньому необхідно, зокрема і в ролі глибоко закоріненого в нашому менталітеті «Майдану», хоч би якого він був. Як засвідчують історики, з Дмитра Яворницького до Григорія Нудьги, на Січі формально всі справи вершив Січовий Майдан, де козаки вибирали старшину. Страшенно при цьому сварилися й навіть билися навкулачки та дрюччям, бо ж зброю заздалегідь домовлялися до рук не брати — тож обходилося без жертв. Далі старшина все й вирішувала, а козакам відводилася роль статистів, що й визначило характер Переяславської угоди. Але держава потребувала не тільки зовнішньої політики — кордонів, дипломатичних стосунків із сусідніми країнами, а й внутрішньої — яка регулювала б повсякденне життя. З першим аспектом було гаразд: низка гетьманських універсалів та старшинських вказівок творила аналог Конституції. Що ж до другого, то все тут вирішувало звичаєве право: в архіві Запорозького коша багато різних документів, але жодної згадки про те, на який термін вибирали старшину, як її належало контролювати, чого вимагати й за що позбавляти влади. Все вирішувала «віра» в чесноти достойника, що дуже легко переходила в зневагу й ненависть. Ототожнення держави з конкретною персоною — в менталітеті українця, і це як кажуть, палиця з двома кінцями. Бо держава спартанська, держава демократична не робила «з хама панів», відтак у них виникла потреба в структурах, які забезпечували б визиск тих, хто ще вчора пліч-о-пліч боровся за ідеали свободи. Такі на той час були в Росії — і старшина прийняла їх, зрадивши свою державу. Правове неналагодження стосунків між Україною та Росією вирішило все інше. І що ж тепер? Розрив між Заходом і Півднем та Сходом України — це розрив між Диким Полем та Гетьманщиною, яка його підживлювала, і Україною, що лишилася під Польщею. Це різні менталітети, сформовані не лише різними географічними умовами, а й способами реагування на них людської спільноти. Неграмотно давати цьому явищу якусь якісну оцінку: так є, й не враховувати його перспективи не можна. Бо й протестантські війни в Європі точилися насамперед по географічних кордонах, а їхні учасники до пуття не розуміли, проти якої церковної ідеології вони борються. Цей чинник поза людиною, і здолати його можна тільки з позиції розуміння того, що відбувається. Кого любила, кого чекала дівчина? Не «сидня» — типового остійця, а «козаченька», хоч те й суперечило здоровому глузду, бо ж він міг запропонувати їй степ замість «хором» та кулак під голову. Саме від козака було престижно народжувати дітей, хоч у шлюбі з ним жінка мусила брати на свої плечі увесь тягар життєвих проблем. Наталя Околітенко |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |