Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Як нас позбавляють права гордості за націю

До чого докотилися

Український національний футбол руйнується. У чемпіонаті України грають далеко не українці, в нашій юнацькій збірній вже грає африканець Білала, а гравці давно відстоюють не честь клубу, міста чи країни, а свою зарплату.

«Персонал Плюс» вже писав («Фанати проти сучасного українського футболу», «Фаєрами по стереотипах») про глибоку кризу футболу в нашій країні — саме національного футболу, який стає комерційним явищем. Терпець фанатів увірвався — в лютому в Києві відбулася велелюдна акція протесту «ультрас», які приїхали з усієї України. Тоді вони висловили незадоволення політикою футбольних клубів, байдужістю до вболівальників, міліцейським свавіллям на трибунах та засиллям іноземців уже не тільки в клубах, а й у національних збірних.

Вболівати за українців — це фашизм

Тоді ще задовго до акції різні «громадські діячі» й деякі неадекватні писаки підняли галас у ЗМІ і широких громадських колах щодо так званого фашистського п’ятого пункту (в списку вимог фанатів п’ятим пунктом йшлося про небажання спостерігати в національній збірній України неукраїнців, що є логічним). Не зовсім адекватні (а почасти і не зовсім українські) оратори намагалися переконати, що гордість за свою націю та її спортивні досягнення — це фашизм, а правильним, толерантним і нефашист­ським є вболівати за найману бригаду гравців з інших континентів і країн, які грають не за честь країни, а за зарплату (до речі, чималу за будь-яких результатів.)

Цинізм руйнівників українського футболу дійшов до того, що вони не тільки руйнують його своїми діями, знищують своїми регламентами і правилами інститут українських грав­ців, намагаються придушити рух фанатів (чого варта тільки остання інсайдерська інформація з ПФЛ про заборону використання серпантину, нарізного паперу, з якого роблять «дощ» фанати, і картонних різнокольорових модулів, за допомогою яких ультрас показують справжні шоу з живих зображень на трибунах), а й намагаються переконати, що такий стан речей — це норма, а повернення до колишніх традицій гри і вболівання — це фашизм.

Деметрадзе вважає, що вісім іноземців із одинадцяти гравців — це утиски легіонерів

Тим часом маразм міцнішав. Георгій Деметрадзе, загалом непоганий, за словами Ігоря Суркіса, хлопчина, а нині гравець донецького «Металурга» подав у суд на ПФЛ і ФФУ щодо порушення прав людини — бачте, ліміт на іноземних гравців на полі не відповідає нормам Конституції про рівні права українців і іноземців.

Вдумайтеся: з одинадцяти гравців команди на полі можуть бути вісім іноземців (для українців залишається три місця в складі). А пан Деметрадзе заявляє про утиски прав легіонерів. По-моєму, за таких роз­кладів треба бити на сполох щодо утисків вітчизняних гравців, а не навпаки.

Про природу цього позову ділиться думками Григорій Суркіс: «Донецький «Металург» запросив занадто багато легіонерів і не знає, що з ними робити. Впевнений: гравця змусив це зробити віце-президент донецького «Металурга» Дмитро Селюк, який, як відомо, керує клубом з-за кордону. Переслідуючи власні цілі, він каламутить воду в нашому футболі, він фактично ініціював усі голосні скандали цього міжсезоння». Голова ж Всеукраїнської національної профспілки «Футболісти України» Олег Печерний не стримується від критичних оцінок: «Це марення божевільного. Як ще можна назвати дурний позов, поданий у дурний суд?».

Уже відбулося одне судове засідання, на яке сам Деметрадзе не з’явився, а його захисник заявив, що предметом позову не є трудові стосунки (хоча в позові чітко йдеться про порушення саме трудових прав Деметрадзе), чим позбавив і сам позов, і судовий процес останніх крихт здорового глузду.

Наступне засідання з обов’язковою участю Деметрадзе призначено на 2 березня. Однак експерти натякають, що це може затягтися надовго, адже навіть у разі програшу позивач має право подати апеляцію, спершу до Апеляційного суду, а затим — і до Верховного.

Хто переможе?

Український футбол — не без допомоги функціонерів-антиукраїнців та чужинців — котиться у прірву. Чи зможемо повернутися до своїх національних спортивних традицій, чи матимемо зденаціоналізованих заробітчан від спорту — покаже час. Та ніщо без зусиль не дається, і якщо їх докладають вороги, а ми бездіяльні, то, на жаль, на перемогу немає як розраховувати.

Ірина Вовк
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com