12 електричних стільців для слов’ян

Одеса! Скільки в цьому слові! У всі часи для нас Одеса була не лише столицею радянського бульварного гумору, а й батьківщиною багатьох представників творчої інтелігенції. У чому ж секрет цієї житниці культурних талантів, таких, як Жванецький (Жванц), Карцев (Карц) та багатьох інших, імен яких і не згадати? Мабуть, вся справа в людях делікатної національності, які оселилися у цьому чудовому місті, де живуть і дихають його благами, а також насичують своїм колоритом кожну його вулицю та будинок.

Цього року виповнюється 80 років з часу написання Іллею Файнзильбергом (більш відомим як Ільфо) та Євгеном Петровим усіма улюбленого твору «12 стільців». З нагоди майбутнього ювілею згадаймо цих двох представників креативної одеської еліти початку ХХ століття й поговорімо про ті цінності, які фундаменталізуються в їхній творчості. Мабуть, на всій території колишнього Радянського Союзу, принаймні там де є бібліотеки чи працює телевізор, не знайдеться жодної людини, яка не чула б про яскраві сатиричні твори Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» та «Золоте теля». Але що за цією популярністю?

Відомо, що написанню твору сприяли історичні події світового масштабу — перемога Великої Жовтневої Єврейської Революції. Події, описані в «12 стільцях», розгортаються 1927 року. Автори роману на тлі запального гумору описують соціальне та побутове становище в республіках СРСР — після першого постреволюційного десятиліття. Нові часи викликають стрімке проникнення старих порядків та звичаїв, частково змінюючи їх.

Головні персонажі — колишній дворянин, а нині — працівник РАГсу Воробьянинов, отець Фьодор та авантюрист Ося Бендер. Долі кожного з трьох персонажів пересікаються, оскільки вони мають одну мету — здобути скарби мадам Пєтухової. Проте мало хто помічає, що за витканою оксамитовими та золотими нитками ширмою якісного гумору, який, на перший погляд, висміює людські слабкості, стоїть інша мета — розтоптати слов’янські духовні цінності. У «Дванадцяти стільцях» християнська релігія як один з головних та традиційних показників єдності слов’ян зводиться до пропаганди повної відсутності порядних людей серед духовенства. Ленінське запитання Остапа «скільки коштує опіум для народу?», яке пролунало на адресу отця Фьодора, пішло в маси. Опіум релігії у народу вилучили. Натомість замінили іншим, потужнішим, а головне — дешевий — наркотик. Це страх.

Ще один знаменний факт про те, як держава в особі космополитів наклала лапу на матеріальні цінності народу, засвідчено в сцені у совбезі — в колишньому особняку Іполита Матвійовича. Мабуть, всі пам’ятають гасла, якими було увішано стіни, на кшталт «м’ясо — шкідливо» та «ретельно пережовуючи їжу, ви допомагаєте державі». Отже, слов’янам, які живуть чесною працею на землі пращурів, потрібно порівнювати свої апетити з інтересами «своєї» влади, яка взялася піклуватися про нас. Особливо ця турбота проявилася під час Голодомору.

Крім того, навряд чи потрібно витрачати час на здогади про те, якої саме національності був головний герой Бендер. Він сам казав: «Мій тато був турецькопідданим», а до цього, як ми знаємо, самим «лейтенантом Шмідтом». Не менш яскравими рисами наділено образ Паніковського в романі «Золоте теля». Паніковський, як і Остап, усе життя паразитував. Він «чистив» кишені у киян на Прорізній. І хоча цей образ вигаданий, проте його «заслуги» було високо оцінено, зокрема, у вигляді пам’ятника на тій вулиці, де він «працював». Мабуть, ініціатори увічнення пам’яті — такі самі «українці» — кияни, як і сам Паніковський.

Висновок доволі простий. Хто як не єврей може стати головним героєм роману двох авторів-космополітів «одеської національності». Тільки такий самий космополіт, як Ося Бендер, який почувається добре за будь-яких обставин. Або такий «киянин», як Паніковський, який волав: «Пиляйте гирі, Шуро! Вони золоті».

Зневага до істинних духовних цінностей через зміну традицій у політиці, мистецтві, релігії, науці, які формують ядро індивідуалізму будь-якої культури і кожного народу, завжди була першочерговим історичним завданням світового єврейства. За багато століть, коли євреї не мали власної території, вони почали універсалізовуватися в чужому середовищі, аби згодом підім’яти його під себе.

Одну з перших най­більших перемог світового масштабу отримав для євреїв космополіт Маркс. Він скористався ситуацією, що склалася в світі, і правильно зробив ставку на плебс, згуртував його загальними пролетарськими гаслами, перетворивши у засіб перемоги та відродження єврейської революції в усьому світі. Першою жертвою стала Росія. У результаті чого у світі змінилося співвідношення сил. Але історія, як і математика, — наука точна. І від того, що переставиш історичні доданки, сума не змінюється. Плебеї так і залишилися плебеями. А ті, хто сміливо крокував за їхніми спинами, отримали заповітний трон, прикрасивши його особами «одеської національності».

Після середньовічних єврейських погромів значна частина космополітів осіла на слов’янських землях, як велетенський спрут, припавши до них своїми присосками, проникаючи в наше єство, в наше мистецтво, традиції, в наші мозок і гени.