Доля України у світлі законів Ойкумени

Один із засновників науки етнології Лев Гумільов у книжці «Етногенез і біосфера Землі» доходить висновку, що тільки природознавство спроможне висвітлити закономірності історичного процесу, аналіз якого підмінено «численними описами «броунівського руху» в історії як її реального розвитку». Спробуємо вийти бодай на одну тенденцію нашого поступу, відштовхнувшись від закону, який сформулював Микола Вавілов, прийнявши тезу про те, що нам допоможе не самобичування, а самоаналіз.

Колообіг генів

Насправді ж колір очей гіндукушців не має жодного стосунку до таємниці існування на Землі племені хліборобів і воїнів, нащадками яких чомусь хочуть бути всі європейські народи, за тим — закон природи, який ще 1924 року відкрив Микола Вавілов. Суть цього закону така.

Як відомо, властивості всього сущого на планеті записано у спадкових ознаках — генах. Там, де виник якийсь вид, активно утворюються нові його форми, спричинені мутаціями. Корисні для виживання закріплюють умови довкілля, і зміни може успадкувати вже перше покоління. Ті ж гени, у яких за даної ситуації потреби немає, нікуди не діваються, не «демонтуються», а переходять у прихований стан — стають рецесивними. Домінантні форми відтісняють їх за межі центру формотворення — на його периферію. Якщо тут місцевість достатньо ізольована горами, болотами, степами, лісами, великою водою, то ген, опущений у підтекст загальної Книги Буття — а нею є ціла наша планета — буде достатньо часто зустрічатися із собі подібним, внаслідок чого з’явиться нова форма. Загалом же картина така: у центрі — домінанти, їх оточують організми, які генетично несуть обидві ознаки, хоч зовнішнім виглядом від домінантів не відрізняються, а по периферії ареалу формуються рецесиви.

Як це прикладається до людини, зокрема в тому, що найлегше дослідити — зовнішньому вигляді? А так, що блондини й брюнети не рівні перед рушійними силами природи: темні очі й темне волосся завжди беруть гору над світлими очима й світлим волоссям. Тому в центрі регіонів, де земля вже дав­но освоєна й людський рід на ній здолав великий історичний шлях, живуть темнопігментні. А на високогір’ях, де з причини ізольованості молодь найчастіше одружувалася в межах одного селища, закріплюється ген блакитних очей. Ось так і сформував­ся зовнішній вигляд гіндукушців, яких Херрліх сприйняв за нащадків білявих аріїв. Аналогічне явище спостережено і серед таджиків, євреїв, баргузинських бурятів та інших загалом смаглявих народів. Серед усіх трапляються світлопігментні групи.

Закон Вавілова пояснює, чому скандинави, на відміну від чукчів чи коряків, які живуть на тій самій широті, є білявими. Похмурі скелі Скандинавського півострова були краєм Ойкумени — населеної частини Землі, обживалися вони пізно й прийшлими з периферії ареалу антропотворення, тобто носіями рецесивних генів, найімовірніше далекими пращурами слов’ян. Цей же закон підказує, що Ісус Христос — виходець із Галілеї, яку за біблейських часів болота й озера відмежовували від ізраїльської території, мав блакитні очі та світле волосся. Таким він постає з комп’ютерних досліджень Туринської плащаниці, які виконало агентство NASA. Не зовсім зрозуміло, з якої причини на Землі взагалі виникли блондини, але в легендарній білявості гуанчів, тубільного населення Канарських островів, не можна не сумніватися. Однак не будемо давати простору фантазії — обмежимося аналізом генетичної ситуації, яку нині маємо в Україні.

Ми нащадки русявих слов’ян, звідки ж тоді «чорнії брови, карії очі» в наших красунь? Дехто з істориків вважає, що це результат татарсько-монгольського нашестя. Звичайно, слід лишається на кожному племені чи народові, які прокотилося Європою, але причина не в цьому

Україна — самісінький центр Європи, і навіть, як-то кажуть, неозброєним оком видно, що крізь нашу землю проходить процес освітлення людей — від півдня херсонських степів, де жінки нагадують італійок, через Черкащину, Полтавщину й Київщину — там темне волосся поєднується зі світлою шкірою та м’якими рисами обличчя — до Полісся, краю блакитних чи сірих очей і русявих кіс. Українська темноволосість на відкритих просторах — вияв того самого закону, за яким русяві римляни поступилися сучасному населенню Аппенінського півострова: домінантні гени відтіснили рецесивні у місцини з природними перешкодами.

Експериментальні дані дають підстави вважати, що спадкові ознаки нікуди не діваються і, мабуть, є неодмінним складником колообігу матерії, енергії й інформації, на якому стоїть наш світ. Чи не тому нації, племена й народи час від часу сходять з історичної арени? Де арії, скіфи, сармати, половці, гунни, їхні попередники хунни та всі інші колись могутні народи, що канули на дно історії? Ніде й водночас скрізь, де вони пройшли та залишили свої гени. Речовина спадковості дезоксирибонуклеїнова кислота, ДНК, — це тигель, де у вогні Вічності переплавляються народи, і цей процес упер­то виливається у неповторність національного обличчя. Для чого? Який у цьому біологічний сенс?

«Шепіт небесних тіл»

Як справедливо пише Богдан Гаврилишин у своїх «Доповідях Римському клубі», Китай вчить усіх обережності на крутих віражах історії, щоб відцентрові сили не розірвали суспільство на окремі групи; Індія — пошуку правди ненасильницькими методами; Японія — вмінню жити за «умов космічного корабля», коли всього обмаль; Англія — максимальної реалізації можливостей особи... Чому тисячоліттями бредуть своїм неповторним шляхом цигани? Чи не тому, що вони для цілого людства бережуть досвід виживання за мінімуму матеріальних благ і пошуку придатних для життя місць — на той випадок, коли на Землі станеться ядерна чи якась інша катастрофа. Уніфіковане в основі своїй життя неповторне, на кожному рівні своєї організації, а нація — це форма вияву загальнолюдської суті.

Та постає друге запитання: а що ж цю форму творить, якщо спадкові ознаки перебувають у постійному колообігу, якщо, приміром, хунни відроджуються як гунни, кельти і сакси — як нинішні англійці, древляни й поляни — як українці? Зате деякі інші народи безслідно розчиняються у кіммерійському мороці історії? Чому дуже часто яскравими національними діячами стають люди, генетично далекі від народу, серед якого їм випало жити?

Що творить націю?

На очах кількох поколінь представники багатьох народів, насамперед англійці, перебравшись через океан, визначаються як окрема нація — американці, й навіть за фізіологічними характеристиками відрізняються від своїх пращурів.

«Історія — кордон соціальної форми руху матерії і чотирьох природних. А коли так, то разом із соціосферою і породженою нею техносферою є якась жива сутність, яка є не так навколо людей, як у них самих», — писав Лев Гумільов. Йдеться про спільність менталітету — те, що, попри неповторність людських вдач, відрізняє одну націю від іншої.

Формується він тоді, коли людська спільнота стає достатньо чисельною — і це теж одна із фундаментальних властивостей життя на всіх рівнях його організації.

Три чинники необхідні, щоб людська спільнота визначилася як нація: територія, мова й історична пам’ять. А якщо добре подумати, стає зрозуміло, що другий і третій чинники — похідне від першого, бо мова та історична пам’ять мають народитися десь і з чогось. За дуже невеликим винятком (а виняток у науці правила не спростовує) — народ, що втратив свою територію, втрачає й своє національне обличчя або ж змінює його. Так, ослов’янилися середньовічні тюркські племена булгар, що перебралися за Дунай, — стали болгарами; тільки легенди нагадують баскам про те, що вони — виходці з Кавказьких гір...Це питання можна зачислити до категорії дитячих. Але ж і справді, розмаїття мов, звичаїв, уподобань, розмаїття народів, відмежованих один від одного незримими, проте міцними бар’єрами, ускладнює життя на тому історичному відтинку, який припадає на окрему людську долю. Навіщо це? Чи не застаріло все це? А може, треба звести всі ментальні вияви до спільного знаменника, здійснивши якусь психологічну операцію на суспільній свідомості окремого народу чи й цілого людства? Такі думки мають свою логіку і за всіх епох були великою спокусою для тих, хто вважав себе носієм історичної місії. Однак спроби втілити їх у життя чи то кавалерійським наскоком (здебільшого), чи еволюційним шляхом (як за Радянського Союзу) незмінно зазнавали поразки. Не вдалося Олександрові Македонському еллінізувати Персію ані кнутом, ані пряником, Петру І — озахіднити Росію; не перебороли маври населення Іберійського півострова, та й слов’янські народи вийшли самобутніми з-під трьохсотлітнього татарського ярма — таких прикладів можна наводити багато. Бо нація, як і все, пов’язане з життям на нашій планеті, є незрівноваженою системою і кориться всім законам, притаманним таким системам. Ось зміст найсуттєвішого з них: система тим надійніша, чим більша різниця між її складниками. Розмаїття племен, народів, націй та етносів — явище того ж порядку, що й неідентичність метеликів, які вилуплюються з однієї яйцекладки, та неповторність квіток, які розпускаються на одному трояндовому ку­щі... Щоб людство вижило за будь-якої планетної ситуації, кожна нація має внести до спільної скарбниці досвід, втілений у культурні, етнічні й побутові здобутки.У тридцятих роках нашого століття антрополог Херрліх, провівши великі статистичні обчислення і виявивши, що на високогірних плато Тибету живе багато блакитнооких людей, висловив гіпотезу про те, що це — нащадки аріїв, які осіли серед завойованих племен. Книжка Херрліха «Німець на Гіндукуші» стала біологічним обгрунтуванням гітлерівської політики: великій Німеччині належить поновити володіння етносу, який природа поставила над іншими. А отже, вперед — на схід — слідами героїв скандинавських саг, нащадками яких нібито є арії. Чим це закінчилося — відомо. Наталя Околітенко