ТО ЧИ БУВ ГОЛОДОМОР?

День Перемоги міг завершитися для меня, сина фронтовика, переможця фашизму, трагічно. Мати розповідала, що вже два дні в хаті не було ані крихти хліба, і взагалі не нічого було їсти. Останній хліб дістався мені, але то була тільки крихта. У хід пішли молоді пагони й товчена кора липи. Старші діти їх їли, а я тілько плакав. Мати взяла меня на руки й понесла до дідуся. Він спух від голоду, але все ж тримав, на останній випадок, у кишені маленький гречаний млинець. Дідусь віддав його мені. Мабуть, це був інстинкт продовження роду. Я з’їв той млинець і почав бавитися. Слава Богу, я нічого цього не пам’ятаю!

День Перемоги 1948 року був найстрашнішим для моєї матері і чотирьох сестричок, які вже спухли від голоду. Вони боялися, що я не витримаю і помру. Про себе вони не думали, бо вважали, що смерть позбавить їх від мук. Годі було сподіватися на допомогу — голодними в селі були всі, у багатьох помер­ли діти. Корова, яка рятувала родину від страшного голоду, вже не доїлася. Батька дома не було — поїхав вимінювати куплені перед війною для своїх доньок хустини на хліб. Поїхав у страшну «Західну», про яку газети розповідали криваві жахи.

Наступного дня — о радість! — повернувся змучений батько, приніс невеликий мішок пшениці й щось неймовірно смачне — слоїк патоки. «Криваві западенці» за ті хустини нагодували й напоїли батька і дали пшениці й патоки. Чи коштували ті хустини в голодний рік мішок пшениці й слоїк патоки? Звісно, ні! Люди з лісового «бандерівського» села допомогли батьку врятувати дітей. Наша родина вижила, і нам було боляче чути брехню про своїх рятівників. Так, і там була війна, але там не вбивали геть усіх, як у цих покірних краях. Пам’ятаю: малюком милувався червоною шовковою хустиною з розкішними китицями. Цілком можливо, що «западенки» зоставили її батькові навмисне — одну хустину для чотирьох доньок.

Наприкінці цього року я зустрівся зі своїм двоюрідним братом Григорієм. Ми зростали разом, тож згадували дитинство. Він розповів, що його молодшого брата Вілю врятував наш батько, і він про це ніколи не забуває. Гриша годував Вілю липовими пагонами, живіт братика роздувся, він страждав від болю — сидів під хатою і тихо плакав. Гриша й донині пам’ятає ні з чим не зрівнянний смак пшеничних млинців з патокою, які він їв разом з нами, коли повернувся наш батько. Мама посадила за спільний стіл і племінників. Ми вмочали загорнуті в трубочки млинці в патоку, і це було страшенно смачно! Ось якою буває щедрість серця!

Батько і мати завжди ухилялися від розмов про голод. А коли я якось запитав, хто такий «репресований», то мати жахнулася й ударила меня по губах. Вона не могла допустити, щоб на нас донесли, і тоді її діти пізнали б на собі, що таке «репресія» в Сибіру, де побувала моя тітка з п’ятирічним сином і дворічною донькою. Тому я довго не знав про ті місця, звідки батько привіз ту смакоту. Я взагалі багато не знав. Батьки берегли мене від жорстокої правди. Дитиною я не міг зрозуміти, чому баба Сорочиха так ридає, дивлячись на дітей, а потім молиться на колінах? Чому дід Нечипір без пам’яті напивається? Мати мовчала, і сестри теж... Батько відповідав, що нічого не знає. Уже підлітком я дізнався від тітки, що двоє старшеньких хлопчиків у бабусі померли «в голодовку», а наймолодшого вона з дідом Ничипором змогла вберегти від смерті. Він був маленьким, їв менше за інших, ось йому й випала щаслива карта. Нещасні поховали двох своїх хлопчиків у своєму саду, прямісінько під вікнами, позаяк не лишилося сил відвезти на кладовище. Мама казала, що хлопчики були дуже красивими.

Уже в часи хрущовської відлиги батько розповів мені, що їздив за зерном до Полтавської області, до станції Гребінка, і на Західну Україну — в Ровенську область. Мовчав він не просто так. Вузлова станція Гребінка знаходиться на відстані не більш як 100 км від нашої Любомирки, що на землі Богдана, 7 км від Суботова і 16 км від Чигирина. Ось і виникає запитання: якщо контужений, тяжко поранений на фронті батько міг на даху вагона доїхати до хлібних місць Лівобережжя, то чому не організували підвезення хліба хоча б туди, де люди вже їли одне одного?

Це не брехня. Тоді од­на торговка попалася на базарі в Олександрівці з мискою драглі з людського м’яса. Про це розповідала наша тітка Павлина, щоб у разі нового голоду ми нікому не вірили і нас не заманили туди, звідки нема вороття. Тітка нікого й нічого не боялася. Її чоловіка і брата вбили на війні, дітей не було. Ось вона й викладала нам науку виживання.

Батько затримався на кілька днів довше, ніж раніше, бо потрапив до глухого лісового села в Ровенській області, де нещасних міняйл було більше, ніж шансу знайти хліб. «Бандерівці» не чіпали тих нещасних, хоча серед них могли бути й закинчики. Міняйл місцеві не боялися — у лісі у них був міцний захист. Батько розповідав, що його нагодували, налили навіть самогонки й уклали спати на ліжко. На столі залишили хліб. Вночі він підкрався до хліба, нишком відламав шматок і сховався з ним під ковдру. Вранці господиня зробила вигляд, що нічого не помітила. Сказала, що якби не хлопці в лісі, то і в неї не було б хліба — вигребли б.

Грошей на квиток у батька не було. Нещасні міняйли їздили на дахах вагонів. Особливо тяжко було в дощ, зустрічне повітря пронизувало до кісток. Але найстрашніше, коли поїзд наближався до рідних голодних місць. «Винахідники» прив’язували мотузку з гаком до стовпа. Коли поїзд проходив повз них, на дах вагона летіла мотузка з гаком. Такий «винахідник» чіпляв гаком за мішок або за людину і стягував його донизу. Мішок — спрагла здобич, а людина, стягнута з даху, яку чекала вдома вмираюча родина, залишалася лежати на залізничній колії. На дахах завжди були чергові з колами, які відбивалися від бузувірів. Коли змучений батько приїхав до своєї станції, на нього чекала не менша небезпека. Навколо було багато голодних очей, здатних розтерзати за кусень хліба. Батько перекинув мішок через плече і швидко сховався в рятівному лісі. До родини, яка вже могла загинути, залишалося 18 км — якщо йти дорогою. Звісно, батько дорогою не пішов. Пішов навпростець, через поля, в обхід трьох сіл. Можна тільки уявити муки цього чоловіка, який ніс у темряві на спині мішок зерна й слоїк патоки для своїх дітей. Його мучила думка, що він запізнюється, що може запізнитися навіки. Прискорити крок не вдавалося — контузія і поранення давали про себе знати. З вух уже текла кров, а під правою ключицею різали живу плоть осколки німецької міни. Від болю й перенапруження в голові шуміло, можна було знепритомніти, а хто знав, чи не йдуть за ним услід! Він прийде з пустими руками — і діти його загинуть. Як їм дивитися в очі? А якщо вони почнуть помирати на його очах? Батько дійшов і врятував родину! І не тільки свою!

То чи був голодомор? Так, був! Я до цього часу пам’ятаю запаморочливий запах хліба, який пекла мама і ховала в шафку. Я прокрадався до нього і відщіпував маленький шматочок. Багато не брав. Мама попросила не брати багато, бо моїм сестричкам нічого не залишиться і вони помруть. Вона мене вчила ділитися останнім.

Найстарша сестра Нюся, наша друга мама, розповідала мені, вже дорослому, що вони спостерігали з іншої кімнати за моїми снуваннями навколо шафки — і тихо ридали.

Попереду був найстрашніший місяць — червень. У садах і городах ще нічого не було, на полях визрівав багатющий урожай, але їсти нічого. Особливо страшними були останні дні червня, коли визрівала шовковиця і наливалися соком вишні. До порятунку залишалася якась дещиця днів, але сили танули... Багато людей не дожили до нового врожаю лише кілька днів.

Наше щастя, що в нас була корова. Молоко підтримувало не тільки нас, а й сусідських дітей, моїх двоюрідних братів. А батько і мати завжди були голодними, на межі смерті. Мама пам’ятала голод, все життя тримала корову і лише у віці 88 років віддала її доньці.

Коли почала визрівати пшениця, мої сестрички потайки нарвали в полі колосків (вони були ще маленькими — їх у в’язницю не посадиш!) і видобули з них ще клейкі зернята. Мати зварила молочну кашу, і вперше досита нагодовані діти понесли в поле обід батьку. Побачивши горнятко, він разридався. Трохи покуштував і віддав кашу дівчаткам.

Так, 1947 року була страшна посуха. Земля на городі була гарячою і перетворювалася на пилюку. Не допомагало поливання відрами, які вся родина носила вдень і вночі. Восени вибрали кошик дрібної картоплі, яка закінчилася до роковин революції. Дідусь перемолотив солому зі стріхи й добавив кілька жмень пшениці. Люди рятувалися хто як міг. У селі щезли коти, собаки, навіть горобці й ворони.

«Велика організуюча сила» рятувалася по-своєму, але зловісна машина знищення нації не шкодувала і їх. Хліб і картопля були, наприклад, у Білорусії. У чеських книжках пишуть, що через Чоп зі Сходу в країну полився потік золотого зерна, який порятував країну від браку продуктів харчування. Але не від смертельного голоду. То хто стоїть за вимиранням українців, адже у країні були стратегічні запаси продовольства на випадок війни?! Чому не названо вбивць?! Що зберігається донині в архівах? Я вірю тільки собі і розповідям моїх рідних. Нас врятували «западенці» й «полтавські галушки» — так їх називають «чужі», які ненавидять нас усіх. Голод був викликаний посухою, але допомогу не організували навмисне. Можливість допомогти людям була. Люди віддали б в сотню разів більше. Але вони померли мученицькою голодною смертю. В могилу їх загнали навмисне. Багато хто нині не хоче нічого пам’ятати. Навіть не замислюються, за кого голосують на виборах. Звідки така впевненість, що трагедію не повторять?

Володимир Репало