Куди стелиться дорога, вимощена «добрими» намірами

Ось уже майже два роки громадськості в Україні намагаються довести, що існує критична ситуація у відносинах між МОН України і МАУП. Робить це найперше і планомірно для усіх виконавців МОН, хоча давно зрозуміло, що справа куди загрозливіша — міністерство, особисто міністр С.Ніколаєнко намагаються спростувати власну, багато в чому загрозливу політику щодо так званої недержавної освіти.

І хоча питання, пов’язані, нібито, з конфліктом між МОН і МАУП, вже було предметом розгляду на ДАК України, Громадській Колегії МОН, в Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти, а Господарський Суд України визнав рішення про позбавлення ліцензій 26 відокремлених навчальних підрозділів МАУП неправомірним і заборонив навіть поширювати щодо цього будь-яку інформацію, — МОН й надалі організовує численні пастки стосовно МАУП, що є порушенням Закону про вищу освіту загалом. Понад те, до цього часу ще не видано 4,5 тис. дипломів студентам-випускникам минулого навчального року, затримується видача дипломів і цього року, й надалі порушується закон і порядок про ліцензування і акредитацію. Зокрема, відомо, що нині на розгляді Верховної Ради невідомі громадськості доповнення та зміни до «Закону про вищу освіту», проект «Закону про створення приватних ВНЗ», готуються зміни критеріїв щодо ліцензування освітньої діяльності. І це на тлі постійних тверджень міністра С. Ніколаєнка, що він дбає лише за прозорість та якість освіти. У контексті сказаного яскравим прикладом деструктивної, цілісної планової стратегії, спрямованої на знищення МАУП, є, зокрема, стаття в «Голосі України» за 10 січня 2007 р. під назвою «Щоб народний гріш не марнувався», розрахована як певний психологічний тиск на судові органи. Як це виглядає по суті? Автори публікації намагаються суцільно виправдати дію МОН щодо невидачі випускникам МАУП дипломів державного зразка на підставі вимог про ліцензування. Дивне явище: МАУП — проліцензований, акредитований за ІV рівнем вищий навчальний заклад, випускникам якого присвоєно професійні кваліфікації державними екзаменаційними комісіями — і цим випускникам МОН відмовляє в законно здобутих дипломах. Як і раніше, автори статті «переспівують» старі мотиви: в МАУП працювала комісія, яка «засвідчила безпідставність цих вимог» (про видачу дипломів). Нагадуємо ще раз, щоб широку громадськість автори не вводили в оману: в Академії працю­вали з серпня по вересень 2006 року три комісії (остання — близько 20 осіб). Комісія не знайшла жодного факту незаконного зарахування на навчання, не підтвердила порушень роботи ДЕК, але… подала пропо­зиції до ДАК України про позбавлення ліцензій близько 30 відокремлених навчальних підрозділів МАУП(!), що і стало результатом рішення ДАК, а потім і Колегії МОН.

Постійно фальсифікуються різними перевірками і працівниками МОН, зокрема й авторами згаданої статті, дані щодо кадрового забезпечення МАУП, зокрема щодо підготовки спеціалістів-правознавців. Наведемо ці дані, зокрема й для авторів — борців за «чистоту жанру». В одному лише Інституті права МАУП нині створено сім кафедр. Тут працює 26 кандидатів наук, три професори (теорії держави і права, комерційного і трудового права, правоохоронної діяльності), десять доцентів, один старший науковий співробітник, два доктори філософії права, сім професорів Міжнародної Кад­рової Академії. Крім того, навчальний процес забезпечують на контрактній (погодинній) основі: три доктори наук, вісімнадцять кандидатів наук, п’ять доцентів та ін.

Дивно, але автори статті замість визнавати елементарні порушення МОН норм «Закону про освіту» настирливо радять Господарському суду створити всілякі комплексні незалежні експертизи для перевірки діяльності ДЕК, визначення рівня знань студентів. Риторичне запитання: навіщо ж тоді МОН України, функції якого треба (так на думку авторів) передати Господарському суду?

Недалекоглядність авторів проглядається і у спробі завести читачів (і суд) в оману і щодо брендів «Академія», «Президентська академія». По-перше, назва «академія» визначена законодавчо. До того ж, не місцеві органи влади встановлюють ВНЗ, їхні назви, а МОН, реєструючи (погоджуючи) їх статути. Ще безглуздішими видаються спроби авторів довести, що наявність у МАУП кількох інститутів, названих на честь відомих громадських, полі­тичних, державних діячів (Г.Алієва, Н.Мандели, А.Гьонца), і назва навчально-наукового проекту «Президентський університет» — ноу-хау, яке, мовляв, збиває дітей і батьків з пантелику, бо вони думають, що то «аналогії зі справжньою Академією державного управління при Президентові України». Це, стверджують автори, використання назв навчальних закладів, що «свідомо завищують їхній імідж у комерційних цілях». Отак! І під це підганяються певні статті Господарського кодексу, Закону «Про захист прав споживачів», шукають порушень не інакше як прав споживачів, вимог професійної етики. Задля чого? Автори цитують М.Гру­шевського: «Щоб народний гріш не марнувався». Як же він насправді марнується? МАУП за 17 років існування підготувала без жодної копійки з державної дотації понад 30 тис. фахівців, створила кілька тисяч робочих місць для викладачів, співробітників, щорічно навчає безплатно близько півтори тисячі дітей-сиріт, є одним з найбільших у Києві та й в Україні платників податків. Щоб не марнувався народний гріш, виділений на освіту, — треба справді предметно подивитися — куди ж він потрапляє. А це: бюджетні замовлення і працевлаштування фахівців, друкування книг і посібників, стипендіальне забезпечення молоді, стан студентських гуртожитків, навчання малозабезпеченої молоді, проблеми робочих місць тощо. Дивитися справді є куди і, як підтверджує реальна ситуація у вітчизняній освіті, є на що. Отож, панове, міносвітівські захисники, не вдавайте з себе тих, хто «піклувальників народними коштами». Куди вами стелиться дорога і кого ви обстоюєте — легко зрозуміти.

М. Головатий,
доктор політичних наук, професор, ректор МАУП