Відставка Суркіса по-донецькому

Громадському Руху «Футбол без Суркісів» неод­норазово доводилося чути запитання, які почастішали останнім часом. Їхню загальну суть можна сформулювати так: «Чому «Футбол без Суркісів» не блокується з, так би мовити, природними ворогами згаданих діячів? Передусім футбольними регіоналами та такими, як вони». На ці запитання відповідаю таким чином.

На моїх очах розпочинався й розростався політичний рух «Україна без Кучми». У підсумку він призвів до відомих політичних процесів, які спричинили завершення президентського правління Леоніда Кучми й прихід до влади Віктора Ющенка. Чимало тих, хто розпочинав рух «Україна без Кучми», називають Ющенка Кучмою-2. Почуваючись розчарованими й використаними, картають себе за попередні помилкові кроки, всілякі блокування та компроміси. Так ось — міркуючи за аналогією й використовуючи досвід свого роду попередників (зокрема й негативний), Громадський Рух «Футбол без Суркісів» не бажає, аби внаслідок якихось бурхливих чи, навпаки, тихих кабінетних «революцій» на зміну одним суркісам прийшли інші — нічим не кращі, а то, не доведи Господи, ще гірші. Адже «Футбол без Суркісів» — це не самоціль, а перспективний шлях розвитку улюбленої гри мільйонів.

Хто цікавиться не тільки футболом, а й залаштунковими ігрищами навколо нього, напевно, вже зрозумів, до чого цей вступ. Присвячений він недавньому загостренню стосунків між київським та донецьким футбольними кланами, що сталося після зустрічі лідерів чемпіонату України. Тоді київське «Динамо» перемогло 1:0 донецький «Шахтар». Невдовзі до скандалу, розбурханого наставником гірників румуном Мирчею Луческу (на своє виправдання він, вже традиційно, звинуватив арбітрів у поразці своїх підопічних), підключилася «важка артилерія». Голова Донецької обласної федерації футболу Борис Колесников заходився «бомбардувати» президента Федерації футболу України (ФФУ) Григорія Суркіса, лякаючи його відставкою. Нинішній керманич українського футболу принагідно «від­стрілюється», згадуючи про якусь невдалу спробу донецьких 2001 року усунути його з цієї посади. Звісно, Суркіс з тих кліщів, які, дорвавшись до керівних крісел, чіпляються за них до останнього. Попри далеко не відповідні такому рівню керівні здібності та думку громадськості, такі типажі не підуть, доки їх не виведуть попід руки. З іншого боку, чого варті ті, хто нині хоче змістити Суркіса з посади президента ФФУ?

Позиція непідтримки жодної зі сторін дає добру нагоду для об’єктивного неупередженого ана­лізу подій, позицій та перспектив розвитку ситуації. Тож проаналізуємо найцікавіші висловлювання зі «словесної перестрілки» Колесников–Суркіс.

«Ганьба українського футболу в особі Григорія Суркіса, який біжить з двома шубами за іспанським арбітром, і на лобі у нього тавро «корупція» — таке образне мислення у голови Донецької обласної федерації футболу Бориса Колесникова. Ці факти зареєстровано в УЄФА. І, якщо пригадуєте, дехто тоді отримав довічне відлучення від футболу, яке пізніше було замінено м’якшим покаранням». Так, це відомий факт. Восени 1995 року іспанські арбітри після візиту до Києва на матч Ліги чемпіонів «Динамо»–«Панатінаїкос» звинуватили керівництво динамівського клубу у спробі дати їм хабара хутровими шубами. Обіз­нані з динамівською кухнею розповідали, що спроба «вплинути на арбітрів» дорогими шубами насправді була. Понад те, розповідали, що схоже практикували й попередники Суркісів. Усе робилося делікатно й непомітно. А згаданий скандал виник через те, що «нувориші надто зверхньо поводилися з іноземними арбітрами». Попри заперечення спроби підкупу динамівським керівниц­твом команду було на два роки відлучено від єврокубків (потім термін дискваліфікації зменшили до одного року), а тодішнього віце-президента ФК «Динамо» Ігоря Суркіса довічно відсторониили від футболу. Через п’ять років після святкування у київському ресторані «Дубки» днів народження керманичів світового футболу та вручень їм Кучмою державних нагород з Рахмільовича-молодшого зняли довічну «анафему» й він отримав можливість цілком офіційно очолити ФК «Динамо», зайнявши крісло, що залишилося вільним після переходу Суркіса-старшого на президентство у ФФУ. Справді, тоді Суркіси у непривабливому ракурсі «засвітилися» у футбольній Європі. Втім, це не означає, що їхні нинішні конкуренти ангели. Якщо футбольна громадськість мало обізнана з сумнівними сторінками біографій Колесникова чи Ахметова, то це тільки через те, що вони причетними до футболу стали випадково.

«Ми вимагатимемо відставки Суркіса. Для цього ініціюємо дострокову конференцію ФФУ. Якщо не вдасться, чекатимемо на планову конференцію ФФУ, яка відбудеться через два роки», — пригрозив Колесников. «Якби амнезія не заважала панові Колесникову, то, як чинний голова федерації футболу Донецької області, він хоча б одного разу взяв участь у засіданні виконкому, або в так званій конференції, яка насправді є конгресом. Нічого не треба ініціювати. Наступний конгрес — 22 грудня. На ньому ми вшануємо 15-ту річницю українського футболу, — продемонстрував своєму опоненту Суркіс більшу обізнаність у сенсі «кабінетного футболу». — Гадаю, пан Колесников має знати, що ми займаємося не лише ар­бітражем. Ми демократична організація. До речі, кілька років тому донецькі представники вже ініціювали мою відставку. І тоді я сам ставив питання вотуму довіри Суркісу, і лише три члени саме донецької обласної федерації не підтримали мене».

Щось таке, пригадується, було на конгресі ФФУ в грудні 2001-го. Тоді після нетривалих перепалок з донецькими Суркіс несподівано видав таке: якщо я когось не влаштовую, то згоден хоч зараз поставити питання про перевибори президента ФФУ — хто «за»? Це був вивірений і продуманий трюк у стилі Григорія Рахмільовича. Зал закляк від такої несподіванки та переляку, у перших рядах піднялося кілька рук — звісно, донецьких делегатів. Після чого Суркіс вдавав з себе переможця великої битви. Мовляв, ось бачите — вас меншість, ніхто вас не підтримує. Хоча насправді Суркіс уже тоді був у печінках переважної більшості футбольного люду, затурканого й заляканого ним. Аби тоді питання про переобрання президента ФФУ (без сумніву, за будь-яких обставин питання, що потребує грунтовного розгляду, попереднього обговорення та підготовленого, а не спонтанного голосування) ставилося не похапцем, наче якась дрібничка з пункту «різне», а по-сер­йозному, то вже п’ять років тому Суркіса могли переобрати.

Тож, гадаю, якщо противникам Суркіса (це не тільки донецькі, а й, наприклад, президент львів­ських «Карпат» Петро Димінський) вдасться нормально підготувати й провести голосування, то вже 22 грудня цього року ФФУ очолить новий президент. Питання тільки — хто саме?

Наразі для Колесникова це питання не актуальне. «Піде Суркіс з ФФУ — і всі проблеми вирішаться самі собою», — вважає керівник Донецької обласної федерації. Зрозуміло, що проблеми загалом, і зокрема футбольні, вирішують (або не вирішують, чи навіть створюють додаткові) ті чи інші люди. Тим більше, що Колесников заперечує сам собі, стверд­жуючи, що «єдине питання, яким займається ФФУ, — це суддівство». Окрім суддівства, в українському футболі чимало проблем.

«Якщо дійшло до того, що запрошуємо іноземних суддів, то Суркіс і це питання провалив», — говорить Колесников. За його словами, Донецька федерація за те, щоб ФФУ очолив «незалежний спе­ціаліст, бажано з Києва, з числа відомих футболістів». Добре, що не додумався іноземців на керівні посади ФФУ запрошувати. До речі, спроектувавши висловлювання Колесникова щодо суддів на гравців та тренерів, отримуємо таке визначення: «Якщо дій­шло до того, що не просто час від часу запрошуємо іноземних гравців та тренерів, а перенаситили ними український футбол, то це означає, що питання провалено у кожному клубі, де наших футболістів витіснили заморські заробітчани». Найяскравішим прикладом таких клубів є представники Донеччини — «Шахтар» та «Металург». Будучи послідовним, Колесников мав би також виступати з розгромною критикою та вимогою відставки Ахметова, Тарути… Проте у цьому напрямі голова Донецької обласної Федерації футболу вочевидь буксує.

Зазвичай такі діячі виступають не з власної ініціативи, а під прикриттям, виконуючи чиєсь замовлення. На цьому добре знається Колесников. «Я добре пам’ятаю, як Суркіса двічі обирали президентом ФФУ. Як Адміністрація Президента України (Леоніда Кучми. — Ред.) давала прямі вказівки губернаторам областей, а ті, своєю чергою, керівникам обласних федерацій голосувати тільки за Григорія Суркіса», — через два роки після відходу Кучми від влади зізнався Колесников. Напрошується логічне запитання: хто тепер сказав «фас» Колесникову для атаки Суркіса? Втім, про це неважко здогадатися, враховуючи «регіональне» походження ке­рівника Донецької федерації футболу. Власне, не так суттєво, хто це розпочав. Головне, чим все це закінчиться.

Що ж до ініціативи донецьких висунути Олега Блохіна на посаду президента ФФУ — тут вже нав­паки: стратегічно думка правильна, тактично — ні. Так і напрошується запитання: де ж ви раніше з такою прогресивною ідеєю відсиджувалися? Що з того, що «шість-сім років тому зустрічалися»… Блохін, пригадується, у ті часи Лазаренківську «Громаду» допомагав «розкручувати». Тоді суркісівська СДПУ (О) перебувала, кажучи по-футбольному, на піку форми. Проте й донецькі вже міцно стояли на ногах. Пригадується, 2000 року, коли президентом ФФУ обрали Григорія Суркіса, постало питання про його заміну на посаді президента ПФЛ. Тоді виникло протиборство — кому належатиме це крісло. Суркіс збирався поставити свого наступника Олександра Бандурка. Нато­мість донецькі пересилили й президентом ПФЛ обрали Равіля Суфіулліна, який до цього був віце-президентом донецького «Шахтаря». Про Блохіна тоді його нинішні турботливі донецькі протеже й не згадували.

Зараз, коли Олег Володимирович очолює національну збірну України, такі пропозиції справді недоречні з тактичних міркувань. Зважаючи, що справи у нашої головної команди у відбірній групі до Євро-2008 складаються не найкраще, такі заяви послаблюють можливість впливу на головного тренера збірної. Враховуючи, що Г.Суркіс і без цього не з хороброго десятка, після такої ініціативи Колесникова нинішній президент ФФУ взагалі практично втрачає важелі впливу на Блохіна. Адже, звільнивши його з посади тренера у разі поразки збірної, Григорій Рахмільович одразу отримає вагомого, авторитетного, а головне, фахового конкурента на посаду президента ФФУ. Відтак не добереш — запізнився Колесников зі своєю ініціативою чи, навпаки, поспішив. Зрозуміло лише, що висловлено її невчасно.

Через що закрався сумнів — чи не навмисне це зроблено. Такий собі тактичний хід. Мовляв, збиралися висувати на керівника ФФУ Олега Блохіна, але передумали, оскільки він нині іншим зайнятий. Тож довелося підбирати іншу кандидатуру, якою може виявитися людина, скажемо так — прихильна й залежна від тих, хто її «протягне» до найвищого керівного крісла українського футболу. Адже Блохін нині чи не найавторитетніша персона в українському футболі. До того ж з характером — таким дуже не покеруєш. Словом, на роль маріонетки не годиться. Відтак його кандидатуру нинішнім противникам Суркіса доречніше використовувати задля закулісних маневрів, а не справді привести до президентства ФФУ.

Якщо донецьким не вдасться провести перевибори президента ФФУ на наступному конгресі 22 грудня, тоді радше доведеться чекати квітня 2007 року. Коли відбудеться засідання УЄФА, яке має назвати господаря фінального турніру Євро-2012. Одним з трьох претендентів на цю «номінацію» є спільна заявка України й Польщі. Видається, опоненти Суркіса, м’яко кажучи, не вірять в успіх цієї ідеї. Попри завіряння щодо здійснення цього задуму та активну масштабну агіткампанію, яка чомусь спрямована на українську футбольну аудиторію — неначе це питання вирішуватимуть наші вболівальники. Розуміючи це, нинішні донецькі опоненти Суркіса просто вичікують на момент, аби йому конкретно сказати: «Ну що, Гришо, вихвалявся, а не зробив. Таку важливу справу завалив. Тож злазь з керівного крісла Федерації. Засидівся — доста!». У такий спосіб змістивши на хвилі розчарування Суркіса можна буде поставити свою людину. Нехай гірший — аби інший. Усе це через те, що Суркіс своїм приходом та діяльністю на посаді президента ФФУ різко знизив планку вимог до потенційної кандидатури свого наступника. Тепер кожен скоробагатько чи просто випадкова людина нефутбольного походження може заявити: «Я керуватиму футболом не згірше Суркіса!». І спробуй йому заперечити чи довести протилежне.

Олександр НАКАЗНЕНКО,
співкоординатор Громадського Руху
«ФУТБОЛ БЕЗ СУРКІСІВ»