Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ВЛАДА І СВІТ НЕ ПОВАЖАТИМУТЬ НАС, ЯКЩО МИ НЕ ПОВАЖАТИМЕМО САМИХ СЕБЕ

Коаліція помаранчева, коаліція широка, питання реприватизації власності, «бандитам тюрми» (мабуть, також у приватну власність), НАТО, ЄЕП, ЄС...

І, звичайно ж, мовне, таке наболіле для всіх, питання... Весь цей водоспад новомодної недолугості, дуже близької для нашого політичного бомонду, щохвилинно б’є своїм нестримним потоком по голові нещасного пересічного українця. «Надбудова» непосильним тягарем лежить на «базисі» – як же нещасному українцю вижити, прогодуватися й вислизнути із залізних щелеп отої влади, яка всі ці роки існує з ним у зовсім паралельному світі, висмикуючи його час від часу задля своїх садистських експериментів.

Звісно, в таких умовах бідний українець не має часу замислитися над правом, за яким славний нащадок арійців зведений до стану громадянина бананової республіки. Він змушений нині спостерігати як його «духовні отці» шукають по світу розуму, але щось не знаходять.

На землі цього українця відбуваються жахливі речі. Конгломерат людей, який ще недавно так-сяк ліпився на теренах країни в єдину націю, наче всупереч словам нашого недавнього президента про відсутність української нації як такої, зараз напівроздертий чужорідними ідеями, що їх так зухвало проповідують політики, які претендують на «батьківство» тієї чи іншої частини нації, яка щороку зменшується на сотні тисяч (!), (до якої вони, ці манкурти, люди без минулого, власне не мають жодного стосунку. Як народ каже: їхня нація – це отой їхній острівець на Багамах або маєток під Москвою, світ великий, тікати є куди).

За весь цей час єдиний божественний спалах Майдану на мить грізною блискавкою освітив сучасний шлях аріїв і, привласнений нуворишами, згинув у пітьмі. Могутній порив нації врешті перетворили на фарс звичайної зміни влади. Славних представників нації водили по Києву сюди-туди, як Мойсей євреїв по пустелі, та так нікуди й не вивели. А далі – зрада, апатія.

Чи все ж таки це частина шляху в його найнижчій точці межигір’я, а після самоідентифікації й нового самопізнання – важкий довгий підйом і виконання своєї великої місії. Дуже хочеться в це вірити.

Питання в тому, що могло б стати тим об’єднувальним началом, яке не торкатиметься наших оголених нервів, роз’ятрених купкою політичних пройдисвітів? Як же нам нарешті усвідомити, що ми не смертельні вороги одне одному, що суперечності, які нам вдовбують у голову щодня ці політикани, – штучні, а ми – жертви багаторічної облуди і брехні? На мій погляд, відповідь на це давно вже лежить на поверхні, і підсвідомо (а хто й свідомо) чимало представників нації уявляють це собі й готові взяти за своє кредо.

Корінь зла й розбрату в тому, що принцип національного державотворення був у нас національним лише декларативно, по суті ж творилася космополітична автократія, в якій нічого національного не було, хіба що деякі політичні партії, клуби багатеньких буратін, які інколи діставали з нафталіну шароварну тему для досягнення власних цілей.

Зараз чуємо – націю треба рятувати. Це базікання, замилювання очей ще не зовсім вийшло з моди політичного бомонду. А як її рятувати, коли одна частина нації (нехай і найсвідоміша) вважає себе етнічними українцями, інша – росіянами, а третій взагалі все одно, вона й негра, й китайця так само бачить повноправним громадянином своєї землі, аби їй було добре (то, можливо, їхнє право так думати, але до блага нації такий підхід жодного стосунку не має). Мовне питання стало яблуком розбрату, підкинутим неохайними політиканами, і нині видається єдиним мірилом належності до тієї чи іншої нації взагалі. Цим сповна користуються космополіти, роздмухуючи цей неначе міжетнічний конфлікт.

Звичайно, останнім часом ведуться розмови про те, що українська нація є прямим нащадком великої арійської цивілізації, завойовниці давньої Індії та Ірану, творцем Трипільської культури, великої релігії Зороастризму і вихідцем з прадавньої гіперборейської надцивілізації. Але ці розмови ведуться якось мляво, з оглядом на те, що ж скаже Європа (приємним винятком є лише література МАУП). Щоб не казала та Європа (а насправді та її частина, яка вже давно ні над чим не замислюється, аби дали дожити її «золотий вік» і тихо сконати в глевких обіймах інших рас, без війни і крові. Шкода, так не буває і за все ще доведеться платити), ми маємо торувати власний шлях.

Шлях консолідації й самопізнання нації можливий тільки на засадах наслідувача великого минулого та будівника величного майбутнього. І лише на таких засадах може йти мова про те, як «багаті поділяться з бідними». Справа ще й у тому, які багаті й ким їм доводяться ці бідні. Чого б це, скажімо, негру з ескімосом ділити пустелю? Що між ними спільного? А людські закони допомоги одноплеміннику в нас штучно деформовані, мовляв, людина людині вовк (хоча серед вовків цього і близько нема). Допомога одноплеміннику не є для нас аксіома, з дитинства нас ніхто не виховував в тому, що недопомога одноплеміннику  –  ганьба.

То де ж вихід? Він є. Антропологічна самоідентифікація  –  давно відома, водночас мова – живий організм, який весь час змінюється (а деколи мутує), і є сумнівним критерієм належності людини до тієї чи іншої нації. Ми ніколи не пізнаємо справжнього мовного колориту, скажімо, «Слова о полку Ігоревім», бо мова змінилася, і ми розмовляємо, по суті, вже зовсім на іншій. Папуги також непогано говорять людською мовою, але людьми від того не стають. Якщо міняється мова, то й нації кінець? Нічого подібного, кожний етнос має на щастя антропологічні й біологічні відмінності, за якими можна встановити належність людини до свого етносу.

Хіба є щось погане, якщо людина з дитинства на основі антропологічного висновку буде свідома належності до своєї нації і з гордістю йтиме по життю, несучи свою належність, як прапор, а не тинятиметься в пітьмі у пошуках відповіді на елементарне питання: «А хто ж я є насправді»? Вона не схибить, їй ніколи не доведеться доводити свою расову належність (чи, що найогидніше, – відступатися від неї). А мова... Я дуже люблю й українську, й російську мови. І хоч би як не скаженіли в Москві космополітичні олігархи, які оплутали наших братів терміном «росіянин», як свого часу усіх нас заганяли в «нову історичну спільність  –  радянський народ», я завжди тепло ставитимуся до русів і їхньої великої мови (хоча з цього зовсім не випливає бажання замінити державну мову).

Та хіба руси в Росії самі не обдурені тією ж привнесеною ззовні пропагандою? Невже вони не стають потроху національною меншиною на своїй землі? Чи не найбільший це подарунок для глобалістів  –  зіштовхнути дві знекровлені споріднені нації в смертельній бійці, як свого часу дві величні молоді нації русів і тевтонів нищили одна одну на втіху космополітичним американським магнатам. Тези спільного минулого не роз’єднують, навпаки, єднають мислячих людей. А скільки ще доведеться чути цей наш одвічний «плач Ярославни» про «п’яту колону» росіян в Україні? Чи не пора перенести гру на чуже поле? Не краще б було, якби «п’ята колона» істинних русів робила велику справу просвітительства в самій Росії? Що заважає сказати: «Ми, арії, одної крові, допоможемо ж одне одному!» Погодьтеся, шукати в цьому спільників ми можемо, маючи на озброєнні щось набагато більше, ніж мовні чвари.

Де відповідь, чому ми самі боїмося цих тем? Хто і коли наклав на них табу? На мій погляд, це наслідок ще того давнього совкового (чи ще більш давнього імперського) підходу до трактування нашої історії. Її нам завжди висвітлювали з точки відліку чи то прийняття Руссю християнства, чи з возз’єднання України з Росією, чи від Жовтневої революції. Яку б з цих відправних точок не взяти (і навіть більш ранні – від перших київських князів), всі вони, незважаючи на героїзм та самопожертву нації, стали лише етапами занепаду, часткових і повних окупацій, втрати самоідентифікації і, врешті, призвели до кризової ситуації сьогодення. В муках ми маємо заново народитися. Інакше попереду – загибель. Навіть варіант, який подається нам як найбільше щастя для України, – вступ в отой ЄС – шлях у нікуди, в повільну деградацію на закамарках того самого ЄСу. І не потрібно в такому світі ні Вагнера, ні Шевченка. Так спокійніше. А про свою праісторію і не згадуйте.

Ще сто років тому пробуджені нації шукали свої витоки, спільне коріння. Це був могутній свідомий процес, який, звичайно, далеко не всіх влаштовував у світі, і спровоковані світові бійні, після яких наставав інформаційний вакуум, штучно створений переможцями, його надовго перервали. Тому зараз ми маємо такі наслідки.

Чому ж відсутня воля, яка творить дива, яка, наприклад, створила з розрізнених земель Велику Німеччину? Яка, що б там не казали, повернула споконвічні землі й державність євреям? Та все  тому, що ніякої справжньої, гідної великої нації мети, весь цей, з дозволу сказати, «політичний український бомонд» створити не може, та й навіщо це йому? Його й так добре годують. Від нього вже ніхто нічого не чекає. Люди просто виживають, задумуватися немає коли. Замкнене коло. І винних немає. Хоча самі й винні. Хто ще може бути винним у тому, що ми дозволяємо іноземцям робити в себе вдома те, що їм заманеться? Хто ще може бути винним у тому, що величне майбутнє наших дітей готові поміняти на ситий хлів ЄСу чи ЄЕПу? І замість того, щоб боронити власні кордони, а при нагоді розширювати їх, як завжди має робити будь-яка сильна і гідна поваги нація, хочемо в складі папуаських найманців у якомусь черговому НАТО наводити чужі порядки чергової світової імперії у Богом забутому кутку земної кулі. З неповаги до себе росте неповага влади до нас, а світу – до України як держави.

Колись у знедоленій Веймарській Республіці спаплюжена німецька нація самоорганізувалася й так ударила кулаком по столу Європи, що той мало не розколовся. Вдалося це лише через те, що ображеній нації не заважили знайти лідерів, спроможних на вчинок. Зараз робиться все можливе, щоб нація не те що не впізнала істинних пророків між облудних, а взагалі не побачила ніяких власних. Досить папуг, що повторюють різні іноземні тези про якусь там демократію як самоціль. А що ця демократія принесла світу? Дві світові бійні, гегемонію транснаціонального капіталу, різні життєві стандарти для різних націй та загибель екології у всесвітньому масштабі. Також слід пам’ятати, що будь-які демократії завжди вироджувалися в жахливій диктатурі. Перегляньте історію людства.

Що доброго зробила для моєї української нації ця плюгава демократія американського зразка? Хіба вон6а підіймає національну свідомість чи гордість? А може завдяки їй ми постали у світі державою, з якою бодай хто рахується? Та схаменіться вже, люди, годі казати про очевидне зло, що воно є благо! Хто в Києві не бачить цей натовп ницих духом калік з посірілими обличчями серед пихатих престижних іномарок? Їм ця демократія потрібна? Запитайте у них. Чи ця стовідсоткова продажність, в якій не знайти винного чи захистити безвинного? А що твориться подалі на теренах країни – хай Господь помилує! Що більше мене агітуєте у всілякі секти  –  тим швидше я готовий притулитися до рідної віри. У мене принаймні є вибір. А в кого його немає? А наркоманія,  алкоголізм, бідність?

В цій пітьмі можуть народжуватися лише політичні мутанти. Тому справа розірвати це порочне коло є життєво важливою для виживання нації. Лише замінивши мовний підхід самоідентифікації нації фундаментальним біолого-антропологічним, можна запобігти згубному впливу чужоземців на політичне життя країни і захиститися від фізичної та духовної деградації в майбутньому. Давно пора повернути нації, в якої так довго видирали серце з грудей, це оновлене й вилікуване полум’яне серце.

Вважаю присутність у житті держави МАУП і УКП, де є люди-однодумці, які сіють серед нації зерна просвіти, великим надбання для України. Нехай нині важко це, нехай небагато спроможних одразу осягнути такі складні речі, зламати в собі отой стереотип, що його нам повсякчас штучно нав’язують, але таких людей стає більше. Слава цим людям, першопрохідцям, які спроможні бачити вранішню зорю серед мороку ночі. У них є справа і мета. Тому не все втрачено, вони йтимуть далі шляхом аріїв, і перемога настане, яким би важким цей шлях не був. Тому я з ними.

Сергій СОКОЛЬНИК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com