РОЗРУБАТИ КЛУБОК, АБО СПРОБА СЕАНСУ ШОКОВОЇ ПСИХОТЕРАПІЇ

На зорі нашої ще такої молодої незалежності один з тодішніх лідерів націонал-радикалів (очевидно, побоюючись свого ж радикалізму) винайшов «формулу клубка».

З неї випливало, що для національного відродження України потрібно стільки ж часу, скільки тривало її поневолення. Тобто намотування й розмотування клубка — процеси в часовій тяглості рівновеликі.

Однак змінюються часи і з’являються нові підходи до розв’язання одвічного українського питання. Що довше ми живемо в умовах невизначеної національно-історичної перспективи, то глибшає усвідомлення: українська нація не має часу для еволюційно наздогнати потяг, в якому народи й країни стрімко мчать у майбуття. Українці для повноправного утвердження себе в сім’ї народів світу повинні діяти рішуче, а надто на тих напрямах, де колись під тиском обставин втратили націє- і державотворчу ініціативу. Саме таким пафосом, як мені здалося, перейнята стаття Тараса Махна «Славень Святославу Завойовнику, або Апологія вітчизняного імперіалізму» (див. газету «Персонал Плюс», № 6, 2006). Поділяючи стурбованість автора за долю Батьківщини й назагал підтримуючи його тезу про те, що українцям давно пора «вибиратися з оборонних окопів», воднораз не можу погодитися з багатьма засадничими положеннями статті.

Що пропонує сучасним будівничим Української держави Т.Махно? Позбутися комплексу національної вторинності й меншовартості і виробити (точніше — реставрувати в собі) психологію народу-переможця, перед силою якого схилявся б цілий світ. За взірець такого вождя нації автор згадуваної статті має київського князя Святослава Хороброго, послідовно називаючи його Завойовником. Уже в підміні внутрішнього змісту цих двох епітетів закладено тенденційність.

За Т.Махном, сучасні українці роблять величезну помилку, коли постійно наголошують на своїй миролюбності й толерантності стосовно інших народів, не визнаючи за собою імперських амбіцій: а вони, мовляв, не тільки водилися за нами, а й відповідають нашій національно-історичній ментальності. Позбувшись їх, ми дозволили, аби в Україні встановилася диктатура режиму на чолі з «котом-воркотуном», а сама наша «третя українська республіка» стала подобою «огидної дитини євроатлантичного неолібералізму, радянського ревізіонізму, єврейського шах-райства, москальського хамства та щирого малоросійського жлобства». І навпаки: якби наші державні керманичі були одержимі ідеями Святослава Завойовника, сенсом життя й діяльності якого було «розбудовче» гасло «Іду на ви!», то нині нащадки давніх в’ятичів (свого часу через наш «недогляд» об’єднаних під рукою Москви) цілували б нам чоботи.

Тінь Святослава, немов привид Гамлетового батька, не дає спокою Т.Махнові, який таврує українців за те, що вони замість відродити давні «добрі» традиції суспільного імперського мислення обирають «керманичів держави на політичному й моральному смітнику, десь між донецькою братвою і хоружівськими селюками», а, згадуючи голодомори та масові вбивства на кшталт батуринського, не прагнуть реваншу.

Щирий жаль у автора статті «Славень Святославу...» викликають і ті прикрі факти, що «Україна не наблизилася до Індійського океану»; що наслідування політики Святослава зверхниками третьої республіки «відбувалося лише у межах простору Балкани—Кавказ; що «анексовані землі хозарів і в’ятичів, які були колись володіннями Києва, лежать поза межами геополітичних інтересів тієї строкатої публіки, яка обсіла печерські пагорки». І далі у висліді логіки Т.Махна: «Хоча найдурнішому і найбільш промосковськи налаштованому українцеві вже зрозуміло, що за умов існування і так званої Російської Федерації, і будь-якого потужного державного утворення на північному сході, яке контролювало б сибірські поклади нафти і газу, говорити про повноцінну Українську державу якось не випадає».

Після наведених цитат увиразнюється позиція автора статті, його національно-патріотичне кредо: Україна буде слабкою доти, доки не розширить зону своїх життєвих інтересів, не зробить своїми землі поза її державними кордонами й не вивищиться над іншими країнами аж так, щоб ті цілували Києву чоботи. Як це свого часу геніально робив Святослав Хоробрий (сиріч — Завойовник).

Думка така ж проста, як і дивовижна на тлі реалій сучасного світу. Чомусь Т.Махнові (перед яким заклично маячить постать сина вікінга Інгвара, коли той, ставши київським князем здійснив «залучення нордичного етнокомпоненту до слов’янського борщу») не видається алогічним по-школярському елементарна проекція практики Святослава на зовнішньополітичну діяльність нинішніх українських «гречкосіїв» біля керма влади. Якось аж незручно пояснювати авторові статті, що в ті далекі часи бурхливо тривало формування націй і «обсідання» ними земель і територій. Власне, то були початкові стадії формування держав. Відбувалося постійне переселення племен, етнічних груп тощо. Усе це супроводжувалося нещадною збройною боротьбою за виживання й життєвий простір, і було б дивним, аби володарі Києва стояли осторонь як «мирні» спостерігачі. Отож войовничу поведінку Святослава маємо радше вважати правилом, а не винятком, вартим фетишизування.

Відтоді минули десятки століть, світ більш-менш устаткувався, і коли то там, то тут на його політичній карті з’являються нові державні формування, то супроводження цього процесу через війни стало б вселенською катастрофою. Світ об’єднується перед загрозою викликів планетарного масштабу (проблеми екології, нових джерел енергоносіїв, згубного впливу науково-технічного прогресу на здоров’я людини та ін.). Звісно, світ не є досконалим і дедалі більше перестає таким бути, але якраз усвідомлення цього й примушує країни та народи сідати за стіл дружби, а не хапатися за меч, ар-балет чи ядерну кнопку. Захист національних інтересів неодмінно має урівноважуватися турботою про долю всього люд-ства, бо інакше людство просто загине, не спромігшись дати гідної відповіді на виклики часу.

І хоч би якими ідеально стовідсотковими патріотами своєї рідної України ми були, хоч би як бажали їй добра, могутності й процвітання, нас ніхто не зрозуміє, якщо ми почнемо облаштовувати (цитую Т.Махна) «повноцінну Українську державу» за рахунок «будь-якого потужного державного утворення на північному сході».

Відтак набувають скорше   гротескового, аніж конкретно-прикладного характеру апелювання до віддалених у часі безперервних військових експедицій Святослава на Балкани й Кавказ чи анексації земель хозарів і в’ятичів — як і до подій, ближчих до наших днів, у яких авторові статті хотілося б бачити реальною, а не міфічною, «підтримку українською військовою розвідкою великого Чеченського повстання 1994 року». Очевидно, й сам Т.Махно десь підсвідомо розуміє епатажний підтекст своєї палкої промови на захист агресивно-імперського первня української ментальності, іронічно посилаючись на ним самим вигадану «Хартію травоїдного українця». Дивно, що тут же, поряд, він уже без жодної тіні несерйозності говорить про «асенізаційні акції». Вони, як має розуміти читач, мають бути предметом наших постійних національних гордощів, збурювати державотворчий дух і спонукати до нових подвигів. На початку XXI століття це звучить особливо зворушливо, особливо якщо зважити, наскільки реальною є можливість перевести ті заклики у площину практичного їхнього втілення.

На цьому тлі відповідного сприйняттєвого забарвлення набувають і дражливо-зухвалі епітети, якими Т.Махно щедро наділяє уособлювачів нинішньої української влади, що ним ідентифікується з «політичним та моральним смітником» з «донецькою братвою і хоружівськими селюками». Про «неоліберального кота-воркотуна» ми вже, здається, згадували: хіба ще доточимо до нього його «шкідливий хвіст» (принагідно зауважимо авторові, що в цьому разі треба казати «шкодливий», через «о», бо походить від «шкоди», а не від «шкідливості»). Ще у вустах автора статті «Славень Святославу...» привертає увагу характеристика керманичів країни як «поріддя дурнуватих гречкосіїв». А нагадуючи, що з черепа полеглого в бою князя вороги зробили чашу, пропонує нам для усвідомлення міри виродження нашої еліти бодай уявити, «чи спаде на думку Ющенкові зробити чашу з черепа Януковича, або ж навпаки». Мабуть, без участі названих персон цю проблему годі розв’язати. Однак, на переконання Т. Махна, у нас є над чим серйозно задуматися!

Що далі вчитуєшся в (як колись казали) ідейний зміст статті, то більше проймаєшся її тональністю, то більше розумієш, що перед тобою — не позбавлена логіки спроба здійснити масовий сеанс шокової психотерапії, спрямований на пробудження надзвичайно млявої суспільної національно-патріотичної свідомості, психології нашого багатовікового «малоросійства», бацилою якого вражені і наші державні зверхники, і широкі верстви населення, яке досі не спромоглося на повноцінне звання народу. Очевидно, має рацію Т.Махно, вбачаючи в цьому першопричину багатьох нинішніх бід України. Певно, йому вже до кольок у печінці осточортіли задавнені теревені так званих вождів так званого націонал-демократичного руху про потребу «вставання з колін» та «розбудову храму національного духу». Як набридла й цілковита індиферентність усіх гілок чинної влади до комплексу проблем нашого зболеного українства. І він, автор статті, вирішив ру-бонути з плеча.

Проте, як на мене, наразі маємо той ефект, коли мета є правильною, але засоби її досягнення —  хибні. Аргументація Т.Махном своєї концепції за допомогою низки дражливо-епатажних історичних фактів та надто сміливих (сказати б — навіть провокативних) силогізмів спричиняє радше зворотну реакцію. Справді, сентенції на кшталт «мертвий ворог — це завжди краще, ніж ворог, якого можна перетворити на друга» або однозначні моральні імперативи на кшталт «ворогів можна і треба вбивати» — річ у вирішенні суперечок не тільки безнадійна, а й небезпечна.

Пригадую, ще за радянщини пригрітий комуністичним режимом письменник Віталій Коротич привіз із Сполучених Штатах і дуже швидко реалізував ідею публіцистичної книжки «Обличчя ненависті». Коротич в Америці шукав не руку друга, а обличчя ненависті! Ну, з Віталієм Олексійовичем усе зрозуміло: людина без почуття Вітчизни й моральних приписів (йому де добре — там і батьківщина), він після виходу згадуваної книжки надовго чкурнув до Америки, рятуючись від ГКЧП, і Америка не відвернулася від учорашнього пристрасного радянського публіциста.

Нам же, нині в Україні сущим і перейнятим її долею, сам Господь велів шукати не конфронтацій із зовнішнім світом, а порозуміння. Та й не кпити з рідних наших «гречкосіїв» (бо всього за кілька років нація візьме потрібний для її нормального існування потенціал еліти, вигубленої московськими царями та кремлівськими сатрапами!), а виховувати їх, водночас послідовно нарощуючи духовні м’язи нації. Рубати вузли й клубки, попри всю привабливість цієї одчайдушної дії, так просто, як і безперспективно. І шокову терапію треба застосовувати в допустимих межах. Як про це говориться в найпершій заповіді Гіппократа? — «Лікарю, не нашкодь!»

Отож не шкодьмо самим собі, навіть бажаючи собі найбільшого щастя.