ПИЛЬНУЙ, УКРАЇНО!

Назарко Марія Іванівна, 15.04.1928 р.н. Народилася в Новому  Селі Любачівського району Львівської  області. Нині ця земля під Польщею. Українців, які споконвіку на ній жили і рясно поливали її своїм потом, вирвали з корінням і викинули  далеко за її межі, без  жодних компенсацій. І досі ні Польща, ні Москва не попросили за це у неї прощення... І не попросять, якщо верховну владу і надалі в нас представляти їхні холуї.

Мої  батьки хоч і селяни, але люди грамотні. Мама закінчила гімназію, а тато лише четвертий клас, однак був освіченою і шанованою у селі людиною. Я дуже добре пам’ятаю той час перед вторгненням совітів. Йшов 1938 рік. У нас було 15 га землі, 4 коней, 5 голів великої рогатої худоби, 3-4 свині, 12-15 овець. Наша родина, як і багато інших, жили заможно. Мали гарну хату, допоміжні приміщення. У селі нараховувалося 365 дворів. Мешкали в основному українці. Поляків було лише 10-15 сімей. Однак вони трималися зверхньо і навіть зухвало. Адже це була їхня держава. Та й привчали змалку, що поляки – це пани, а українці –  робоче бидло. Усі вони нас страшно ненавиділи, всіляко пригнічували, не давали роботи, навіть якщо ти закінчив гімназію. Постійно арештовували. Вони навіть спеціально концтабір для українських патріотів у Березі-Картузькій влаштували. Якщо ти голосно співаєш українські пісні, хвалиш Україну - ти вже націоналіст. Отже, займаєшся антидержавною діяльністю і тюрма тобі забезпечена. Польські шовіністи так само були страшні, як і москалі. У нас на цвинтарі була братська могила січових стрільців. То польська вчителька часто говорила до дітей: “Їдьте сраць на тенту могилу!” Хто був українцем і хотів після закінчення гімназії отримати роботу в державному закладі, то мусив виходити з церкви і йти до польського костелу переписувати метрики, тобто стати римо-католиком - тоді він вже автоматично ставав поляком. А ми були греко-католиками. Наш священик добре знав французьку і німецьку мови. Село лежало на самісінькому кордоні з СРСР - зловісною червоною імперією. Ми увесь час відчували смертельний подих ненависного звіра. А тато весь час говорив, ніби відчував, що “совіти незабаром прийдуть сюди”.  Найбільшою владою у селі був солтис (як тепер голова сільради). Він був українцем, і це був наш тато. Солтисом був мій дід і мій прадід. На цій посаді потрібно було трішки знати бухгалтерський облік. Ці знання і передавалися у родині з покоління в покоління.

Духовне життя у селі було організоване на високому рівні. Це нині в багатьох селах воно вмерло - так постаралася колишня влада, зробила з села руїну. Наша церква була найкращим вихователем моральних рис у віруючих людей. Вона прищеплювала нам людяність, милосердя, повагу до старших людей, любов до ближнього і своєї землі. Дуже грамотним і свідомим українцем був учитель Іван Тоган. Він організував місцевий осередок “Просвіта”. Там була хата-читальня, до якої я вже маленькою знала стежку. У ній організовувалися лекції, вистави українською мовою. Ми дуже гордилися тим, що були українцями. Молодь тоді добре знала, хто вона є, це не те, що тепер. Неймовірно брехлива і фальшива ідеологія упродовж багатьох десятиліть нищила духовну серцевину української нації, роз’їдала, мов тля, її могутнє дерево, яке вороги як тільки могли чухрали, зрізали, а воно знову пускало пагінці – народжувало патріотів-повстанців, сповнених почуттям ненависті до тих, хто чинив народові утиски і муки. Але душа нашого народу жива. Татів брат Крутько Іван був офіцером у січових стрільців, загинув у боях з більшовиками. Багато нині людей керуються думкою, нав’язаною зверху, що назва української дивізії “СС Галиччина” якимось чином має причетність до есесівців. Це несусвітня брехня. “СС” у цій назві розшифровувалося як дивізія “січових стрільців”. Ця дивізія задумувалася як озброєне ядро майбутньої української армії. Це потрібно було, щоб отримати зброю для подальшої боротьби. Коли німці почали використовувати українських вояків у своїх цілях, хлопці почали розбігатися по домівках. Мельник сподівався, що в такий спосіб німці і совіти знесиляться в боях, а він організує свою армію. Це була його стратегічна помилка.

У вересні 1939 року, як і казали тато, прийшли совіти. Солдати були обірвані й голодні, наше життя здавалося їм раєм.

Біднота спочатку потяглася до нової влади, але дуже швидко зрозуміла, що воно й до чого. Землю прийшлі одразу колективізували. Хату-читальню закрили. Ночами почали арештовувати людей. Дісталося добряче й західноукраїнським комуністам,  мало їх залишилося в живих. Щоночі хтось втікав через близький кордон на захід. До нас  підселили  працівника НКВС. То він дуже ретельно виконував вказівки свого начальства і регулярно (мабуть, був план) спроваджував односельчан до радянських “органів”, звідки у село вони вже не поверталися, а щезали безвісти. Зовсім нізащо він посадив хлопця наших сусідів, який так і згинув у радянських катівнях. Влада наслала зі сходу так званих спеціалістів. Це були організатори колгоспів, пропагандисти, лектори (які вчили селян, що немає Бога), вчителі. Вони були опорою совітів і виконували все, чого вимагала від них влада. 22 червня 1941 року  розпочалася війна між Гітлером і Сталіном. У великому панському будинку була радянська застава з прикордонниками. Під час бомбардувань і артилерійського обстрілу всі вони загинули у річечці Бруснянці, яка протікала поряд з заставою, наповнюючи місцевість смородом розкладених трупів. Ніхто з них навіть не зробив жодного пострілу в бік кордону. А через дві години у селі вже були німці. Ніхто з червоних “спеціалістів” не встиг втекти, навіть той самий енкаведист. Під час обстрілу було вбито начальника застави і його дружину. Залишилося троє їхніх дітей. Наш тато поїхали і забрали тих сиріт додому. У нас вони були цілий місяць. Потім тато завіз і здав їх у дитячий будинок, у містечку Ярославі. Там дітей обслуговували монахині. Сироти на тата казали: ”Дядьку!” А черниці їм говорили: ”Не можна казати “дядьку”, а слід казати “пане Назарко!” Діти дуже полюбили тата, довго писали і телефонували, що хочуть його бачити. Тоді мама наготує йому масла, сиру, він і їде до них. Забрати додому їх не можна було - якби дізналися німці, то вивезли б до Німеччини, де б вони й загубилися. Я не знаю, як склалася доля тих дітей.

Приїхав у село ландвірт, зібрав збори усієї громади, на яких люди обрали старшим у селі тата, хоч як той опирався. Навіть ударив його по обличчю, коли тато сказав, що не буде. Та всі мешканці села дуже довіряли і любили тата, то й не захотіли нікого іншого бачити на цій посаді. Коли прийшли німці, то прислані “спеціалісти” почали ховатися. Енкаведист Мартинюк (родом з Хмельницької області із села Васютинці), який також не встиг втекти, подумав, що вже настав його судний час. Прийшла сусідка, сина якої він відправив на смерть, і каже: “Ти забрав мого сина. Я піду до німців і заявлю на тебе, хай і тебе заберуть!” А тато до неї й кажуть” “Євко! Ти того не зробиш! Ти ж знаєш, у  нього діти, жінка!” – “ А він не думав, що у мене теж діти?!” Тата слухалися. Він поговорив з людьми, і ніхто не видав жодного радянського активіста. Той самий енкаведист Петро Мартинюк жив у селі до 1942 року. А восени 1942 року тато подарував йому коня і воза. Забив кабана, натопив смальцю, дав мішок пшениці, мішок муки,  подушки, перину. Вони такі вдячні були нам, що аж плакали. У нього було двоє дітей – Ольга і Вітя. Вони такого не чекали. Так вони й поїхали до своєї Хмельницької області. Для совітів настали тяжкі часи. Вони йшли до батька і просили, щоб він їм допоміг. Батько організував для них по селах збір продуктів і таким чином вони всі пережили тяжкі часи. Бо ми були не совіти – ми, згідно з Божими заповідями, не чинили іншим людям зла.

Німці вбивали відкрито. Від них можна було втекти, хоча б у той самий ліс. Німці вбивали партизан, бандерівців, жидів. А “совєти” вбивали підло, вночі, зовсім безневинних людей. Вони були страшніші за звірів.   Коли прийшли москалі, одразу всіх, хто ходив до хати-читальні “Просвіта”, кинули до тюрми. Червона армія залишила Львів без бою з німцями. Однак ціла Червона армія НКВС перед відступом досхочу навоювалася зі своїм народом. У центральній міській тюрмі на вулиці Лонцького було знайдено близько 3 000 убитих в’язнів, переважно українців і поляків. Перед відступом на тюремному подвір’ї усю ніч гула машина, вбивали в’язнів. Це була страшна ніч. Людей живими замуровували в стіни. Священиків розпинали в камерах, розпорювали їм животи і вкладали туди відібраних від арештанток народжених у тюрмі дітей. Не було меж озвірілим від горілки  і крові садистам. Німці усе це за- фотографували і показали ще 1941 року на весь світ, що таке СРСР і комуністи. У самому Івано-Франківську, здається, 1989 року, відкопали на околиці міста більш як 600 черепів і рештки скелетів. Були там і рештки довгого жіночого волосся, А біля скелету притулилися рештки грудної дитини - нелюди у червоних погонах убили матір  і дитину. Тодішня радянська влада хотіла все звернути на бандерівців. Та люди, які прорвалися на місце розстрілу, познаходили дивом уцілілі приговори, де було написано: “Именем СРСР!” Розстріляних і ще напівживих людей скидали у довгі рови. Щоб не було чути пострілів, увесь час працювали мотори тракторів. У наше село з Львівської тюрми повернулися лише двоє колишніх західноукраїнських комуністів, які випросилися у катів. Прийшли вони сивими. Один з них прийшов до церкви з великим букетом квітів, упав перед розп’яттям на коліна і  більше ніколи  й не згадував про комуну. А яким же був атеїстом!

1944-й рік. Повернулися совіти. Мама каже до тата: “Тікай! Ти ж був за німців старостою!” Батько й пішов у поле, блукає, ховається, боїться йти додому, бо знав яка швидка на розправу ця влада. Прибув енкаведист, той що був у районі раніше, Іванченко. Пішов шукати тата у поле, побачив його тато та й давай тікати. Іванченко кричить: “ Не втікай, Назарко! Ми усе знаємо. Ти рятував наших людей, і  тобі нічого не буде”. Не обманув, обминули нас репресії.

А коли нас посадили, то 36 людей підписалися, щоб мене не судили. Мене не випустили з тюрми, але було полегшення. Слідчий зі злістю кидав мені в обличчя: “Вот какой у тебя отец! А ти – бандитка!” Мені мали дати десять років совєтських концтаборів, а дали всього п’ять. Більше я не витримала б.

1944 рік. У цей час  я навчалася у вчительській семінарії у Перемишлі. Перед приходом Радянської Армії нам видали довідки про закінчення 11-го курсу. Я належала до спортивної молодіжної організації “Пласт”, де виховувалися в дусі національної ідеї, самоудосконалення. Ми вивчали історію і не провадили жодної антидержавної діяльності. У групі нас було 30 осіб. Уже у Львові, в тюрмі, я дізналася після перестукування з іншими камерами, що енкаведисти заарештували усю нашу групу. Арешти почалися одразу після захоплення ними нашого краю. За мною прийшли ті “органи”, як і водилося, вночі, немов злодії, боячись, що їх вхоплять за криваві руки. Спочатку пред’явили обвинувачення у належності до “Пласту”. Потім зробили обшук і “знайшли” підкинуту ними “Інструкцію для “націоналістів”. У мене її не було. Однак майже на кожній сторінці я побачила підпис мами і подумала, що це вона читала з татом. Тож вирішила їх врятувати, сказала, що це моя. Уже 1957 року, коли я повернулася з Колими, я запитала маму, звідки взявся її підпис на книжечці і сама книжечка. Мама відповіла, що нічого тоді енкаведисти не знайшли. Вона підписалася на протоколі обшуку, а ті песиголовці через шибку на вікні перебили її підпис на  листок брошури і таким чином мене обманули. Отакі підлі і  ниці були ті комуняки. Це були нелюди. Забирали мене слідчий НКВС та ще один працівник мотоциклом. Батьки довго не знали, де я . Спочатку сиділа я сама в районному центрі в земляній ямі, загородженій колючим дротом. Був холодний кінець жовтня, а я була лише в туфлях на босу ногу і в одному платтячку. Сиділа три місяці в ямі, доки йшло слідство. Допити проводилися лише вночі, щоб психологічно придушити арештантів. Лякали мене, били по обличчю, штовхали так, що падала на стіну, але мене не катували - мабуть, діяв отой у справі листок з більш як з трьомастами підписів односельчан з переліком батькових заслуг. Після закінчення слідства мене перевели до Львова, до сумнозвісної тюрми “Бригідки”. Камери маленькі, битком   набиті арештантами. Спали усі повернутими в один бік, поверталися на інший бік лише всі разом. “Параша” - в камері. Я бачила, як кидали до камери побитих москалями українських дівчат. Ми знімали з них сорочки разом зі  шкірою. На другий день в них піднімалася температура,  лежали в жару, непритомні. Жінки не так помирали, а чоловіки мерли, як мухи. Мій чоловік Микита, родом з Львівської області, пізніше мені розповідав, як його катували. Клали обличчям до цементної підлоги. Один негідник ставав на одну руку, інший - на другу. Тоді третій по-звірячому бив гумовою палицею від шиї  до п’ят. Шкіра тріскалася і прилипала до палиці. Біль був таким нестерпним, що чоловік починав крутити головою з боку в бік, здирав усю шкіру на обличчі, а тоді непритомнів. Як може  таке бути, що є люди, які голосують за компартію, яка хоче знову посадити нам на шию москалів? Вочевидь Бог відібрав у них пам’ять або розум. А як посадили мого чоловіка? Підкинули 1945 року  під час обшуку пістолет, а “понятим” сказали: “Не підпишетеся на протоколі, не сяде він, то підете до тюрми ви!” Оце така була правда в комуністів і в їхнього озброєного загону – НКВС. Вони прокляті мільйонами людей. Немає їм місця на цьому світі, не буде його їм і на тому!

На Колиму нас везли пароплавом “Нагін”. Був шторм - 12 балів. Водою  заливало трюми. Перевернулася “параша”. Усе це вичерпували руками. Прибули в Находку 10 листопада, три дні стояли на рейді, голодні, брудні, страшні на вигляд, мов зняті з хреста. Їсти давали по сухарику і тюльку. Води не давали. Це був один з методів катування. Магадан. Тридцятиградусний мороз. Посадили 12 000 людей на землю. Ту перекличку роблять цілий день. Багато з нас так і не піднялися з тої ворожої нам землі. Коли пливли, не раз бачила, як мертвих арештантів скидали за борт на харч рибі. Полярна ніч. Зима. Дня майже немає, як немає кінця і знущанню над українками. До табору сім км. Пішки. Жінки йдуть, падають, знову йдуть.  Увесь час команда: “Шаг влєво, шаг вправо будєт счітаться побєгом, конвой прімєнєт оружіє!”. І стріляли, зовсім без потреби. Це була машина знищення українського населення. Чоловіки падають і вже не піднімаються. Ми переступаємо і рухаємося далі. Підвода позаду збирає мертвих і їх складають під бараками штабелями, як дрова, які згоріли у велетенській комуняцькій печі. Над нами постійно знущалися. Кожен вечір перекличка на вулиці. Магадан, мороз і завірюха. А ми стоїмо. Цю перекличку можна зробити за 15 - 20 хв., а її спеціально роблять годину і більше, щоб поморозити в’язнів, та все рахують із сатанинським сміхом. Годували однією баландою. Однак коли везли сюди, було ще страшніше. Якось уночі тисячі людей стояли в черзі, щоб отримати тієї баланди. Хто мав бляшану баночку  - був король. Йому наливали рідину в неї, а хто не мав - лили в поділ, у куфайку. Так і їли. З тваринами так не поводяться, як ставилися до нас. Хліб давали – цвілі крихти. Якщо нас кудись гнали, то лише бігом. Ми мусили бігти, нас травили собаками. Я була маленька, дуже  знесилена, не встигала за іншими, падала, але мене піднімали. Невдовзі я стала дистрофіком, або як там говорили, доходягою. Різати ліс пилкою-дворучкою на лісоповалі я вже не могла. Мене влітку поставили відганяти мух від коней. Конвоїр, щоб мене не обходити, просто переставляв з місця на місце, такою худою і легенькою я була. Моя подруга Слава Красуляк із Львівської області розповідала, як їх везли через тундру відкритою машиною - більш як 300 км. Конвоїри в кожухах змінювалися через кожні 50 км. Напівроздягнені арештанти дорогою замерзали. Їх просто викидали в сніг за борт вантажівки. Слава вистрибнула, побігла, хотіла повіситися, але не було де - самі кущики. Піймали, дуже били. До місця прибуття привезли тільки половину арештантів.

1949 року мене звільнили. Додали ще п’ять років висилки. Ми не мали права виїхати за межі Магадана. Були зобов’язані двічі на місяць відмічатися в комендатурі.

1969 року я закінчила в Благовєщенську заочно технікум, отримала диплом бухгалтера-економіста.

Після реабілітації - 1972 року - ми вже мали право їхати у відпустку додому на Україну, але залишатися  там не мали права. Коли помер в 90-х роках чоловік, а донька закінчила університет, то забрала мене до себе в Київ. Добре, що ми нарешті маємо незалежну державу Україну, але маємо берегти її, як зіницю ока, щоб не  повторилося минуле. Останні події у світі показали, хто нам друг, а хто - ворог. Не маймо з ворогами справ, вони скоро сконають і без нас. Об’єднуймося! І пильнуймо добре, щоб нас не обманули знову! Не злічити злочинів Московії проти українців. Жодна нація у світі не простила б їм лише однієї Батуринської різні цивільного населення – дітей, жінок, старих. Я хочу сказати ще про один злочин совітської імперії.

1944 року Сталін віддав Польщі споконвічні українські землі Перемишля, аж до Кракова. Поляки насильно виселили мою родину. Батьки розповідали мені, як це було, адже я вже “сиділа”. Поляки хотіли, щоб на тих землях не було жодного українця. Бандерівці казали: “Не виїжджайте!” А москалі з поляками виганяли. Ясновельможні пани, мов розбійники з великої дороги, обступили три села - Люблинець Новий, Люблинець Старий і Гораєць, поставили по боках кулемети і підпалили з усіх боків. Мешканці цих українських сіл спробували втікати, однак жодному не вдалося уникнути смерті. Це було навесні. Мої односельчани все літо і осінь - аж до грудня - просиділи у полі, боялися йти у село, щоб не згоріти. У грудні не витримали жорстоких репресій, цькувань та постійних погроз і погодилися переїхати на Тернопільщину. У Польщі залишили хату, усе що було в хаті. Дід віз на возі пшеницю, то поляки перестріли і порубали колеса, а збіжжя забрали. Москалі повністю підтримували поляків. Там родина залишила нову хату, 25 моргів землі і все, що було в господарстві. Радянська влада нічого не дала взамін. То батьки, дві сестри, дід і баба впросилися в одну кімнатку, яку надали добрі люди. Довго так і жили. Жодної компенсації так і  не отримали ні від Польщі, ні від СРСР. Грабувати було кому, а віддати – немає.

Якщо виставити правонаступниці СРСР український рахунок за знищених, замордованих українських людей, які освоювали Сибір і Далекий Схід, будували ті нафтогони і освоювали газові родовища, то жодного газу і нафти шантажистам не вистачить, щоб розплатитися. Однак треба це робити швидко, настійливо і на міжнародному рівні. Учорашній кат ніколи не стане братом.

Люди! Пора прокидатися. Б’ють дзвони Пам’яті. Знову над нами, вже вкотре, кружляє чорний ворон смерті. Той самий! Чекає весни!

Пильнуй, Україно!

Записав
І. КУПАЛА