Василь Стус: "Пресвітлої дороги свічка чорна..."

На Вінниччині відкрито другий пам'ятник видатному поету та Герою України

Василь Стус народився 8 січня 1938 року в с.Рахнівка, Гайсинського району, що на Вінниччині. Через шістдесят сім років і ще шість днів по тому, 14 січня 2005 року, земляки шанобливо схилили голови на урочистому відкритті погруддя «Людині, що писала вірші». Так він волів себе називати - не любив слова «поет». Так і жив, міряючи життя не роками, не подіями, не талантом, не бідами, а власною Людяністю.

На Вінниччині свято бережуть пам'ять про одного з найвидатніших українських поетів ХХ століття, критика, публіциста, автора самвидаву, члена Української Гельсінської групи. "Пресвітлої дороги свічка чорна..." - ці рядки з поезії Василя Стуса дали назву черговому творчому вечору, що його вже дев'ятнадцятий рік організовують представники вінницької інтелігенції. Уже кілька років поспіль Стусівські читання починаються з покладання квітів до пам'ятника поету, встановленого на однойменній площі обласного центру. Є у Вінниці й вулиця, названа на честь поета. Та що говорити, якщо навіть у Вінницькому обласному музеї міліції відкрито експозицію, присвячену життю і творчості Василя Стуса. Тієї самої міліції, яка позаторік так і не знайшла вандалів, які викрали у Вінниці меморіальну дошку з написом "вулиця імені Василя Стуса". А перед тим таємничо зникла з майстерні скульптора приготовлений до монтажу фрагмент пам'ятника з кольорового металу. Тоді було спаплюжено і пам'ятник січовим стрільцям, спилено хрест жертвам Голодомору... Збіг у часі цих відверто провокативних акцій викликав загальне занепокоєння. Дехто з місцевих політиків навіть заявляв про активізацію в області антиукраїнської групи, вважаючи це її підступами.

Молодий і безкомпромісний

Уславлена народженням поета провінційна Рахнівка насправді - не більше ніж крапка на мапі його трагічної біографії. Лише точка відліку. Тут над колискою новонародженого Василька мати співала перші у його житті українські народні пісні. Звідси, рятуючись від так званого розкуркулення, сім'я перебралася до Донецька (тоді – Сталіно).

У шість років Василь пішов до школи, а в шістнадцять вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту. По закінченні з червоним дипломом навчання поїхав працювати вчителем української мови та літератури в село Таужня Кіровоградської області. "Літературна Україна" вміщує першу добірку творів поета зі вступним словом Андрія Малишка. Після служби у війську на Уралі Василь Стус ще три роки віддає вчителюванню.

"Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і - необачно велика любов до нього...", - як він сам пізніше згадає про ті часи. 

1963 року Василь Стус стає літредактором газети "Соціалістичний Донбас". Водночас вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка АН УРСР. Друкується в популярних на той час виданнях "Донбас", "Прапор", "Дніпро".

"Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю "густу" прозу Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера... Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них - як на мене - путящі", - писав він у зверненні до свого читача  1969 року.

І все ж, як згадує письменник і близький товариш поета Юрій Покальчук: "Літературне середовище України 60-х років, попри всю ліберальність хрущовської відлиги, не надто гостинно приймало впертого, безкомпромісного, молодого донбаського поета. Може, трохи запізно потрапив він у Київ..."

Пече у грудях Україна

Влітку 1965 року в середовищі української інтелігенції розпочалися арешти. Зокрема шістдесятників. На початку вересня на перегляді фільму Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Василь Стус підтримав протест І.Дзюби та В.Чорновола проти цих арештів. А вже наприкінці місяця його відраховують з аспірантури, звинувативши в "систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу", хоча справжньою причиною відрахування був його виступ-протест.

З цього часу він працює в будівельній бригаді кочегаром, інженером технічної інформації в проектно-конструкторському бюро та ін. А його супротив реставрації культу особи, політики денаціоналізації, обмежень свободи слова і кричущих порушень прав дюдини виливається у відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В.Чорновола, редакторові журналу "Вітчизна" Л.Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І.Дзюби, до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України.

Водночас це були роки інтенсивної творчої праці - поетичної і перекладацької. Ще 1965 року Василь Стус спробував видати першу книжку "Круговерть". Утім, як і наступна його збірка "Зимові дерева", вона не побачила світ. Не допомогли й позитивні редакційні рецензії поета Івана Драча і критика Євгена Адельгейма. Натомість 1970 року книга стусівських віршів вийшла в Бельгії, після чого Стус став вигнанцем системи.

Виступивши над могилою по-звірячому вбитої художниці Алли Горської та вступивши до Комітету заарештованої в Одесі Н.Строкатої-Караванської, Василь Стус остаточно прирікає себе на подальшу мученицьку долю.

Вірші на попелі свободи

1972 року поета заарештовують. У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду зазначено, що "підсудний Стус, починаючи з 1963 року і до дня арешту - січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили державний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі. Так, в період 1963-1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, в яких порочить радянський державний і суспільний устрій... У 1965 - 1972 pp. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту, в тому числі два листи, що починаються словами "Шановний Петре Юхимовичу..." (листи до тодішнього глави Української республіки П.Шелеста. - Авт.).

Присуд був суворим - п'ять років таборів суворого режиму і три роки заслання. "Судові процеси 1972-73 рр. на Україні - це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу" - писав Василь Стус у своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую".

Ув'язнення поет відбував у в'язницях Мордовської АРСР, заслання - в селищі Матросове Магаданської області. Співкамерники дивувалися його колосальній ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії. Навіть у нелюдських умовах заслання він не полишає писати вірші. Під час "шмонів" їх забирали, погрожуючи знищити, що було для Стуса найстрашнішим випробуванням. Намагався якомога більше віршів пересилати у листах додому. Спочатку це вдавалося, пізніше стало неможливим. Лише голодівкою домігся десятиденної відпустки, щоб поїхати до Донецька попрощатися з помираючим батьком.

Відбувши присуджений термін, 1979 року Василь Стус повернувся до Києва.

"У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране - крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною - і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають - яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу стояти до загину" (Василь Стус, "З таборового зошита", 1983 р.).

У столиці Василь Стус знайшов роботу - формувальником в цех лиття на заводі ім. Паризької Комуни. Однак через хвороби, набуті в засланні, не витримав фізичного навантаження, звільнився. Згодом його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об'єднання "Спорт".

Злет у вічність

У травні 1980 року квартиру поета знову обшукали, потім - арешт, а восени - суд і ще суворіший вирок: десять років таборів особливого режиму і п'ять - заслання.

Як писав Андрій Сахаров з Горького 1980 року у відозві "Учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод, головам держав-учасниць Гельсінського акту", цього разу Стуса "засудили за згоду вступити в Гельсінську групу". Відбувати особливий режим ув'язнення його відправили до табору в селищі Кучино Пермської області. Умови утримання тут були надто тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 року тримав голодівку 18 діб. На рік його було запроторено в одиночку. Там Стус багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, яку він назвав "Птах душі". Однак все написане негайно конфіскували. Доля цих текстів і досі невідома. Попри це  1983 Стусу вдалося передати на волю текст під назвою "З таборового зошита". Після його опублікування на Заході, а особливо після висунення Генріхом Бьоллем 1985 року Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на поета посилився.

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері Василь Стус зустрів свій останній час. Михайло Горинь, що відбував тоді ув'язнення в тій же тюрмі, свідчить: "Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається при стіні, і стогін Василя..."

Його поховали на кладовищі села Борисово. 1989 року Стуса перепоховали разом з Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві.

За часів незалежності творчість Василя Стуса відзначено Державною премією ім.Шевченка. У 1994 - 1999 роках побачила світ шеститомна збірка творів поета у девяти книгах, підготовлена редколегією на чолі з Михайлиною Коцюбинською та сином поета Дмитром Стусом. Торік поета посмертно представлено на звання Герой України.

Максим Зотов