Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
ДІТИ ВІЙНИМальовниче село Ярославець. До початку 1939 року воно належало Чернігівській області, а потім опинилося у Сумській. Дідова хата ще й досі стоїть біля центрального Глухівсько-Мутинського шляху, який відділяє великий ставок (колишнє озеро Бичок) з панським садом — парком з островом, закладеним у сиву давнину сумнозвісним Ко-чубеєм, у якого була світлиця гетьмана України Івана Мазепи. Ось тільки за радянської влади на пагорбах за парком не стало двох вітряків, які прикрашали цей парк. Напередодні війни розширили шлях за рахунок берега ставка. Цей шлях був для нас, босоногої малечі, головною «ареною», де ми розважалися у сонячній пилюці, а потім її змивали у ставку. На ньому ганялися за першим у селі світло-зеленим автомобілем, що звався «полуторкою», чіпляючись за його борти, стрибаючи з нього, від чого отримували велику насолоду. Та одного сонячного ранку по шляху потяглися кінські вози, доверху наповнені речами. За ними йшли дорослі, підганяючи коней. У полі мого зору опинилася дитина, яка сиділа біля начищеного до блиску мідного таза. Потім у хаті від діда почув: «Якщо євреї втікають, буде війна». А згодом чорна «тарілка» радіоприймача підтвердила про початок війни. І справді, де не взявся на даху цвинтарної церкви вартовий у зеленій гімнастерці з червоною зіркою на кашкеті, який вдивлявся через бінокль у далечину Глухівсько-Мутинського шляху. Мабуть, стежив, чи не наближався з боку Глухова німець. Потім цей вартовий як з'явився, так зненацька й зник. Наближалася осінь 1941 року. «Полуторка» вже не їздила селом. Село неначе вимерло. Дід Макар, баба Тетяна і моя мама Ганна притихли в хаті. Немов ждали, що ось-ось з'являться німці. Мені, дитині, стало сумно і я, вибравшись з хати, побіг шляхом до Тупенкового пагорба, щоб побачити когось з ровесників. Раптом біля мене зупинився сіро-зелений броньовик. З нього вискочили солдати. Я завмер, розглядаючи їх. Солдати, не звертаючи на мене увагу, почали обривати дріт, що обслуговував на селі радіомовлення, і протягувати свій, намотаний на велику котушку. Дорогою німецькі солдати не обминули лавку. Забралися через вікно всередину приміщення й відчинили двері. Усі мовчки дивилися і чекали, що буде далі. Німці не взяли жодної пляшки з горілкою, однак підібрали дитячий іграшковий наган. Я пошкодував, що він так мені і не дістався. Діти, серед яких були й старші від мене, одразу кинулися в лавку, брали все, що потрапляло в руки. На другий-третій день шлях загудів від автоколон з солдатами, танків, тягачів з гарматами й понтонними мостами, мотоциклістів і навіть велосипедистів. Німецькі солдати не йшли пішки. Гуло близько трьох діб. Аж здригалася дідова хата. Запам'ятався солдат, який танцював під губну гармоніку. «Завтра Москов чай піть будем!» — кричав. Німецькі війська оточували з півночі Київ. Так минули до вересня 1943 року два окупаційні роки. Чого тільки не довелося побачити і відчути. Хоч ми були й малі (я 1935 року народження), але одразу подорослішали. Якось забрів до хати німецький офіцер. Високий, підтягнутий, у темно-зеленому мундирі, біля ґудзика — навскіс червона смужечка, мабуть, немалого чину. Німець мовчки розглядав на стінах хати фотографії у рамочках. І раптом як загорланить: «Шталін! Шталін!» Вказавши перстом у бік портрета Тараса Григоровича Шевченка, приставив зброю до грудей діда. Ледве всі разом переконали, що то ніякий не Сталін. Тільки за нашої незалежної України я зрозумів поведінку фашиста, коли побачив на виставці політичного плаката часів війни листівку з портретом Шевченка, який закликав бійців Червоної Армії вбивати німців. Такі совєтські листівки не раз спрацьовували проти мирного населення, що опинилося в окупації. За селом в урочищі Матюшине ми дітьми пасли корів, коли над нами прошелестів літак, так тихо, що якось і не завважили. Прямо з неба на нас замиготіли білі папірці. Один з них я підібрав. Це була листівка із зображенням чоловіка в приплюснутому кашкеті, з хитро прижмуреним оком. Навколо його голови було написано великими літерами: «Кто построил советскую власть! — ЖИД. Звісно, листівку дід Макар спалив, позаяк зберігати її було небезпечно. І слово «жид» було заборонене. А за анекдот на цю тему можна було зникнути з лиця землі. Іграшками для нас, дітей, тоді були набої. Те забавляння призвело до загибелі мого друга Вані Панченка, а інший мій друг Мелік Валя залишився з одним оком. Запам'яталися й вилазки партизанів-ковпаківців, які, нагрянувши до цвинтарної церкви, розстріляли іконостас, а потім — трьох людей просто впритул. Одну з ікон дід згодом реставрував. Уже в 60-х я якось зайшов до тієї церковки, її було вщент розорено. Аж згадувати страшно... Я підібрав єдину уцілілу ікону на великій дошці з потрісканою фарбою. Як з'ясувалося, це була та, розстріляна, що реставрував мій дід. Привіз до Києва на реставрацію. Працівники Музею історії Києва підказали її назву — «Благовіщення». Отже, ця ікона була чи не головною у церкві Благовіщення, зруйнованій комуністами 1934 року. І належала вона колись родині Кочубеїв. Коли цю церкву відбудують, я обов'язково поверну її ярославчанам. Віталій КОВАЛЕНКО, |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |