Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ДІТИ ВІЙНИ

Мальовниче село Ярославець. До початку 1939 року воно належало Чернігівській області, а потім опинилося у Сумській. Дідова хата ще й досі стоїть біля централь­ного Глухівсько-Мутинського шляху, який відділяє великий ставок (колишнє озеро Бичок) з панським садом — парком з остро­вом, закладеним у сиву давнину сумнозвісним Ко-чубеєм, у якого була світлиця гетьмана України Івана Мазепи. Ось тільки за радянської влади на па­горбах за парком не стало двох вітряків, які прикраша­ли цей парк. Напередодні війни розширили шлях за рахунок берега ставка. Цей шлях був для нас, бо­соногої малечі, головною «ареною», де ми розважа­лися у сонячній пилюці, а потім її змивали у ставку. На ньому ганялися за пер­шим у селі світло-зеленим автомобілем, що звався «полуторкою», чіпляючись за його борти, стрибаючи з нього, від чого отриму­вали велику насолоду.

Та одного сонячного ранку по шляху потяглися кінські вози, доверху на­повнені речами. За ними йшли дорослі, підганяючи коней. У полі мого зору опинилася дитина, яка си­діла біля начищеного до блиску мідного таза. Потім у хаті від діда почув: «Якщо євреї втікають, буде війна». А згодом чорна «та­рілка» радіоприймача підтвердила про початок війни.

І справді, де не взявся на даху цвинтарної церк­ви вартовий у зеленій гімнастерці з червоною зіркою на кашкеті, який вдивлявся через бінокль у далечину Глухівсько-Мутинського шляху. Мабуть, стежив, чи не наближався з боку Глухова німець. Потім цей вартовий як з'я­вився, так зненацька й зник.

Наближалася осінь 1941 року. «Полуторка» вже не їздила селом. Село неначе вимерло. Дід Макар, баба Тетяна і моя мама Ганна притихли в хаті. Не­мов ждали, що ось-ось з'являться німці. Мені, ди­тині, стало сумно і я, вибравшись з хати, побіг шля­хом до Тупенкового пагорба, щоб побачити когось з ровесників.

Раптом біля мене зупи­нився сіро-зелений бро­ньовик. З нього вискочи­ли солдати. Я завмер, роз­глядаючи їх. Солдати, не звертаючи на мене увагу, почали обривати дріт, що обслуговував на селі ра­діомовлення, і протягува­ти свій, намотаний на ве­лику котушку.

Дорогою німецькі сол­дати не обминули лавку. Забралися через вікно всередину приміщення й відчинили двері. Усі мов­чки дивилися і чекали, що буде далі. Німці не взяли жодної пляшки з горілкою, однак підібрали дитячий іграшковий наган. Я по­шкодував, що він так мені і не дістався. Діти, серед яких були й старші від мене, одразу кинулися в лавку, брали все, що по­трапляло в руки.

На другий-третій день шлях загудів від автоколон з солдатами, танків, тягачів з гарматами й понтонни­ми мостами, мотоциклістів і навіть велосипедистів. Німецькі солдати не йшли пішки. Гуло близько трьох діб. Аж здригалася дідова хата. Запам'ятався солдат, який танцював під губну гармоніку. «Завтра Москов чай піть будем!» — кричав. Німецькі війська оточува­ли з півночі Київ.

Так минули до верес­ня 1943 року два оку­паційні роки. Чого тільки не довелося побачити і відчути. Хоч ми були й малі (я 1935 року наро­дження), але одразу подо­рослішали. Якось забрів до хати німецький офіцер. Високий, підтягнутий, у темно-зеленому мундирі, біля ґудзика — навскіс червона смужечка, мабуть, немалого чину. Німець мовчки розглядав на стінах хати фотографії у рамоч­ках. І раптом як загорла­нить: «Шталін! Шталін!» Вказавши перстом у бік портрета Тараса Григоро­вича Шевченка, приставив зброю до грудей діда. Ледве всі разом переко­нали, що то ніякий не Сталін. Тільки за нашої незалежної України я зро­зумів поведінку фашиста, коли побачив на виставці політичного плаката часів війни листівку з портретом Шевченка, який закликав бійців Червоної Армії вби­вати німців. Такі совєтські листівки не раз спрацьо­вували проти мирного на­селення, що опинилося в окупації.

За селом в урочищі Матюшине ми дітьми пас­ли корів, коли над нами прошелестів літак, так тихо, що якось і не завважили. Прямо з неба на нас за­миготіли білі папірці. Один з них я підібрав. Це була листівка із зображен­ням чоловіка в приплюс­нутому кашкеті, з хитро прижмуреним оком. На­вколо його голови було написано великими літе­рами:

«Кто построил совет­скую власть! — ЖИД.
Кто построил колхозы. — ЖИД».

Звісно, листівку дід Макар спалив, позаяк збе­рігати її було небезпечно. І слово «жид» було забо­ронене. А за анекдот на цю тему можна було зник­нути з лиця землі.

Іграшками для нас, дітей, тоді були набої. Те забавляння призвело до загибелі мого друга Вані Панченка, а інший мій друг Мелік Валя залишився з одним оком.

Запам'яталися й вилаз­ки партизанів-ковпаківців, які, нагрянувши до цвин­тарної церкви, розстріляли іконостас, а потім — трьох людей просто впритул. Одну з ікон дід згодом реставрував. Уже в 60-х я якось зайшов до тієї церковки, її було вщент ро­зорено. Аж згадувати страшно... Я підібрав єди­ну уцілілу ікону на великій дошці з потрісканою фар­бою. Як з'ясувалося, це була та, розстріляна, що реставрував мій дід. Привіз до Києва на реставрацію. Працівники Музею історії Києва підказали її назву — «Благовіщення». Отже, ця ікона була чи не головною у церкві Благо­віщення, зруйнованій ко­муністами 1934 року. І на­лежала вона колись родині Кочубеїв. Коли цю церкву відбудують, я обов'язково поверну її ярославчанам.

Віталій КОВАЛЕНКО,
журналіст

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com