ОСВІТЯНСЬКА ДРАМА В БАРАНИКІВЦІ

Брак сучасної національної ідеї в Україні має виразно негативні наслідки в усіх сферах нашого державотворення. Адже без національної ідеї немає й державної ідеології. А це відбивається на сис­темі освіти — і вищої, і середньої.

 Наша школа вже дав­но заперечила комуністич­ну ідеологію, однак її не замінила жодна інша. У результаті цього ідеоло­гічного вакууму маємо ціле покоління української молоді, яка не сповідує інших ідеологічних цінно­стей, окрім «золотого те­ляти».

І це не випадковий збіг історичних обставин. Саме така молодь потрібна олі­гархам не тільки в Україні, а й на всьому пострадян­ському просторі задля от­римання політичної влади в умовах квазідемократії. Дуже вже типовою для всіх країн СНД бачиться схема залучення голосів ідеоло­гічно незаангажованої мо­лоді до виборчих про­цесів. Така молодь на ви­бори не йде. А ось якщо для неї організувати рок-концерт «на халяву», а після виборів пообіцяти ще один, то ці хлопці й дівчата проголосують і за чорта, який ці концерти оплатив... Отож бадьорі заяви міністра освіти, со­ціаліста Ніколаєнка про повний «ажур» в ук­раїнській школі не можна інакше розцінити, як зая­ви професійно непридат­ної людини. Бо підвищен­ня зарплати вчителям і го­товність шкіл до нового на­вчального року нині міг би забезпечити кожний дру­гий завгосп загальноосвіт­ньої школи.

І все ж звинувачувати міністра у відсутності ідео­логічного виховання в ук­раїнській школі не варто. Це не його провина. Од­нак за те, що його підлеглі на місцях так само, як і в радянські часи, придушу­ють будь-яку новаторську педагогічну думку, пан-товариш Ніколаєнко, звісно, відповідальний. І якщо за­раз нема кому спитати з нього, то згодом спитає саме життя, коли після ви­ходу на пенсію тому ж міністрові доведеться до­живати віку серед «біоро-ботів», яких він нині забез­печує вчителями і світли­ми класами. Оскільки вчи­телям, які не хочуть вихо­вувати справжніх україн­ських громадян замість «біороботів», вже немає місця в школі.

Промовистим доказом цього може слугувати вчи­тельська доля Миколи Ан-нусова з чи не найсхіднішого села України — Ба-раниківки Біловодського району Луганської області.

Ще на початку 30-х років минулого століття Степан Шевчук приїхав з Умані в одне з луганських сіл для розбудови україн­ської національної школи на Слобожанщині. На по­чатку 90-х його внук Ми­кола Аннусов вирішив са­мотужки продовжити подвижницьку справу сво­го діда, однак 1995 року його змусили піти з Бара-никівської школи. І досі Микола Іванович з волі керівництва Біловодсько­го райвно вважається пер­соною non grata.

Ось як розгорталася ця бараниківська драма. 1992 року після Першого з'їзду педагогів уже незалежної України Микола Аннусов розробив власну комплек­сну програму національ­ного виховання, навчання та розвитку дитини, почи­наючи з дошкільного віку, що грунтувалася на працях українських класиків-педагогів Сковороди, Сухомлинського, Ушинського, Ващенка, Русової та інших. Спочатку Миколу Іва­новича підтримали Біловодське райвно, Луган­ський інститут післядипломної освіти і навіть Київ­ський інститут системних досліджень. Однак після чергової зміни керівництва Біловодського райвно все це вже не мало для його нової завідувачки Тетяни Степанової жодного зна­чення: «Новшества нам не нужны. Хотите экспери­ментировать — едьте назад в свою Россию!» (До цього Аннусов з дружиною як молоді спеціалісти пра­цювали кілька років у Ро­стовській області, де, до речі, прихильно постави­лися до їхнього педагогіч­ного новаторства.) Так пані Степанова відкинула рекомендації Київського інституту системних дослі­джень щодо створення на базі Бараниківської серед­ньої школи експериментального майданчика для втілення в життя задумів педагога-новатора.

Тоді Микола Аннусов нелегально створив у себе вдома недільну школу, де зайнявся вихованням дітей, прищеплював їм любов до прекрасного, розвивав ди­тячу фантазію, творчість. Авторитет учителя Аннусова серед бараниківців був дуже високим, батьки охо­че щонеділі приводили до нього своїх дітей.

Микола Іванович ішов з малечею в поле, ліс, де діти співали, малювали, вчи­лися рахувати, читати й писати. Будинок, який до­будовувала родина Аннусових, самі діти назвали «Будинком радості». Вони пишалися, що вчитимуться саме там, а не в школі.

Зате керівникові ра­йонної освіти Степановій педагогічна діяльність бараниківського вчителя ви­далася неподобством,вона нацькувала на родину Ан-нусових санстанцію — мов­ляв, невідомо, якими там тістечками господарі году­ють чужих дітей. Так «Бу­динок радості» у Бараниківці було заборонено.

Півроку Микола Івано­вич намагався довести на всіх освітянських рівнях цінність своїх ідей. Та все марно. У лютому 1995-го він полишає школу. Тільки його близькі бачили, як боляче йому було зважи­тися на цей крок.

Звісно, тоді діти не могли підтримати свого улюбленого вчителя, який став безробітним. Однак їхні батьки не залишили Аннусова без уваги. Його сусід, голова місцевого колгоспу, запропонував колишньому педагогу ро­боту в іншій галузі й до­поміг з придбанням жив­ності для домашнього гос­подарства.

Ночами Микола Івано­вич продовжував працюва­ти над своїми педагогічни­ми розробками, з якими на семінари та конфе­ренції вже їздила його дружина Віра, бо з колгос­пу на такі заходи не відпускали. І це не сподо­балося освітянській «еліті» Біловодського району. Вона через директора Ба­раниківської школи Олек­сандра Плясулю налашту­вала старшокласників про­ти Віри Андріївни.

Терпець подружжю Аннусових урвався, коли почалося цькування їхньої доньки-шестикласниці. До Бараниківки приїхав лу­ганський кореспондент радіо «Свобода» Василь Соколенке. Після його ви­ступу в ефірі Тетяну Сте­панову 2000 року звільни­ли з посади, однак водно­час призначили на поса­ду заступника райдержад-міністрації з гуманітарних питань, яку вона обіймає й донині.

Микола Аннусов пра­цював у сільгосппід­приємстві до 2002 року, аж доки те не розпалося. Ставши безробітним, він повністю присвятив себе домашньому господар­ству. Після перемоги По­маранчевої революції, для якої він чимало зробив як рухівець і помічник депутата Петра Олійника, сам луганський «губернатор» Олексій Данилов пообіцяв Миколі Івановичу допомо­гу в реалізації його осві­тянських ідей. Однак Ан­нусова не допустили навіть до школи — Степа­нова виявилася послідов­нішою та впливовішою, ніж голова облдержадмініст­рації Данилов.

Нині у Бараниківській школі забуто про поза-класну робота з учнями, не працює жоден гурток. Коли ж Віра Андріївна на уроці повела учнів упо­рядкувати могилу, де по­кояться жертви Голодомо­ру 1932—1933 років, ди­ректор оголосив їй дога­ну. Мабуть, хай ліпше ба-раниківські діти з першо­го класу ходять на диско­теку з цигарками і пивом. Ось так у селі зростає втрачене для суспільства покоління.

Тільки цього навчаль­ного року місцева школа позбавилася вчителя фізкультури з дипломом зоотехніка. Чого ж диву­ватися, коли на зауважен­ня Віри Аннусової за його фривольне поводження зі старшокласницями учитель-зоотехнік цинічно відповів: «Я ж раніше пра­цював з тьолками!» Перед його звільненням завуч Наталя Шевченко на педа­гогічній нараді скаржила­ся: «Из-за жалоб Аннусовой мы вынуждены рас­статься с этим прекрасним (!) человеком».

Ця цитата не випадко­во наведена російською, бо Наталя Михайлівна ви­кладає історію в ук­раїнській школі принципо­во російською мовою. «Не люблю и не хочу разгова­ривать на мужицком .язы­ке», — заявляє вона, її ко­лега Олена Зосименко (за фахом бібліотекар), яка до школи працювала свинар­кою, якось, після свого уро­ку історії, зайшовши до учительської, істерично ви­гукнула: «Как я ненавижу этих бандеровцев, а еще нужно о них рассказывать ученикам!»

Ці дві русофілки раді­сно сприйняли розпоря­дження Біловодського райвно про заміну двох факультативних годин на тиждень українського на­родознавства двома годи­нами поглибленого ви­вчення російської мови. На зауваження тієї ж Аннусо­вої завуч заявила: «Что вы хотите, у нас же русско­язычное село!» (Однак ми не зустріли в Бараниківці, крім цих учительок історії, жодної російськомовної людини.)

Цікаво, що в цій (є свідчення, що не тільки в цій) школі вивчення зару­біжної літератури обме­жується творами лише ро­сійських письменників.

Луганський інститут підвищення кваліфікації вчителів стараннями мето­диста Віри Львівни Лопо-вок організовує щорічні курси для луганських учи­телів російської мови та початкових класів. Курси проводяться в Ростові-на-Дону, Воронежі та Москві. Охочих підвищити свою кваліфікацію багато, ос­кільки наших учителів приваблюють безплатне проживання в готелі, чудо­ве харчування і туристичні маршрути місцями росій­ської слави. До того ж добрі господарі надають їм дорогі продуктові набори і методичну літературу, розраховану на російські школи. Відомо, що цими курсами опікується перша російська леді Людмила Путіна, яка дбає про роз­виток російської мови не тільки в Росії, а й за її ме­жами. І все це з мовчазної згоди й благословення шановного міністра-соціаліста...

Тож яких громадян ма­тиме Україна через 10—15 років, якщо така антидер­жавна освітянська політи­ка провадиться не тільки в Біловодському районі на Луганщині, а й на набагато ширших українських тере­нах?

І як розуміти міністра Ніколаєнка, який оптимі­стично заявляє, що в ук­раїнській середній школі все гаразд? Усе гаразд у ній може бути тільки тоді, коли по всій Україні такі люди, як подвижницьке подружжя Аннусових, обій­муть керівні посади в освіті замість таких руси­фікаторів, як Тетяна Степа­нова, коли степановим вза­галі не буде місця в ук­раїнській школі.

Олександр КРАМАРЕНКО,
Ірина МАГРИЦЬКА
Луганськ