ПРО НАШУ ЗЕМЛЮ ДБАТИМЕ ЛИШЕ ТОЙ, ДЛЯ КОГО ВОНА Є БАТЬКІВЩИНОЮ!

Невдовзі Україна вчотирнадцяте святкуватиме День своєї Незалежності. Та як тоді, на початку 90-х, усе насправді відбувалося? Що передувало проголошенню Незалежності? Що найвиразніше запам'яталося? Наш кореспондент попросив поділитися спогадами патріарха української політики Левка ЛУК'ЯНЕНКА.

Левко Лук'яненко Народний депутат України, член спеціальної ради «Громадської ініціативи «Форум національного порятунку», голова Української асоціації дослідників голодоморів в Україні. Народився 24 серпня 1927 р. в селі Хрипівці Го-роднянського району Чернігівської області. Закінчив юридичний факультет Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова (1953—1958рр.). 1959 р. — організатор політичної партії — Української робітничо-селянської спілки. 1959—1961 pp. —адвокат Глинянської юридичної консультації. 1961 р. — заарештований, засуджений за «зраду батьківщини та організаційну діяльність» до страти (після 72 днів у камері смертників вирок замінено на 15 років ув'язнення). Відбував покарання у Мордовії в таборі суворого режиму, у Володимирській тюрмі тау ВС-389/36 (с. Кучине, Чусовський р-н, Пермська обл.). 1976 р. — звільнився, оселився в Чернігові. Член-засновник Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. 1977  р. — заарештований за звинуваченням «в антирадянській агітації та пропаганді». 1978 р. — засуджений на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. 1987 р. — відбув ув'язнення і був відправлений до с. Березівки Томської обл. на заслання. 1989 р. — повернувся в Україну. 1990 р. — народний депутат України, член Комісії з питань законодавства й законності, заступник голови Народної Ради. 1992—1993 pp. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. 1993—1994 pp. — голова передвиборного демо-б'єднання «Україна». 1998 р. — голова Української асоціації дослідників голодоморів України. 2000 р. — член спеціальної ради «Громадської ініціативи «Форум національного порятунку». Співавтор Декларації про державний суверенітет, автор Акта проголошення незалежності України. Герой України.

 Ще 1990 року депутатами Верховної Ради України стали дванадцять політв'язнів. Чому не більше? Відомо, що будь-які вибори — це змагання інтелектів перед виборцями. Вояки УПА та стрільці теренових боївок воювали сміливо, винахідливо й витривало, але змагання за депутатський мандат потребувало багато таких знань, яких вони не мали. Через це у Львові не стали депутатами мій давній побратим адвокат Іван Кандиба та Іван Гель, в Івано-Франківську — Зіновій Красівський та Ігор Кічак, у Черкасах — Анатолій Лупиніс, а в Києві — Олександр Сергієнко. Не стали депутатами ще добрих два десятки людей, які у Верховній Раді активно творили б націоналістичну течію.

У Верховній Раді ми створили Народну Раду. З 450 депутатів до HP увійшло 120 — 125 народних депутатів. Рівень національної свідомості, тобто готовності до радикальних дій, був далекий від того, на що сподівалися колишні політв'язні. У Верховній Раді першого скликання було трохи ідейних людей, а більше — совісних. Ми постійно пропонували їм теми для дискусій, і вони йшли на обговорення, а позаяк об'єктивна правда була на нашому боці, то вони (через оту відносну порядність) змушені були визнавати нашу правоту і в результаті переходили на наш бік.

Члени Народної Ради розпочали навальний ідеологічний наступ і за два з половиною місяці досягли такого успіху, що 16 липня 1990 року абсолютна більшість ВР проголосувала за Декларацію про державний суверенітет України.

Тоді ж скликали величезний мітинг на майдані Незалежності, і я, махаючи свіжовіддрукованою Декларацією перед десятками тисяч громадян, сказав: «Хай комуністи не сподіваються, що їм вдасться цей документ перетворити в порожній папірець, як вони зробили з Конвенцією прав колоніальних і залежних народів 1960 року, та з Гуманітарною частиною Заключного акта Гельсінської наради 1975 року. Ми цього не допустимо. Ми разом з вами наполегливо здійснюватимемо цю програму будівництва самостійної України, програму, затверджену не Українською республіканською партією, а вищим законодавчим органом України».

А вже через рік, 22 серпня  1991  року, на зборах Народної Ради я запропонував проголосити Україну незалежною державою.

Народна Рада доручила мені написати документ. Я запросив до співпраці депутата Верховної Ради СРСР Леонтія Сандуляка. Ми підготували «Акт проголошення Незалежності України». Я подав його Народній Раді. Вона документ відредагувала і доручила мені оприлюднити його. 24 серпня відбулася надзвичайна сесія ВР. Коли сесія абсолютною більшістю голосів схвалила Акт, ми підхопилися зі своїх місць і зі сльозами радості вітали й обіймали один одного. А ввечері на майдані Святої Софії у присутності Голови Верховної Ради, його заступників та інших державних достойників перед десятками тисяч людей, що заповнили майдан, я через всі радіостанції оголосив українському народу Акт про Незалежність України.

—   У   Верховній Раді на одній зі стін висить багатометрова  картина,  де зображено парламентаріїв, причетних до проголошення української Незалежності. Певно, багатьох з них вже й не згадають. Кого б ви згадали нині? Як поводилися ті, хто   й   тепер   при владі?

—  Життя  вельми швидкоплинне.  Якоюсь мірою його можна вимірювати чотирирічними циклами. ВР обирається на чотири роки. Потім приходить приблизно 2/3 нових людей,  2/3 — відходить. Нові депутати вирішують нові проблеми. Депутати попередніх скликань вирішили проблеми, актуальні в їхній час, і вже  не  цікавляться ними. Звісно, є проблеми, що ніколи не забуваються.  Однак таких зовсім  мало. «Картинні»        люди відіграли велику роль у проголошенні України    незалежною державою, і в цьому їхня велика історична роль. Дуже добре, що на картині у ВР зафіксувано цю найважливішу в історії нашої нації подію. А те, що частина з них пізніше перестала       брати участь у державотворенні,    аж   ніяк   не зменшує їхньої ваги у голосуванні за незалежність.

—  Проголошення Незалежності стало і підсумком, і початком. Тоді здавалося, що  прагнення українців здійснилися, мети, за яку боролися ви і ваші однодумці,  досягли. Однак ейфорія, певно,   зіграла   злий жарт.   «Процес» швидко     очолили вчорашні опоненти, а потім і приватизували  його,  значно дискредитувавши Незалежність. То чи є нинішня Україна тією, якою ви її бачили під час проголошення Незалежності?

—   Нині   Україна зовсім не така, якою я і  мої побратими по ув'язненню тоді її уявляли.  Проголошення Незалежності ми пов'язували з усуненням комуністів від влади, декомунізацією СБУ і правоохоронних органів, з публічним судом над комунізмом як злочинною імперською загарбницькою ідеологією та комуністами за їхні злочини проти людяності та української нації. Цей суд мав дати політичну і юридичну оцінку комуністичному окупаційному режимові, очистити нашу землю від імперських і комуністичних символів і закласти юридичну основу для подолання ідейної спадщини колоніальної доби.

Акт проголошення Незалежності України поділив політичну історію України на «до» і «після»: «до» 24 серпня 1991 року Україна — колонія, «після» — Незалежна держава.

Суд над комуністичною ідеологією і злочинами комуністичної окупаційної адміністрації мав би поділити історію України на «до» і «після» щодо характеру влади: «до» — це Україна під чужою владою; «після» — Україна з українською владою; «до» — українська економіка  служить імперії; «після» — Україна формує свій національний економічний комплекс для обслуговування української нації; «до» — Україна — об'єкт ідеологічної обробки; «після» — Україна створює свій національний інформаційний простір; «до» — це Україна, в якій панує комуністична антиукраїнська ідеологія, де на посадах від села до Кабінету Міністрів сидять люди, що зневажали і зневажають нашу мову, традиції, звичаї і звикли служити Москві, «після» —це Україна, в якій на державні посади прийшли патріотичні люди і яка активно долає промосковську імперську ідеологію й поширює українську національну ідею.

Ейфорія злого жарту не зіграла. Це ми в концтаборах недооцінили міри забамбулення нашого народу, його безініціативності. Народна Рада виявилася менш радикальною, ніж треба було, але не це відіграло вирішальну роль. Проблема була в тому, що на наступних виборах люди голосували за комуністів і за старою радянською звичкою боялися націоналістів — справжніх захисників нації. Друга і третя Верховні Ради були прихватизаторськими. Патріотичні опозиції в 100 — 120 депутатів не могли припинити руйнування України.

— Чи не вважаєте, що патріотів просто «прихистили, обігріли й обібрали» досвідченіші у політиці безбатченки старої влади, а потім нова номенклатура, багато в чому кримінальна? Чи помилялися українські сили, які й досі не зуміли утвердити національні інтереси і «свою правду в своїй хаті»?

— Політв'язні і Народна Рада діяли у сфері представницької влади і постійно їздили Україною, аби роз'яснити забамбуленому народу, що майбутнє благо України в Незалежності. Сумно, що мусимо нашим людям доводити благо незалежності. Коли б це доводив полякові чи мадяру, вони вирішили б, що це жарт, а тільки-но зрозуміли б, що людина не жартує, одразу спрямували б її до божевільні. А ми стільки часу й енергії потратили на це! 1991 року проголосували за Незалежність, бо думали, що одразу станемо заможнішіми, а коли з 1993 року матеріальне забезпечення почало різко падати, то відсоток самостійників почав скорочуватися. Політичне просвітянство після депутатської роботи у ВР завжди було нашим другим великим завданням.

Виконавча гілка влади залишалася збоку і була для Народної Ради недосяжною. Після президентських виборів 1991 року ми намагалися провести патріотичних людей на посади міністрів, проте Кравчук пропозиції відкидав. Про людське око він поставив К.Морозова міністром оборони, І.Дзюбу — міністром культури, залучив до праці І.Юхновського. Що могли зробити кілька людей у суцільно комуністичному складі Кабінету Міністрів?! Кравчуку вони були непотрібні, особливо після того, як Чорновіл відхилив пропозицію Кравчука про співпрацю.

Проблема України в тому, що Народний Рух не перетворився на широку опозиційну коаліцію. Народ потребував альтернативної до влади опозиційної сили, на яку міг сподіватися, міг підтримувати як патріотичну конструктивну силу, на відміну від влади, котра дедалі більше виявляла свій егоїзм і задля своїх особистих (кланових) інтересів ладна була зруйнувати весь економічний потенціал України, перетворивши громадян на жебраків. Це сталося тому, що керівництво було просякнуте агентурою КДБ, а в його інтересах було руйнувати Україну, а не зміцнювати.

Окрім того, частина діячів Народної Ради виявилася недостатньо відданою будівництву справедливої правової держави. Вони пішли до виконавчої влади і почали просити квартири, посилати дітей на навчання за кордон, шукати посади свату, брату та ін. Виконавча влада пішла їм назустріч і таким чином приручила їх, обточила їм зуби. Залишаючись у Народній Раді, вони перестали підтримувати радикальні пропозиції.

— Українці відомі своєю терпимістю. Але чи не здається Вам, що опоетизована розважливість, мудрість у результаті інколи лише шкодить? Поки українці розмірковують, як достойно відповісти на цинізм, нахабство, а інколи і неприховану агресію — економічну, інформаційну, а то й військову — чужинців та зайд, ті вже вимели українські засіки, наїлися млинців і поблажливо готові ділитися крихтами зі свого столу? Можливо, це в нас закладено, це і є наше українське призначення — завжди бути битими і прислужувати іншим?

— Терпимість у побутових взаєминах — добра риса,  бо сусідські сварки не призводять до кровної помсти.    Що   ж   до взаємин українців з чужинцями, то тут стереотип нашої поведінки   виробився   під впливом національної бездержавності.

Ми не хотіли заїдатися з чужою владою та з тими, хто був дружній з нею. Тепер, коли українці стали державною нацією, цей стереотип зміниться, бо відстоювання зовнішніх інтересів нації покладено на окремий орган — МЗС. І він, нормально виконуючи службові обов'язки, захищатиме за кордоном нас як своїх громадян. Відчуваючи за спиною свою Українську державу, ми сміливіше даватимемо відкоша всякій «інородній» нахабі. Ми на шляху самоусвідомлення нашого державницького статусу і свого права відстоювати силою справедливість на цій Богом подарованій українцям землі.

—  Багато    хто схильний розглядати Помаранчеву революцію як продовження, вінець подіям 91-го, іншими словами     —     зав'язь відбулася тоді, плоди ж визріли нині. Безперечно, 2004-й рік — спалах національного самоусвідомлення, коли чи не вперше за десятиліття   нація   по-справжньому прокинулася,  коли люди почали пишатися тим, що вони українці.  Це була, певно, не політична, а саме національна (головне — усвідомлено національна) революція       (яку, втім,  намагаються звести до боротьби за загальнолюдські, конституційні права). Яке ваше ставлення до тих подій? Як ви оцінюєте Майдан?

—  Те, що сталося 2004 року, я передбачав на основі аналізу виборів 2002 року.

Уперше наші виборці показали свою політичну зрілість на минулих парламентських виборах 2002 року. Виборці на той час здобули вже певний імунітет супроти систематичної, хоч і красивої брехні. Не врятувала Партію Зелених їхня добра назва, як і не врятував від поразки «прогресивних» соціалістів артистизм Наталії Вітренко. Зійшли зі сцени молоді представники комуно-олігархічної влади — «Озиме покоління» та «Нова генерація». Провалилися «Яблуко» і волковський Демократичний союз. Виборці розкусили їхню прокучмівську олігархічну суть і не підтримали їх.

Виборці вперше відчули, що вони не раби і можуть не послухати владу, проголосувати по-своєму.

Це надзвичайно важливі зміни у свідомості людей, ознака переходу від безмовного радянського раба до повноправного й відповідального громадянина демократичної держави.

«Позаяк процес звільнення людських душ від рабства хоч і повільний, але безперервний, то можна з цілковитою певністю сказати: доки доживемо до парламентських виборів 2006 року, пропорція «раби — громадяни» так відчутно зміниться на користь громадян, що вони вперше сформують патріотичний парламент», — писав я 2002 року.

Отже, спалах громадянської активності 2004 року з бажанням повалити ненависну кучмівську владу не був для мене несподіванкою.

«Помаранчева революція» — це не наукове визначення, а поетична формула. Красива. Зручна. Хай буде. Завдання ж революції — зміна суспільне-економічної системи. Отже, передусім зміна влади.

Помаранчева революція змінила президента, але новий Президент не усунув від влади зі свого найближчого оточення ні Порошенка, ні кількох інших типових олігархів кучмівського режиму. Він зупинився на півкроці. Найбільших злочинців, які створили кланову систему масового розкрадання й руйнування національного економічного потенціалу, не заарештовано, інформаційний простір й надалі залишається в руках олігархів й ідейно дезорієнтовує населення України, на кожному кроці імперські символи глузують з жовто-блакитного прапора й тризуба, кучмівські злочинці районного й обласного рівнів почуваються господарями життя, відбувається зрощення старої влади з новою... Учасники Помаранчевої революції стурбовано запитують одне одного: чи не рано ми пішли з Майдану? Якщо Президент неспроможний виконати свою обіцянку про відокремлення бізнесу від влади і влади від бізнесу, то продовження Помаранчевої революції необхідне!

—  Що ж ми всі — чільники,  політики, підприємці, селяни, просто люди — повинні зробити, щоб Незалежність набула свого справжнього сенсу, щоб українці не через десятиліття все ж запанували на своїх землях?

— Ви бачите, українство послідовно йде до    перемоги.    Для прискорення   цього руху необхідно ширше й активніше провадити патріотично-просвітянську роботу і на основі правдивої інформації про претендентів домогтися, щоб у виборах 2006 року не «інородці», а власне українці отримали 80% депутатських мандатів та інших виборних посад. Пам'ятаймо:  про нашу землю дбатиме лише той, для кого вона є Батьківщиною!

Левко Лук'яненко