Олексій Зарецький:
«СПРАВА ПРО ВБИВСТВО АЛЛИ ГОРСЬКОЇ - В ОДНОМУ РЯДУ ЗІ СПРАВОЮ ГОНГАДЗЕ»
Олексій Зарецький — вчений-філолог, один із засновників Центру українсько-польських студій. А ще він гідний син своїх батьків, який усе своє свідоме життя зберігає пам'ять і творчу спадщину художників Алли Горської і Віктора Зарецького. Саме завдяки клопотанням Олексія Вікторовича було організовано посмертні виставки батьків, видано документальну книжку «Алла Горська. Червона тінь калини», а 1996 року на будинку на вулиці Терещенківській, 25, у якому мешкала Алла Горська, було відкрито меморіальну дошку.
Кажуть, Україна багата на таланти, тому, мабуть, ми, українці, не завжди помічаємо їх. Особливо тих, хто вже відійшов у інші світи. Ось і 80-річчя з дня народження художника Віктора Зарецького, на жаль, цього року широко не відзначали. Якби не публікації сина Олексія у пресі, то ця дата залишилася б і зовсім непоміченою.
— Батько народився на околиці Юзівки в робітничій сім'ї, де в роду не було ні іконописців, ні богомазів, -розповідає Олексій Вікторович.
— Середовище, в якому він ріс, було далеким від мистецтва. Єдине, що мав - то це журнал «Юний художник», який передплачували батьки. Фарби купували якнайдешевші. Батько мав природне обдарування. Фантазія була в нього дивовижна. Працював дуже швидко, малював з натури з неймовірною точністю. За базовою освітою він — живописець, але з кінця 50-х займався книжковою графікою — готував дитячі книжечки, був художником журналу «Піонерія». Потім разом з мамою захопився монументальним мистецтвом. А ще батько був талановитим педагогом. Ще в інституті він здобув репутацію малювальника вищого класу, тому у нього завжди були учні. Потім уже з другою дружиною Майєю Сергіївною Григор'єврю вони створили студію. Перший рік у ній навчалося близько 19 осіб, згодом студію Зарецького відвідувало більш як сто осіб. Діти приходили у майстерню на вулиці Філатова після школи дуже втомлені, навіть засинали за мольбертами. Тож батько жартами, сміхом підбадьорював їх. Це було особливе спілкування майстра з учнями. Усю методику ми з Майєю Сергіївною не зафіксували, але основні його роздуми, побудовані на принципах краси, занотували. Єдине, чого не встиг ще зробити: записати спогади учнів. Уроки батько вів російською мовою, щоб ніхто не міг присікатися і звинуватити його в націоналізмі. Заздрісників же було немало. Скарги все-таки з'явилися — і 1985 року студію прикрили.
— Кажуть, талановита людина талановита в усьому. І все ж таки Віктора Зарецького більше знають як живописця.
— Батько виріс у шахтарському місті, і перші його живописні роботи - це портрети шахтарів, робітників, побутові картини. Вони гриміли на всесоюзних виставках, потрапили до постійних експозицій кількох українських музеїв. На початку 60-х років він разом з мамою поїхав на етюди в село Горностайпіль Чорнобильського району. Ці місця, які справили на нього величезне враження, і куди вони з мамою поверталися ще не раз, тепер у зоні Чорнобильської катастрофи. Тоді й з'явилися портрети колгоспників, пейзажі.
— Зарецького вважають одним з найпра-цьовитіших художників. Після нього залишилися тисячі полотен. Причому як людина талановита він не боявся змінюватися, шукати, експериментувати. І це робило його в очах любителів мистецтва дуже модним і прогресивним художником.
— Тепер критики більше говорять про так званий климтівський період його творчості, що з'явився під впливом робіт майстра Климта. Хоча мистецтвознавці стверджують, що українському живопису теж були притаманні ці мотиви. Зараз про Зарецького говорять і як про автора сецесії, або віденського модерну. У цьому стилі він написав дуже багато яскравих жіночих портретів.
Перша персональна виставка Зарецького відбулася 1989 року, наступна — 1992-го у Національному музеї. Резонанс був величезний — людей прийшло більше, ніж на виставку скарбів Тутанхамона.
Живописний доробок батька справді величезний. Кілька тисяч полотен. Він завжди багато працював. Причому в натхненні міг зробити полотно два з половиною метри на два, яке в жодні двері не проходило. Майя Сергіївна завжди казала, щоб він писав менші за форматом картини, які легше і продати, і зберігати у типових квартирах.
— За життя його картини охоче купували? Часто замовляли йому портрети? Чи все ж таки слава прийшла до батька вже після смерті?
— На замовлення він зазвичай не писав. Коли його вже дуже просили, тоді погоджувався. Батько був дуже щедрою людиною — дарував свої картини друзям, знайомим. Його картини купували в основному з виставок — була система закупівлі музеями робіт з виставок. Однак після смерті мами музейні працівники неохоче це робили, багато хто боявся приймати навіть у дарунок роботи Зарецького.
Наприкінці 80-х упала залізна завіса, у світі з'явився великий інтерес до радянського конформістського мистецтва. Приїхали експерти й відібрали кілька робіт батька на аукціон Крісті. Ця подія змінила його мистецьку долю. Зарецький став суперпопулярним художником на Заході. Його роботи придбали відомі галереї, частину картин купили колекціонери для приватних колекцій. Аукціон приніс йому світове визнання. До речі, відомий нині всьому світу художник Віктор Зарецький ніколи не був за кордоном. Спочатку був невиїзним. А коли вже можна було їхати, то нездужав. Після успіху за кордоном його творчістю зацікавилися і на батьківщині. Однак вивчати її почали тільки зараз. Молодий мистецтвознавець Леся Медведєва написала першу наукову роботу про творчу спадщину мого батька, з успіхом захистила кандидатську дисертацію, зараз закінчує роботу над науково-популярною книжкою про Віктора Зарецького.
— Скільки всього картин вашого батька вивезено за кордон?
— Близько тисячі робіт. Більша частина його доробку зберігається в Україні — в національних музеях, приватних колекціях і в мене вдома.
— Відомо, що Віктор Ющенко є великим прихильником образотворчого мистецтва, навіть сам малює. Не знаєте, в його колекції були роботи Віктора Зарецького?
— Про одну знаю точно, що є, бо я її сам два роки тому подарував Віктору Ющенку. Це малюнок олівцем.
— За яких обставин ви зробили цей подарунок?
— Я - член громадської організації, яка взимку 2001 року підтримала «Нашу Україну». З майбутнім Президентом нашої держави ми зустрілися і познайомилися на спільній акції у Будинку вчителя.
— Отже, ви, Олексію, наслідуєте батьків, сповідуючи активну громадянську позицію. Адже колись ваші батьки були активними діячами правозахисного руху, творцями Клубу творчої молоді «Сучасник», у якому плекалися ідеї національної гідності і самосвідомості.
— У нашій квартирі на Терещінківській збирався квіт української інтелігенції. Євгена Сверстюка, Івана і Надію Світличних, Василя Стуса, Івана Дзюбу, Михайла Брайчевського пам'ятаю молодими, усміхненими, сповненими якимось внутрішнім світлом. Душею цього товариства була мама. Вона прагнула допомогти всім і кожному. Так, наприклад, вона їздила до Опанаса Заливахи в табір, де він відбував покарання за політичною статтею. Коли за роботу в колгоспі (вона робила там якесь панно) їй заплатили продуктами, то машина з цибулею, картоплею, капустою об'їздила весь Київ — мама спочатку пригостила друзів, нам дісталося вже те, що залишилося. Батько теж не стояв осторонь громадського життя. Якийсь час, після Леся Танюка, він очолював Клуб творчої молоді. Та згодом дистанціювався від правозахисного руху. Для нього завжди найголовнішим у житті було мистецтво, а вільнодумство ще за часів царизму каралося позбавленням права малювати. Отже, щоб уникнути репресій і переслідувань, він обрав для себе роль дивакуватого художника, трішечки з прибамбасами. Бо на той час «травити» політичні анекдоти і бути вільнодумцями дозволяли тільки акторам, інших за це жорстоко переслідували. Тому публіцист Микола Шудря прикидався п'яничкою, а батько — диваком.
— І все-таки це не врятувало вашу родину від трагедії. 28 листопада 1970 року за дуже загадкових обставин загинула Алла Горська — її тіло знайшли в будинку свекра у Василькові під Києвом. Офіційна версія: сімейно-побутовий конфлікт, мовляв, Горську зарубав свекор, який потім теж наклав на себе руки. Однак низка обставин робить цю версію непереконливою. Багато хто вважає цю смерть політичним вбивством. Чи зверталися ви до відповідних органів з проханням переглянути справу і заново її розслідувати?
— Справа й досі зберігається в прокуратурі, хоча за всіма законами її мали через 15 років знищити. Коли я наприкінці 80-х — початку 90-х звернувся до прокуратури, мені відмовили в ознайомленні зі справою, дали відписку. Не відповів на моє звернення і тодішній глава КДБ Євген Марчук. Проте історик Сергій Білокінь, який вивчав цю справу, і працівник прокуратури, радник юстиції Борис Тимошенко, який його консультував, стверджують: у справі стільки недоречностей і розбіжностей, що її можна вважати сфальсифікованою. У Москві працював фахівець з політичних вбивств, журналіст Володимир Криловський, який, проаналізувавши цю справу за відкритими публікаціями, розповідями очевидців, теж зробив висновок, що вона вписується в методику політичних вбивств. Немає диктофонних записів, як у справі Гонгадзе, не залишилося письмових розпоряджень щодо вбивства, тому єдиний шлях до розкриття — покаяння і зізнання учасників злочину. А це малоймовірно. Хоча, мені здається, до цієї справи ще можна повернутися.
— Те, що ви пережили в 16 років, мабуть, не під силу і дорослій людині. Тим більше, що мати в сім'ї була тією людиною, навколо якої, як навколо сонця, обертався світ. Хто у тяжку хвилину став вам порадником, другом? Хто допоміг подолати це горе? Де шукав сенс життя батько?
— Це був дуже сильний удар. У мене після того різко впав зір, батько довго хворів. Мене підтримав батько, а його - робота. Разом з мамою незадовго до її загибелі вони розпочали кілька монументальних робіт. Він мусив їх завершити. Адже вони були не просто подружжям - вони були колегами, однодумцями.
— Як повелися друзі під час трагедії?
— Розпочалися арешти у січні 1972 року, багатьох друзів забрали. Нам тоді дали нову квартиру на околиці міста без телефону. Це відчутно вплинуло на активність життя. Батько намагався шукати справедливості, щось доводити. Проте дід Горський, який був поранений у першу світову війну, пережив роки сталінських репресій і отримав інфаркт лише у рік смерті Сталіна, коли, здавалося, все найстрашніше закінчилося, сказав: «Не треба нікуди писати, все це нагадує 37-й рік».
Батько помер 1990 року, коли вже руйнувалася тоталітарна система. Є таке поняття «вільний художник». Мені здається, батько попри всі труднощі залишився вільною людиною. Вільною від догм, правил, що заважають дихати і творити. Про це свідчать його роботи.
Світлана БОЖКО
Знімки Олександра Бурковського та з сімейного архіву О.Зарецького
Світлана БОЖКО