НАРОДНА КУЛЬТУРА ЯК ЕТНІЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ

      Культура української землі, а отже, й народу, одвічно хліборобська. Це відомо з часів Буго-Дністровської культури ще вісім тисяч років. Яскравого духовного розвитку українська культура набула в добу Трипільської цивілізації. Хоч би як дослідники називали культури, однак хліборобськими вони були за своєю духовно-господарською суттю. Завдяки цій життєтворчій галузі розвивалися ремесла, культура, різнобічна творчість етносу. Люди одвічно споживали і споживають хліб, що зміцнює їхній Дух і Силу, чим мають завдячувати хліборобам — синам Сонця І Поля. Тому хліборобів завжди називають помічниками Божими. Вони на землі, як і Бог у Світі, піклуються про поступ життя. Хто вирощує хліб, тому Бог іде на поміч.

ВІД золотого ВІКУ — ДО ПОТОПУ

      На думку вчених, хромосоми і гени пшениці є ровесниками Землі. Вони — від сили Сонця, від клітин світового океану. Хромосом у пшениці-однозернянки — сім. Стільки ж духовних тіл і енергетичних центрів у людини. Семичинність — це творча засада Світу. Знання хліборобів Трипілля відображено у візерунках горщиків: зернина тримає Небо і Землю або ж виростає із самого Сонця і розгалужується триєдиним Деревом. Таким чином трипільці-орії обожнювали хліборобство і священнодіяли на своїх полях і в оселях.
      Сакральність хліборобства підтримувалася і в наступні епохи. У добу заліза сини володаря Колоксая — сколоти із самого вишнього Неба, отримали хліборобське знаряддя. Основним з них був плуг від Сонця, як його промінь — золоте Рало. Такими ж дорогоцінними були і знаряддя, і збіжжя в пізніші часи, про що співається в українських священних гімнах — колядках. Пану Господарю у хліборобських турботах допомагає сам Господь. У хлібороба майже все, як і в околотів:

Ой, сохи твої все золотії, 
            Сошнички твої все мідянії.
Уродить нам ся золотий колос, 
            Золотий колос, срібнеє зерно,
Срібнеє зерно, мідяне стебло.

      Колядки і нині прославляють священну і життєдайну сутність землеробства. До пана Господаря зі Світових високостей приходять триєдині гості: Сонце, Місяць, Дощик. Від їхньої сили «заколоситься жито, пшениця, всякая пашниця». Таке споконвічне благословляння хлібороба на працю з початку року —  найосновніше в них.
      Український дух, що формувався тисячоліттями, творив своєрідну культуру, творчість і побут. Його повсякчас притлумлювали, однак він розвивався й утверджувався навіть тоді, коли український народ потрапив під російсько-імперське гноблення. Основний засіб його розвитку — земля — перейшов у власність панівної верстви. Руйнація світогляду почалася з приходом до влади більшовицьких гендлярів. Ось тоді й настало суцільне нищення культурної спадщини українського народу, його мудрих і завзятих носіїв. Руйнація народних основ життя — світогляду, культури, мови —  набрала обертів, коли «вивіску» «Українська радянська соціалістична республіка» замінили на «Незалежна Україна». Антиукраїнські владні сили розпочали повальний грабунок. Питому культуру українського народу,  його ідеали почали безжально нищити то під приводом наближення до «європейських цінностей», то під виглядом «боротьби з шароварщиною». Та що там казати, коли за президентства Леоніда Кравчука з паспорта зникла позначка про національність, а за Леоніда Кучми заявили, що «українська ідея не спрацювала». Усі тисячолітні надбання духовності, весь художній досвід і народний світогляд відкинули зневажливо і нахабно. Фільми про грабунок, насильство, аморальність стали основним ідеологічним забезпеченням злочинної влади. Телебачення перетворили на офіційний амвон корумпованих можновладців. Замість чесної праці — грабунки банків, магазинів, квартир. Замість зароблених грошей — обіцянки на колись. Замість моралі і чеснот — розпуста. Замість рідної пісні — чужі душі мелодії і ритми. Замість рідної мови — мова іноземної держави.
      Найвище керівництво доклало неабияких зусиль у справі русифікації. Спочатку російській мові надавав статус офіційної Кучма, потім статус державної — Янукович. Тепер до них підпрягся і соціаліст Мороз. Злочинними намірами не можна робити добро. Русифікація, запущена імперськими силами, набрала розгону у нахабній і цинічній формі. Отже, вчинено замах на божественне начало — Слово. Нищення мови — це боротьба не лише з народом, а й з Богом. Що ним дане, те не зможе відібрати жодна сила. Кучмівська влада, яка чомусь назвала себе українською, розгорнула суцільну руйнацію українського народу і того середовища, в якому він живе.
      Власне ні про який розвиток українського життя не могло бути й мови. Основну життєтворчу галузь — хліборобство, як і самих хліборобів, кинуто напризволяще. Святим хлібом почали махлювати. Вирощене людьми збіжжя забирали за безцінь, а перепродували втридорога. Гендлярі перед сівбою і жнивами підвищили ціни на пальне до найвищої позначки. Борги селянам із зарплати за кілька років — звичне явище. Одвічні носії духовно вишнього світогляду стали гіршими за рабів. Незабезпечені й безправні на своїй, найбагатшій у світі, землі. Гине українське село. Молоді і працьовиті їдуть світ за очі на заробітки.
      Влада переступила останню межу... І терпець увірвався! Люди повстали. Жовтогаряче, мирно і завзято. І не тільки за Ющенка як кандидата у Президенти, а й у сподіванні на кращу долю України. «Свободу не спинити» — це не просто гасло, а рушійна сила життя.
      У роки незалежності в основі влади було три наріжні камені: законодавча влада, виконавча і судова. Основоположні не згадувалися. Це концептуальна та ідейна, які останнім часом розробляють у своїх працях Георгій Щокін і Микола Сенченко. Перед новою владою нині стоїть завдання не просто технічно замінити одних персонажів на інших, а сформувати таке духовне середовище, в якому розвивалася б українська нація. В основу влади необхідно покласти світоглядні та ідейні чинники.

ВІД СОНЦЯ, МІСЯЦЯ, ЗІРОК

      Світоглядно-ідейну сутність найістотніше втілено у народній культурі. У ній вміщено все споконвічне життя українського. Тут усі види й напрями його творчої душі: і ввічливість, і щедрість, і багатоголоса пісня, і розмаїте мистецтво, і розкішне вбрання, і обрядові дійства, і звичаєва мудрість. У всіх цих життєвих виявах — образотворчість залюбленої у світ душі українця, заснованої на дії закону Світового ладу.
      Творчість народу найприродніша, бо ж лукавити перед собою не будеш. Вона відповідає усьому процесу життя — і на Землі, і в Космосі, грунтуючись на засадах світобачення і світославлення, на образному творенні найсуттєвішого і найпотрібнішого, на утвердженні зростання і розвитку, родючості як вияву безкінечності життя. Щоб вона не згасала, пошановуються триєдині джерела життя, без яких нічого не існуватиме: Сонце, Вода та Земля. Ця триєдиність життєвого світу була відома нашим пращурам ще з початку голоцену (сучасного природно-кліматичного середовища), який почався у мезоліті, а це мінімум вісім тисяч років тому. Вже тоді Сонце, Місяць, Вода мали свої художні символи. Прикладом цього можуть бути космогонічні колядки, добре знані в Україні, особливо на Уманщині, де пан Господар зустрічає трьох найвищих гостей з небесного безмежжя:

Ой, що першим гостьом, 
            то краснеє сонце,
Ой, що другим гостьом,
            то ясненький місяць,
Ой, що третім гостьом,
            то дрібненький дощик...

      Вивчення історичних культур і народної творчості українського народу дало підстави вченому Олексію Братку-Кутинськрму розкрити давність етнічного світогляду: «Основа українського стародавнього співу, танців, релігійних культів і символіки склалися дуже давно — десятки тисяч років тому. Про це свідчить той факт, що в індоіранської гілки причорноморських аріїв, яка відокремилася від наших пращурів близько семи тисяч років тому, культ Великої Матері (Лади) і Змія та символу їхньої життєвої сили — Тризуба вже існував у високорозвиненій формі». Цей знак Триєдиності, Трисуття, Трійці або Тризуба є в мистецтві багатьох історичних культур на теренах України, в усіх жанрах народного мистецтва: декоративному малюванні, вишиванні, килимарстві, різьбярстві, архітектурі. Постав він із давньої світоглядної та творчої традиції і численні покоління освячувалися його духовною силою, зберігаючи свій етнічний код.
      Дії в обрядах, символи у мистецтві, сюжет у народній пісні взаємопроникні. Найосновнішим образотворчим елементом у всій духовній творчості на теренах України є Сонце. Таким бачимо його на кераміці хліборобів Трипільської, Черняхівської культур, у мистецтві Київської Русі, українському народному мистецтві, піснях, особливо колядках, святах на честь сонця: в Коляді, Великодні, Купайлі, Калиті. По горизонталі світ є чотиричасним, а по вертикалі — триєдиним. Таким є зображення колосків в орнаментах трипільської і зарубинецької кераміки. Колядники з давніх-давен уславляють: «Райськеє древце на три вершеньки» як символ триєдиності. Навіть напровесні дітки, закликаючи сонечко, виспівують, аби його дія спрямовувалася на три субстанції:

Вигрій, вигрій, сонечко.
             На дідове полечко,
На бабине зіллячко, 
            На наше подвір'ячко.

      На будинках містечкової архітектури XIX—XX століть можна побачити над колом сонця три постаті-обереги. Над сферичною поверхнею дверей, як у верхньому небі, сонце посилає свої три промені. За таким принципом побудовано й інші обрядові пісні. Ось хоч би ця весільна, де коровайниці закликають, щоб їхній витвір був суголосний світові:

Рости, короваю,
            Ширший від Дунаю,
А вищий від плота, 
            А кращий від злота.

      Ідея зростання в історичних культурах, жанрах народного мистецтва втілена в образі Дерева Життя, а ще в таких символах, як ромб, зоря-ружа, що є образом родючості, сонця, досконалого світу. Ці астральні образи можна побачити на писанках, в настінних розписах, у гаптуванні, на килимах, різьбі на дереві. У них, як у образно змістовні твори, перелито радість життя, відчуття його ритму, безкінечність Буття. Така жит-тєствердність сягає у тисячолітні глибини нашої історії та культури, коли на основі багатовікового досвіду було відкрито універсальні закономірності світового Буття і людської Спільноти. У науці вони мають назву «Закону універсального колообігу», або «Закону світового ладу».
      Найповніше дія Закону проявилася за часів трипільської цивілізації. Прадавні хлібороби-орії впродовж 2500 років жили і творили за Законом космічного Світоладу. Усі їхні здобутки — космологічний світогляд, розвинене хліборобство, коловорадіальні міста і селища, двоповерхові житла, досконале гончарство — стали наслідком його священної дії. Вони збереглися на етногенетичному рівні і розвинулися в усіх історичних культурах на території України, вони передалися як духовний спадок нам, українцям. Ось чому наша народна культура така жанрово розмаїта і духовно багата. Тільки на цій благодатній землі, під промінням золотого сонця, під небесною блакиттю зміг розвинутися такий глибинний космологічний світогляд і творчо втілитися в усі сфери життя та культури.

СВЯТА сонячного КОЛА

      Сонцю, як могутньому Богу, що роздає життєві блага, наші предки присвятили чотири найосновніші свята на кожну пору року — Коляду, Великдень, Купайло, Калиту. Ця священне пошанування втілено в ритуальних дійствах, піснях, що побутують не одне тисячоліття на Середній Наддніпрянщині, особливо на історичній Уманщині. Це не просто пошанування, а опоетизовані знання наших предків про світ. У них якнайповніше виявляється світогляд українського народу.
      Започатковано свята Сонячного Кола ще в глибинах трипільської цивілізації прадавніми хліборобами-оріями. Саме на Уманщині, в межах теперішніх Уманського, Тальнівського, Звенигородського районів, зосереджено найдавніші міста енеоліту. Вони і більшість селищ забудовувалися за сонячним — коловорадіальним принципом. На двоконічних горщиках того часу основним образотворчим мотивом був «ко-лообіг сонця». Його зображували в чотирьох фазах, відтворюючи і чотири-частинність світу, і чотири пори року. Певно, вони освячувалися і ритуальне. На цю образну побудову накладаються і чотири сонячні свята українського народу як вияв універсального закону космічного колообігу. Основна символіка сонячних свят — вогонь, вода, вінки, хліби, хороводи, ритуальні дійства —  уславляють  небесне Світило.  Пісні — купальські, калитянські, колядки, веснянки   —   пронизані світлом душі людської, возвеличують і сонце, і все живе, що спрагло тягнеться до світла, уславляють дароване світлом життя. У них український народ постає і сонцелюбним, і світославним.
      Свята Сонячного Кола —  це ціла духовна система, витворена на триєдиності, чотиричастинності, семичинності.
      Найсвятіше і найвеличніше зі свят Сонячного Кола — Коляда. Це найперше в календарному і останнє в астрономічному році свято. Його ясен світ уособлює народження — Різдво — Сонця у новому літі. Нині його щорічно відзначають 7 січня, але святки тривають два тижні, впродовж яких люди вшановують основні джерела життя: Сонце, Землю, Воду. Про предковічність колядок свідчить їх космо-гонічність. У цих давніх українських міфах ідеться про створення світу і життя. Три голуби пірнули на дно синього моря, винесли золотий камінь — і з нього постав увесь білий світ:

Ясне небонько, світле сонінько, 
            Світле сонінько, ясен місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця, 
            Ясна зірниця, дрібні звіздочки.

       У колядках, як світових гімнах, стала композиція. У чотирьох строфах, у чотирьох рядках діють три космічні сили — сонце, місяць, зорі (або дощ). У цьому космічному сузір'ї персоніфікується українська сім'я, де сонце — мати, місяць — батько, зірки — їхні дітки. Колядка «Радуйся, земле!» композиційне є такою, як і давньоукраїнська скульптура Світовида. Чотиричастинність у триєдиності свого часу була великим космогонічним відкриттям наших пращурів і стала творчою основою композицій у народному мистецтві. У колядці також діють три сили: сонце, місяць, дощ. їхня життєносна потуга спрямована — знову ж таки — на три субстанції: людину, тварину, рослину чи то поле, яке має заколоситися триєдиним збіжжям — житом, пшеницею, всякою пашницею. Великий День Весни —  Великдень — нині не має конкретно визначеної дати, його святкують залежно  від року:  з кінця березня і до початку травня. Святкування триває також два тижні, в яких пошановується Вербна, Великодня, Провідна неділі. У Великодню неділю сонце мовби утверджує свою ясну сутність. Найосновнішими означеннями Великодня є бабки, калачі з навскісними хрестами — символи вогню і сонця, з шишками-квітами та пташками. Печуть їх високими —  мовляв, усе навесні йде в ріст. Другою невід'ємністю цього сонячного свята є писанки із зображеннями сонця, зірок, всього того, що росте і розвивається. Співом веснянок, вінками, іграми, коловими і хвилястими хороводами, вогнищами люди віддають шану сонцю і воді, які сприяють росту й розвитку природи після весняного рівнодення.
      Від перших розталин снігу і до сонячної сили літа співають дівчата, діти веснянки. Вона приносить усім роботу, а найбільше хліборобу.

Прийшла весна з квітами, 
            Вийшли в поле з плугами, 
Та посіяли горошок, 
            Та рости, горошку, в три листи, 
Та дай, Боже, в чотири...

      І весна Яра, і могутня Лада, і вогнеликий Ярило, і дзвінкий Шум — усі допомагають у рості та розвитку природи, звеселяють довкілля і людину. З усіх свят Сонячного Кола найулюбленішим є Купайло. Воно рівноцінне Коляді і святкується рівно через півроку — 7 липня. Дівочі віночки, купайлиця, вогнище, викопана криниця, пісні по колу, краса і звитяга молоді уславляють необхідні для життя джерела.

Сяяла зіронька, сяяла, 
            З ким же ти, Олесю, стояла? 
З тобою, Васильку, з тобою, 
            Як ясен місяць з зорьою.

      Калита — сонячне свято четвертої пори року. Відзначали його зазвичай останнього дня осені, а за теперішнім літочисленням воно припадає з 13 на 14 грудня. Свято символізує згасання теплової і світлової сили сонця. Тому її підсилюють усіма його символами. Дрова в печі, коли мають пекти калиту, розкладають тільки навхрест. На калиту викладають оздоблювальні елементи, які символізують сонце, і тільки навхрест. Саму калиту випікають у формі сонця з отвором посередині — вона тонка, бо рік «потоншав». Варять ще й пшоняну кашу. Приказують: «Калито наша, оце тобі каша, а нам дай краси й сили, щоб ми у світі гарно жили». Щойно зайде сонце, як хлопці й дівчата чіпляють калиту до сволока, мов до небес, на червоній стрічці, її уславляють піснею:

Ой Калита, Калита, 
            Із чого ж ти вилита?
Ой я з жита сповита, 
            Ой я сонцем налита
Для красного цвіту 
            По білому світу.

      Співаючи й танцюючи, усі куштують смачне і, здавалося б, недосяжне. Святкові дійства утверджують, що потяг до світла в наших людей непереборний. Оглянули ми основні або, як кажуть, рокові свята. Та одна пора року переходить в іншу, і цю зміну також пошановують.
      Якщо перші називають святами, то другі — присвятками. Їх — три і вони у системі свят на честь Сонця висвітлюються мірністю три. Ці дві мірності — чотири і три — в сумі дають семичинність. Відзначення самого переходу пори року в наступну відбувається стільки, як і творення світу, — сім днів.
      Усі присвятки — Колодій, Зелена Неділя, Весілля Свічки — мовби відтворюють сім періодів Світобудови, сім галак-толіть творення світу, сім тисячоліть володарювання Дажбога, сім виявів світу у світлі, кольорі, звучанні.
      Колодій — свято переходу зими у весну. Він приїздить на золотій колісниці, і на небі простеляється його золота путь. Колодій приводить у рух світлі космічні сили:

Я весну ведет,
            а зиму женет: 
Так весну ведет
            крутим калачем, 
А зимку женет
            ясненьким мечем, 
Ясненьким мечем,
            теплим вітриком, 
Теплим вітриком,
            дрібним дощиком.

      Колодійські дні позначені силою парності. Хлопці й дівчата вибирають собі пару, вигукуючи: «Колодій пару шукає, серце з серцем єднає!» Парубки мають його сонячну ознаку — вербову колодочку з двома навскісними хрестами на червоній стрічці, складеній у вигляді квітки. Хлопець і дівчина від цього часу ведуть відлік свого кохання і восени мають одружитися. Коли ж хлопець не ожениться, наступного року жінки чіпляють йому добру колодку. Щоб її зняти, потрібно буде вже давати викуп.
      Від Колодія Весна прибуває на силі. Дівчата пишуть писанки, співають веснянки. Щира пісня, священні дійства зближують молоді серця. Увесь вечір хлопці й дівчата сидять парами у сподіваннях на майбутнє.

Я на тебе, Колодію,
            Маю всю надію,
А без тебе, Колодію, 
            Нічого не вдію.

      Колодій прибуває на білому коні в образі світлоносного козака. Його люди запрошують: «Ходімо, Колодію, на нашу затію. Будем їсти, будем пити, світ білий хвалити!» Тричі кругом нього і кругом столу обходять, проголошуючи: «Слава нашому Колодію!».
      Коли приходить Зелене Вір'я, або ж Зелені святки, Зелена неділя чи Трійця, — весна передає літу свою зелену корону. У природі відбувається новий розквіт, який досягає плодоношення і дозрівання. Радіє душа і підноситься до світлих просторів небесних.

Звеселіло подвір'я —
            Прийшло зелене Вір'я.

      Весь тиждень Зеленої неділі називається ще Русальним. Для жителів Наддніпрянської України, давніше званих русами чи росами, це було найосновніше родове свято — Русалії. Довгі віки святкували його всенародне. Дзвеніли і вулиці, і поляни, і луги від пісень русальних, від ігор скомороших, від музики «сопелів, бубнів, гуслів». Як і тисячоліття тому, з пам'яті зринає пісня про розквіт цієї пори, уславляючи сприятливі космогонічні сили — Воду і Сонце:

Подолешничок мій зелений,
            Ой луги мої всі зеленії! 
Ой коли ти зрос, коли зелен став?
            Ой ізрос же я дрібним дощиком,
А я зелен став красним сонечком...

      Три дні перед Зеленою неділею і три дні після неї називаються Зеленими святками. У перші шанують зелену природу — плетуть вінки, клечають оселі, подвір'я, обмаюють худобу, а в останні пошановують русалок і проводять їх, поминають померлих.
      Серед дівчат був поширений звичай поріднення — кумування. Вони закопували деревце і чіпляли на нього стрічки, намиста. Котра з якою куматися має, то обидві стають одна напроти одної і віночки тримають коло обличчя. Дивлячися крізь нього, починають обертати за сонцем і тричі приказують: «Будь зі мною, як кума з кумою!»
      Починалося свято Весілля Свічки давніше першого вересня, а за нинішнім літочисленням — чотирнадцятого. Сім днів ходили люди гуртами один до одного в гості і кожен день вшановували весільним дійством. Свято переходу літа в осінь припадало на осіннє сонцестояння. Це час рівноваги в природі, коли день зрівнювався з ніччю, світло з темрявою. Від цієї пори його дедалі меншатиме. Тож чоловіки і жінки, як свати, йшли із заквітчаною свічкою — несли в кожну оселю часточку світла небесного. Віднині воно осяватиме оселі і душі. З калачем, з гильцем квітучим, з піснями й музикою свати ходили від хати до хати, оспівуючи роботу майстрів і засвічуючи свічку (пізніше цю роль відвели каганцю. «Каганця женять» — казали) у кожній оселі. Посеред стола вона красувалася.

Ой сяяла свічечка, сяяла,
            Як у віночку стояла. 
Ой на столі, на престолі, 
            Подай, Боже, щастя й долі.

      Чотири свята Сонячного Кола і три його присвятки становлять світотворчу семичинну величину. Кожне зі свят має свої святощі, притаманними барвами відсвічує, видзвонює мелодіями та природними інтонаціями. Через них наші предки співдіяли з ритмами Сонця й Землі, пізнавали світ, ріднилися із ним і жили в єдності з його джерелами та виявами. Така спільність наповнювала їхнє життя духовно, спонукала до творчості, до священних дійств у Храмі Природи.
      Здійснює Сонце своє Золоте Коло. З ним вершить коло своєї творчості наш народ, втілюючи в нього свій світогляд, знання, художній досвід, ритуальні дійства та величальні пісні.

СІЯТИ КРАСУ І РОЗУМ

      У давньоукраїнському світогляді людина є Даж-божим внуком (за «Словом о полку Ігоревім»), сином Богів своїх (за «Велесовою книгою»). Дитина для матері завжди є сонечком, її, згідно з переказами, приносить із небес посланець Бога Леля, священний птах — лелека. Таке відчуття вело до величних справ і звершень, бо космічна сила є творчою і будівничою. Дівчина у веснянці тільки вищими категоріями вимірює своє майбутнє. Під загальний розвиток життя на рідний землі вона співмірює і своє. Тільки на основі істинного йтиме розвиток.

Ой у Києві загриміло, 
            В Богуславі хмари стали, 
В Богуславі хмари стали, 
            В Вишнополі дощі впали.
Ой там Яруся красу сіє, 
      Красу сіє, розум садить, 
Розум садить і говорить:
            — Як я піду за милого, 
Ти, красо, сходь красно, 
            Розумоньку поприймайся.

      Народна культура є тим живильним середовищем, в якому формується і духовно наповнюється етнотип українців. Тому-то ворожі до України режими й ідеологічні сили ведуть з нею нищівну боротьбу, власне із народним світоглядом, з предківською вірою, заснованих на світовій досконалості. Особливо перепало їй за роки російсько-комуністичного панування. У роки Незалежності цей духовний розбій, ґрунтований на космополітизмі та аморальності, довершував нищення. Майже всі жанри творчості зазнали невідшкодованих втрат: писанкарство, гончарство, ткацтво, декоративне малювальництво, а вишивальництво майже позбулося світоглядної і образотворчої основи. Втрачається уславлена співучість, забуваються пісні та звичаї. З нас за всяку ціну стараються витравити той священний світогляд, за яким життєдіє сонячний світ і за яким жили наші предки. Під виглядом шляху до «цивілізованої Європи» з нас вибивають рештки духовності, а народну культуру обізвали «шароварщиною». Це є не просто боротьба проти українського народу, а проти Світу і його законів. Космос такого не прощає.
      Україна як держава і українці як народ — це насамперед висока духовність, заснована на священних законах Світоладу. Саме вона живила наших людей, леліяла їхні душі. Завдяки сакральній духовності український народ як етнічний організм фізично вижив у тяжку пору. І нині люди горнуться до народної культури, як до свого етнічного середовища, як до основ духовності. Одначе це йде самотужки, без суспільної підтримки. Щоб досягти духовного відродження, потрібно розвивати народну культуру в її світоглядній та образотворчій сутності, цебто через космічні мірності вийти на рівень Світоладу.
      Народна культура — це Дерево Життя, на якому виростають нові гілки, розквітають квіти, дозрівають плоди. На її основі має розвиватися світогляд народу, утверджуючи український Дух і Стиль. Тільки будьмо дбайливими і мудрими садівниками, аби зростали краса і розум.

Вадим МИЦИК, директор Тальнівського музею історії хліборобства, Вінницька область