Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Вища міра»

За півтора року до розпаду СРСР у всесоюзному видавництві «Юридическая литература» тиражем аж 100 тисяч екземплярів вийшла книга на 525 сторінок під назвою «Смертна кара: за і проти». Змели — як гарячі пиріжки на обідній перерві. Хоча це була справді серйозна література. Вона стосувалася проблеми, яка тоді нуртувала суспільну свідомість: відміняти чи не відміняти вищу міру покарання в СРСР.

У книзі були викладені погляди сорока двох відомих юристів, філософів, письменників — як дореволюційної Російської Імперії, так і радянської доби. Дискусія звелася переважно до двох питань:

— чи стримує наявність смертної кари ріст злочинності в державі?

— чи не приведе відміна смертної кари до того самого зросту?

Оскільки дискусія була заочною, то опоненти просто виклали свої погляди, а упорядники делікатно ухилилися від висновків, делегувавши це право читачам.

Сьогодні, через 24 роки після тої вікопомної дискусії, смертна кара на пострадянському просторі застосовується, здається, тільки в Білорусі. І то у виняткових випадках. Решта країн відмінили «вищу міру». Але це не означає, що сама проблема зникла з глибин суспільної свідомості і підсвідомості. Вона періодично виринає перед черговими виборами або після особливо резонансних злочинів, як, наприклад, справа Оксани Макар у Миколаєві.

Але як не сумно, а нових аргументів, принаймні в дискусії на наших українських теренах не додалося. Зазначимо, що наші нотатки не є спробою всебічного аналізу ситуації. Це переважно добірка фактів та думок, які й досі з незрозумілих причин залишаються на маргінесі вищезгаданої дискусії.

Отже — трошки історії, давньої і не дуже.

Ще у 1906-му році видатний російський історик М.Гернет опублікував поіменний список людей, засуджених у Росії до страти за період 1826-1906 роки. Варто нагадати, що ці 80 років були часом справжніх потрясінь в Імперії. Збройний заколот декабристів, польське повстання 1830-го року, масові селянські заворушення 1861-го року, перша хвиля революційного терору 70-80-х років і нарешті — революція 1905-06 років! Писати і писати, вивчати і вивчати. І що ж випливає в аспекті заявленої нами теми?

За ці 80 років російські суди винесли 612 смертних вироків. Це на порядок менше, ніж виносила горезвісна «надзвичайна трійка» в дуже провінційному радянському місті за один 1937-й рік. Отак!

Далі: 612 смертних вироків ще не означають таку ж кількість страт. Так, скажімо, 261 учасника польського повстання 1830-го року було засуджено ЗАОЧНО. Всі вони спокійно і своєчасно залишили межі Імперії і царський уряд ніколи не вимагав їхньої екстрадиції. Дев’ятнадцять наступних років до так званої «справи петрашевців» Росія прожила без жодної страти. Але, знову ж таки, за кілька хвилин до виконання вироку смертна кара 28 петрашевцям була замінена іншими мірами покарання, в більшості досить гуманними. Нікому ще тоді не відомий літератор Федір Достоєвський відбувся кількома роками військової служби.

І таких прикладів у списку М.Гернета чимало. От вам і кривавий режим!

* * *

Ще один вражаючий факт: за 40 років свого існування російські суди присяжних не винесли ЖОДНОГО смертного вироку! Чому? Однозначної відповіді немає. Одні дослідники кажуть, що присяжні не хотіли брати на свою совість чиюсь смерть. Опоненти звинувачують в усьому адвокатів. Мовляв, ті вміли грати на слабких струнках людської душі.

А от чому проголошений Конституцією України суд присяжних і досі не введений, а новий пострадянський закон про адвокатуру тільки-но вийшов з парламентської печі — це вже цікаві запитання.

* * *

Радянські історики старанно замовчували той факт, що 8-го листопада 1917-го року З’їзд Рад крім відомих декретів про мир та про землю, прийняв ще один — про відміну смертної кари. Проте вже через місяць довелося створювати «чека». До речі, офіційно — для боротьби з бандитизмом, котрий «раптом», мов пошесть, охопив території, контрольовані більшовиками. Потім, виходячи з тенденційної тези, що абсолютна більшість грабіжників і вбивць — представники колишніх панівних класів, до назви комісії «надзвичайна комісія по боротьбі з бандитизмом» додали слова «…і контрреволюцією». І вже 26 лютого 1918-го року чекісти розстріляли подружню пару пітерських нальотчиків — Еболі та Брітт. Такі собі радянські Бонні і Клайд. Проте невдовзі «чека» зайнялась викриттям і розстрілами майже виключно «контрреволюційних елементів». Про декрет щодо відміни смертної кари делікатно «забули». За перші 9 місяців свого існування чекісти стратили людей у 10 разів більше, ніж царський режим за 1826-1906 роки. І це був тільки початок.

* * *

Свого часу нам довелося на власні очі побачити в архіві Музею Революції в Ленінграді написаний від руки на сторінці зошита в клітинку документ наступного змісту: «Доповідаю, що цього числа цього року, керуючись класовим чуттям, мною затриманий контрреволюційний елемент Іванов і ще 18 гадів з його будинку. Прошу вказівок». У лівому горішньому кутку папірця — резолюція: «У штаб Духоніна!». Нерозбірливий підпис, дата. І в самому низу примітка: виконано. Комендант ЧК. Підпис.

Ми не про «класове чуття» як підставу до позасудового знищення людей. Про це написано достатньо. Ми про підтекст резолюції. Вислів «відправити у штаб Духоніна» на жаргоні радянських чекістів означав — розстріляти. А от щодо самого Духоніна, генерал-лейтенанта, двічі кавалера офіцерського Георгія, останнього головнокомандуючого Російської Демократичної Республіки варто сказати кілька слів. Тим більше, що вся його військова біографія — від кадетського корпусу до командування Київським округом — пов’язана з Україною і Києвом. Провина генерал-лейтенанта Духоніна полягала в тому, що він відмовився виконувати переданий йому по телеграфу 08.11.1917 р. наказ Леніна: негайно припинити військові дії з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною) і вислати через фронт представників… солдатських комітетів (!!!) для проведення переговорів з командуванням вищезазначених держав про негайне укладення миру. Реакцію Духоніна можна зрозуміти: такого способу укладання не те що перемир’я, а навіть тимчасового припинення вогню на якійсь ділянці фронту не передбачали ні тодішні військові статути, ані міжнародне право.

Духонін подав у відставку і запропонував більшовикам самим ганьбити, за його словами, честь Росії і її армію. У ставку головкома міста Могилів прибув перший червоний «головковерх», дезертир-прапорщик Криленко. За його потурання п’яний натовп розшматував генерала Духоніна, що, природно, не додало більшовикам авторитету передусім у офіцерському середовищі.

Слід згадати, що Криленко перед вдовою генерала, котра чудом уникла розправи, спочатку навіть виправдовувався, посилаючись на недосвідченість — і власну, і молодої радянської влади. До того ж організував безперешкодний вивіз останків генерала до Києва. Миколу Духоніна поховали на Лук’янівському цвинтарі. Цікаво, чи вціліла ця могила.

Щоправда, через рік Криленко публічно, на сторінках газети «Правда» виправдав дії озвірілих п’яних садистів у солдатських шинелях. Мовляв, можливо, з точки зору буржуазного права якісь «тонкощі» і не дотримані, проте з класовим чуттям у вбивць все було гаразд.

Розплата для Криленка настала у 1938-му році. Він тоді був міністром юстиції СРСР. Його заарештували, вибили у луб’янських підвалах зізнання в найстрашніших гріхах, засудили до смерті і негайно розстріляли. Напрошується споконвічне: «Якою мірою міряєте…”

В.Н.
(Далі буде).

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com