У ЧУЖИХ ОДНОСТРОЯХ

За сприяння колишніх секретарів комуністичної партії та комсомолу, теперішніх можновладців, на Луганщині наполегливо створюється героїчний образ Донського козацтва, яке завжди віддано служило “родному отечеству”. Водночас ретельно замовчується служба дончаків гітлерів­ській Німеччині під час Другої Світової війни.

У складі Вермахту та Військ СС воювали численні козацькі полки, дивізії та навіть корпуси. На окупованих німцями територіях діяли козацькі поліцейські батальйони, що мали головним завданням боротьбу з партизанами. Козаки цих батальйонів часто служили наглядачами військовополонених червоноармійців. При німецьких комендатурах були козацькі сотні, які виконували поліцейські завдання. Дві такі сотні донські козаки мали у станиці Луганській та ще дві - у Краснодоні. 12 серпня 1942 року, біля хутора Пшеничного Станично-Луганського району, козаки-поліцаї разом із німцями розгромили партизанський загін, яким командував І.М.Яковенко.

А 24 жовтня 1942 року, в місті Краснодоні, відбувся “казачий парад”, яким донські козаки засвідчили свою відданість гітлерівському командуванню та німецькій адміністрації. “На торжестве присутствовали 20 представителей немецкого военного командования и местных органов управления. С патриотическими речами перед казаками выступили бургомистр Краснодона П.А.Черников, атаман Гундоровской станицы Ф.Г.Власов, старый казак Г.Г. Сухоруков и немецкий офицер. Все выступавшие были единодушны в своем призыве к казакам - установить тесное сотрудничество с немцами-освободителями и объединить усилия в борьбе против Советов, большевизма и войск Красной Армии. После молебна за здравие казаков и скорую победу германской армии было зачитано и принято приветственное письмо Адольфу Гитлеру”. Ось уривок із цього листа. “Мы, донские казаки... отцы и внуки, сыновья и братья погибших в ожесточенной борьбе с большевиками и замученных в сырых подвалах и мрачных застенках кровожадными палачами Сталина, шлем Вам, Великому Полководцу, Гениальному Государственному Деятелю, Строителю Новой Европы, освободителю и другу донского казачества, свой горячий донской казачий привет! Смерть Сталину и его опричникам! Хайль Гитлер! Да здравствует Гитлер! Да здравствует наш организатор и полководец казак-генерал Пётр Краснов! За окончательную победу над нашим общим врагом!..».

Від грудня 1942 року поруч із Краснодоном, у місті Кам’янську-Шахтинському Ростовської області, козачою конвойною сотнею при німецькій комендатурі командував Т.Н.Доманов, який згодом обійняв посаду “Походного атамана донского казачества”, по загибелі С.В.Павлова в 1944 році. Цей козацькій підрозділ створено ще наприкінці липня 1942 року. В його складі було чимало вихідців із Гундоровської станиці (зараз місто Донецьк Ростовської області). “Казаки конвойной казачьей сотни принимали участие в охране железной дороги, несли дозорную службу, прочесывали лес на левом берегу Северского Донца в поисках бежавших советских военнопленных. В январе-феврале 1943 года эти же казаки рыскали по станице Гундоровской и по хуторам в поисках подпольщиков из разгромленной краснодонской “Молодой гвардии”.

“В июле 1942 года в Урывский лес у города Каменска-Шахтинского зашел один из артиллерийских полков Красной Армии, чтобы укрыться днем от “мессеров”. Житель хутора Урывского, будущий полицай, выдал немцам советских артиллеристов. Немцы, жалея живую силу своих войск, развернули орудия и танки в сторону леса и стали методически вести огонь по притаившимся в лесу красноармейцам. Это был не бой, а полное уничтожение всего живого в этом лесу. Эта история очень схожа с историей Ерохинской балки в том же районе и в тот же период - июль 1942, такое же предательство казака-полицая из хутора Ерохина. Там немцы поставили на пригорке орудия и минометы и стали методически уничтожать все живое, что находилось в районе балки. Потом в район балки пошли легкие танки и с пулеметов расстреливали разбегающихся по полю красноармейцев”.

Колаборантство серед донського козацтва було досить поширене. “Первоначально справа на груди у всех казаков красовались специально разработанные для “воинов с Востока” эмблемы в форме вписанной в ромб свастики-коловрата с горизонтальными “крылышками”, но с 1943 года они перешли на ношение стандартного вермахтовского орла со свастикой-коловратом в когтях. Казаки 5-го Донского конного полка И.Н.Кононова носили на головных уборах серебряную “мертвую голову” (от нем. “Тотенкопф”) так называемого “прусского типа” - символ верности до гроба. У казаков караульных эскадронов на рукавах мундиров и шинелей ниже локтя были георгиевские черно-оранжевые шевроны “углы” острием вверх.”.

Формування козацьких частин здійснювалося під керівництвом начальника Головного управління козацьких військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини генерала Вермахту Пєтра Краснова. За складеною ним присягою козаки, як і він сам, клялися на вірність “Фюреру германского народа Адольфу Гитлеру”. А ось деякі висловлювання П.Н.Краснова: “Здравствуй, фюрер, в Великой Германии, а мы казаки на Тихом Дону. Казаки! Помните, вы не русские, вы казаки, самостоятельный народ. Русские враждебны Вам. Москва всегда была врагом казаков, давила их и эксплуатировала. Теперь настал час, когда мы, казаки, можем создать свою независимую от Москвы жизнь. Русских необходимо запереть в рамки старого Московского княжества, откуда началось продвижение московского империализма. Да поможет Господь немецкому оружию и Гитлеру!”. 30 березня 1944 року Головне управління козацьких військ переведено з Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини до Головного управління СС Третього Рейху. 

Як зазначив П.Н.Краснов, широку співпрацю з гітлерівцями козаки розпочали влітку 1942 року, проте кілька козацьких частин з’явилися у складі німецького війська вже в 1941 році: “102-й казачий эскадрон И.Н.Кононова при штабе командующего тыловым районом группы армий “Центр”, казачий разведывательный батальон 14-го танкового корпуса, казачий разведывательный эскадрон 4-го охранного самокатного полка, казачий разведовательно-диверсионный отряд разведывательной абверкоманды НБО”.

“Когда в середине октября 1941 года части 14-го немецкого танкового корпуса подошли к реке Миус, за линией фронта, в тылу Красной Армии, уже шло сражение. Будучи уверенными в том, что бой ведут немецкие подразделения воздушных десантников или моторизированные части, каким-то образом попавшие в окружение, танкисты поспешили на помощь. Каково же было их удивление, когда они обнаружили, что “немецкими десантниками”, атаковавшими оборонительные порядки Советской армии с тыла, оказалась казачья сотня под командованием потомственного донского казака - старшего лейтенанта Николая Назаренко. В середине октября эта группа в качестве маршевого батальона была направлена на реку Миус, где заняла позицию в тылу советской 9-й армии. Сам отряд к тому времени представлял собой довольно внушительную силу, в Таганроге все бойцы были полностью экипированы стрелковым оружием и достаточным количеством боеприпасов, а также продовольствием и медикаментами. К тому же по прибытии на место в качестве усиления отряду были приданы 5 артиллерийских орудий. Дождавшись удобного момента, Назаренко принял решение “нанести удар в спину” советским подразделениям и прорваться навстречу наступающим немецким танковым частям. К несчастью для казаков, за несколько часов до атаки была проведена перегруппировка войск, и сразу несколько советских полков оказались в тылу отряда мятежников. Взяв “добровольцев” в кольцо, они принялись методично их уничтожать, но тут-то и подоспела долгожданная помощь с немецкой стороны, спасшая отряд казаков-коллаборационистов. В немецких документах отряд Назаренко значился как “казачий разведывательный батальон 14-го танкового корпуса Вермахта”. Все казаки получили со склада немецкую униформу и стрелковое оружие. Единственным их отличием от немецких солдат стали большие белые нарукавные повязки с нашитой на них черной буквой “К”, а у Назаренко на немецкой офицерской фуражке была сине-красная кокарда донского войска”.  

“В ноябре 1941 года казаки станицы Синявской при подходе немецких войск перебили местную власть, забрали все имеющееся в наличии оружие и ушли в Донские плавни, где и дождались прихода немецких войск. Обратившись к освободителям с речью, они попросили посодействовать им в создании казачьей сотни. Немцы удовлетворили их просьбу и снабдили казаков лошадьми и оружием. Вскоре советские войска нанесли контрудар и отбросили противника к Таганрогу. Казаки отступали вместе со своими новыми союзниками...”.

Опріч цього наприкінці 1941 року у складі німецького війська створені й інші козацькі частини: “444-я казачья сотня в составе 444-й охранной дивизии, 1-я казачья сотня в составе 1-го армейского корпуса 18-й армии, 2-я казачья сотня в составе 2-го армейского корпуса 16-й армии, 38-я казачья сотня в составе 38-го армейского корпуса 18-й армии, 50-я казачья сотня в составе 50-го армейского корпуса 18-й армии”. А у травні 1942 року по одній козацькій сотні створено в усіх армійських корпусах 17-ої польової армії Вермахту та ще дві козацькі сотні - при штабі цієї армії. Влітку 1942 року співпраця козаків з гітлерівцями набула іншої якості. Відтоді у складі військ Третього Рейху створювалися вже не козацькі сотні, а козацькі полки та дивізії.    

Сучасна російська влада та її холуї в Україні нещадно таврують німецьких колаборантів у всьому світі, але ніколи не згадують російських козаків-колаборантів. У місті Москві, біля храму Всіх Святих, споруджено меморіальну плиту П.Н.Краснову, козацьким генералам, отаманам і воякам 15-го козацького кавалерійського корпусу Військ СС, які служили гітлерівській Німеччині. Напис на цій плиті приголомшує: “Казакам павшим за веру и отечество”. У станиці Єланській Шолоховського району Ростовскої області бовваніє пам’ятник генералові П.Н.Краснову. На додаток до цього в Луганську, на вулиці імені Карла Маркса, стоїть пам’ятний знак на якому написано: “Казакам отдавшим жизнь за отечество”. Напис майже такий, як у Москві... Чи варто Луганську пишатися такими козаками-зайдами — велике питання. За часів Російської імперії, вислужуючись перед царською владою, вони неодноразово приходили сюди для придушення страйків і заворушень серед робітників міста. На початку червня 1919 року  донські козаки, у складі білогвардійської армії Денікіна, вдерлися до Луганська, здолавши опір його оборонців. Зараз від середмістя Луганська до Гострої Могили на його південному передмісті пролягає вулиця Оборонна. Свою назву ця вулиця дістала на честь оборонців міста, які чинили тоді опір денікінській армії. Бої на Гострій Могилі тривали від 21 квітня до 1 червня 1919 року. Зараз там споруджено величні пам’ятники оборонцям міста в 1919 році. Луганськ ще раз побачив донських козаків, коли в січні 1943 року, вони, у складі війська “Великой Германии”, тікали  на захід від Червоної Армії.

Бодай би хтось зі згаданих луганських можновладців та численних місцевих “борцов с фашизмом” обурився з цього. “На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!”. Не мають вони й бажання споруджувати пам’ятники бійцям Червоної Армії та цивільним особам, які загинули на теренах Луганської області від рук вояків козацьких формувань гітлерівської Німеччини.  

Ось як на початку 1943 року донські козаки воювали “за отечество” на відстані ста кілометрів на схід від Луганська, в сусідній Ростовській області. “Казаки 1-го Синегорского полка войскового старшины Журавлева в январе 1943 года вместе с немецкими войсками держали оборону на правом берегу реки Северский Донец. Здесь, у хутора Ясиновский, особенно отличилась отдельная сотня под командованием сотника Рыковского, которой удалось в одной из контратак отбросить прорвавшиеся советские войска обратно за реку. Последних бегущих назад красноармейцев вырубил конный взвод казаков прямо у Донца. Из 800 человек спаслись менее двух десятков. При переформировании казачьих соединений войсковому старшине Рыковскому доверили полк. Есть сведения, что он проучал и красных “казаков” 5-го корпуса - набраних и одетых в казачью форму кацапов Воронежской, Тамбовской и Ростовской областей”. Зауважимо, що 5-й кавалерійський корпус Червоної Армії мав назву “Донской казачий”. 

Мешканцям Луганщини добре відомо, що від лютого до серпня 1943 року Червона Армія вела запеклі бої на Міус-фронті. Але небагато луганців знають, що тут проти неї, у складі 29-го корпусу 6-ї армії Вермахту, воювала «казачья группировка: 1-й Донской казачий полк имени атамана М.И.Пла­това, 17-й Донской казачий пластунский полк Т.Г.Бударина, Отдельный казачий конный полк Шведова, 6-й Семигорьевский  казачий пластунский полк, Шахтинский казачий батальон городской полиции». В цих частинах було близько восьми тисяч козаків. Понад півроку вони завзято нищили тут бійців армії “родного отечества”. У складі інших німецьких частин на Міус-фронті воювали ще й І/454-й, ІІ/454-й, ІІІ/454-й, ІV/454-й та 403-й “казачьи дивизионы”.

21 липня 2010 року до пам’ятника П.Н.Краснову у станиці Єланській приїхав “ветеран Казачьего Стана Василий Пивоваров  из станиці Крив’янської. Він спілкувався з головним редактором журнала “Отечество и Вера”. До уваги читачів уривок зі спогадів цього борця “за отечество”, мешканця станиці Крив’янської, що розташована за 3 кілометри від Новочеркаська. “С уходом красных наш школьный учитель Попов стал станичным Атаманом, и 256 молодых ребят из одной лишь Кривянки к нему пошли! На Миусе вон, страшные, кровавые бои были. Колотили друг друга, как собак. За Миус я от Походного Атамана Павлова два Георгиевских Креста получил, наградное оружие. Тогда же и хорунжего присвоили. Когда железную дорогу Киев - Житомир охраняли, так из многих сёл бабы прибегали на “казаков” жаловаться. Мол, ваши приходили, всё пограбили... “Какие такие наши?” “Да казаки!”. Скакали, разбирались, порой и вылавливать удавалось этих самых “казаков” - красноармейцев, в лесах скрывавшихся. Прощения они прилюдно просили, а многие и впрямь потом к нам записывались. Это из тех, конечно, что просто от голода грабежами занимались. Но однажды удалось и серьёзных “казаков” отловить, после того как они сарай с “пособниками партизан” в одном украинском селе сожгли. Оказалось - молодые выпускники эмгэбэшных школ, в основном евреи, но в настоящей казачьей форме. А командиром у них - русский…”.

Бої біля Ростова на Дону описані у спогадах “Дон, Кубань и Терек во Второй мировой войне” іншого “казачьего ветерана” - П. Н. Донскова. “В бою под Батайском в начале февраля 1943 года, при поддержке самолетов германской военной авиации “Люфтваффе”, казаки остановили танковый рейд красных силами противотанковой артиллерии, казачьей пехоты, конницы (в том числе конной казачьей полиции), отряда казаков истребителей-танков вооруженных “противотанковыми кулаками” (гранатометами-”панцерфаустами”, известными в русскоязычной литературе также под названием “фаустпатронов”) и бутылками с горючей жидкостью. Оборона города Новочеркасска также была упорной. Казакам удалось разгромить передовые части 2-й гвардейской армии красных и захватить 360 пленных, чем они немало удивили видавших виды немецких офицеров”.

При відступі німців в 1943 році разом із військом “Великой Германии” рушили сотні тисяч козаків і членів їхніх родин, тобто “изменников Родины”. Серед цих зрадників було 135 850 донських козаків. З теренів Луганської області та тутешніх кінних заводів вони погнали на захід величезну кількість коней і худоби. Від Червоної Армії козаки тікали тоді двома шляхами. Перший шлях пролягав північним узбережжям Азовського моря, а другий - з Таманського півострова через Керченську протоку до Криму. На півдні України і у Криму з числа дончаків німцями тоді були сформовані “Сводно-Казачья кавалерийская дивизия полевой полиции “Фон Шуленбург” и Казачья пластунская бригада полевой полиции генерала Духопельникова”. Під час Другої Світової війни вояками німецького війська “опікувалася” польова жандармерія. Натомість польова поліція відповідала за дотримання окупаційного режиму, а при відступі німців вона перетворювала прифронтову смугу на “Зону выжженой земли”.

Бригада польової поліції була не першим козацьким формуванням, яке гітлерівці створили у Криму. Ще у грудні 1941 року в містечку Тавель Сімферопольського району вони сформували “казачий разведовательно-диверсионный отряд разведывательной абверкоманды НБО (“Нахрихтенбеобахтер”)”. Цей загін був у підпорядкуванні командувача німецькими військово-морськими силами південно-східного басейну, спеціалізуючись на військово-морській розвідці на Чорному, Азовському морях, диверсійній роботі проти Північно-Кавказького та 3-го Українського фронтів і боротьбі з радянськими партизанами. Ця козацька частина розташовувалася в Сімферополі до жовтня 1943 року. В лютому 1942 року в місті Сімферополі створено один із ескадронів “казачьего кавалерийского полка “Юнгшульц”.  

Загальна кількість козаків, що воювали на боці Третього Рейху в 1941-1945 роках, сягала ста тисяч.  

Викладені вище історичні відомості луганські чиновники не оприлюднюють. Вони виявляють неабияку обізнаність стосовно тих німецьких колаборантів, які воювали за тисячі кілометрів від Луганщини, але нічого не знають, чи не хочуть знати, за козаків-колаборантів Гітлера на місцевих та сусідніх теренах. Кілька слів стосовно “георгиевских ленточек”, які зараз чіпляють на честь перемоги над гітлерівською Німеччиною у Другій Світовій війні. Жоден вояк Червоної Армії під час цієї війни не одержав будь-якої відзнаки чи нагороди із назвою “георгиевская”. “Георгиевские кресты, наградное оружие и шевроны получали тогда казаки, которые служили Великой Германии”.

Щороку 9 травня на Луганщині, під час урочистостей і святкувань з нагоди Дня Перемоги, представники влади промовляють: “Мы чтим нашу историю и никому не позволим…”. На почесному місці біля них зазвичай стовбичать донські козаки з “георгиевскими” відзнаками. Бракує лише портретів Краснова, Павлова, Доманова, Кононова та інших ватажків донського козацтва. “А братія мовчить собі, витріщивши очі! Нехай, каже, може так і треба”. 

Ігор Саєнко
місто Луганськ