МАЙДАН — НЕ БОЛОТЯНА ПЛОЩА

Між російським і українським політичними процесами існують складні, часто неочевидні зв’язки і взаємні впливи, тому аналогії мітингу на Болотяній площі в Москві потрібно шукати не в «арабській весні» цього року, не в грузинській «революції троянд» 2003 року, не в киргизькій революції 2005 року і не в югославській «бульдозерній» революції 2000 року, а передусім — в українській Помаранчевій революції осені-зими 2004 року.

Зрозуміло, що подібне порівняння Майдану і Болотяної площі дещо передчасне, бо в Росії усе тільки починається, і, можливо, історики майбутнього порівнюватимуть «стояння на Болотяній» з мітингами, що передували Майдану. Проте зрозумілий і захват москвичів, що не бачили нічого подібного, як мінімум, 18 останніх років.

Нижче зроблена спроба описати загальне і різне — між Помаранчевою революцією в Києві сім років тому і «стоянням на Болотяній площі» в Москві 10 грудня 2011 року.

ЗАГАЛЬНЕ:

1. Містика місця. Місцем демонстрації протесту в Москві стала Болотяна площа, на якій, до речі, свого часу був страчений Омелян Пугачов і інші бунтівники. У Києві — Майдан Незалежности, який до революції називався Козиним Болотом.

2. «Козли відпущення». Одним з головних фальсифікаторів і однією з головних мішеней інформаційних воєн обидва рази оголошувався голова Центрвиборчкому — Сергій Кивалов в Україні і Володимир Чуров в РФ.

3. Символіка. Організатори маркували протестні рухи в неагресивні тони — помаранчевий в Києві і білий — в Москві. (Правда, помаранчевий в Києві став тотально домінуючим, а білі стрічечки в Москві у міру руху з центру міста зустрічаються дедалі рідше — доки протест не набув загальнонародного характеру.)

4. Учасники. В Україні- 2004, і в Росії-2011 вийшов передусім — середній клас, інтелігенція і буржуазія (прообраз громадянського суспільства) — фактично, вимагати поваги з боку влади і можливості для самореалізації, а не соціально скривджені шари — вимагати пільг і соціальних виплат. (Іронія історії полягає в тому, що майже одночасно з Помаранчевою революцією по Росії на початку 2005 року прокотилися мітинги проти монетизації і відміни пільг, а в Україні зараз, під час російських післявиборних акцій, ростуть антиурядові виступи «чорнобильців», «афганців» і інших соціально залежних від держави людей — проти скорочення пенсій).

5. Опора влади. Полі­тичні режими і Кучми, і Медведєва — Путіна спиралися передусім на специфічну частину суспільства — на людей з патерналістськими настроями і очікуваннями, на «телеглядачів», а також на прошарки люмпенів.

6. Надзадача. В Україні- 2004, і в Росії-2011 протест проти фальсифікацій на виборах швидко переріс у вимоги змінити шлях розвитку країни і характер політичного режиму — піти від «карми» пострадянського авторитаризму, «ресурсної» економіки і тощо.

7. Географія протестів. І українські, і російські протести проти фальсифікацій пройшли не лише в столиці, але і в більшості регіонів.

8. Загальнодоступне ЗМІ. Подібним акціям для успіху потрібне загальнодоступне ЗМІ, здатне стати інформатором, координатором, натхненником для учасників, «мобілізатором» для тих, що коливаються, і «адвокатом» для опонентів і супротивників. Під час київського Майдану таким став легендарний український «5-й телеканал». В нинішній Москві, схоже, ним стає радіо «Ехо Москви» (певним чином — «Коммерсант-FM»), що не є загальнодоступним в столиці. Взагалі не доступні в провінції ЗМІ з такою роллю впоратися не здатні. Також під час Помаранчевої революції істотну роль зіграло SMS-повідомлення, тепер же виняткову роль грає інтернет. Проте соціальні мережі здатні бути і «колективним організатором», і «електронною кухнею».

9. Сміхова культура. У десакралізації і делегітимізації влади, в наданні їй ореолу неправедності не останню роль зіграла і «низова» сміхова культура, що створює поле «загальних сен­сів», — наприклад, в Україні сім років тому це сатиричний проект «Веселі яйця», в нинішній Росії — іронічно-саркастичний пародійний проект «Гражданин поэт».

(Початок на 1-й стор.)

10. Атмосфера. І на Майдані-2004, і на Болотяній площі-2011 усе починалося як дуже благодушні і миролюбні збори, в яких спостерігачів дивували ввіч­ли­вість, неагресивність, взаємна довіра і причетність учасників. (Проте в Москві не спостерігалося того неймовірного відчуття загального братерства, що було в Києві сім років тому і що досі переживається багатьма учасниками тих подій мало не як кращі миті життя).

РІЗНЕ:

1. Тип виборів. В Україні-2004 революція почалася після президентських виборів. Проблематика будь-яких президентських виборів (особливо якщо вони в два тури) — чорно-біла, «або-або», тому фальсифікації на них сильніше кривдять суспільство і їх мобілізаційний протестний потенціал серйозніший. Проблематика парламентських виборів — це не чорно-біла дилема, швидше, це відтінки сірого.

2. Альтернатива. В Україні-2004 була виразна, відчутна альтернатива: Ющенко, Тимошенко і їх команди. У сьогоднішній Росії немає фігур, рівно прийнятних для усього суспільства. Російські протестуючі не мають фігур, альтернативних Путіну і Медведєву: ні Рижков, ні Нємцов, ні Касьянов, ні Митрохін, ні Лімонов не дотягують до амплуа «альтернативного лідера нації». Надія на те, що лідерів дасть вулиця, що лідери «намалюються» в ході боротьби, утопічні. Крім того, у лідерів українського Майдану були сформульовані відносно виразні вимоги до режиму Леоніда Кучми. Вимоги Болотяної площі (відставка Чурова, нові вибори та ін.) не занадто виразні, нереалістичні і з’явилися через тиждень після підрахунку голосів.

3. Тактика. Українські протестанти мали рішучість стояти до кінця, а тому розбили посеред Києва декілька наметових таборів. Протест на Болотяній площі за формою був нерадикальним одноразовим мітингом. Навряд чи наступний мітинг  збере стільки ж учасників, як і перше «стояння на Болотяній». На Майдан відразу підтягнулися люди з усіх регіонів України. На Болотяну площу — тільки москвичі.

4. Підготовка. До Помаранчевої революції готувалися заздалегідь, усвідомлюючи те, на які форми фальсифікацій виборів готова піти влада. Спонтанні дії рідко ведуть до успіху.

5. Критична маса. В Україні-2004 дуже швидко набралася критична маса протестуючих, тоді як в Росії-2011 цього, мабуть, не станеться. Під час Помаранчевої революції Кучма і Янукович серйозно боялися Ющенка і Тимошенко. Схоже, Путін і Медведєв якщо і бояться Болотяної площі, то несильно. Навіть дозволяють собі іронізувати.

6. Підтримка мерії. Помаранчеву революцію «мовчазно» підтримала мерія Києва (і особисто мер Олександр Омельченко): дала можливість поставити намети і використовувати комунікації, а також відкинула ідею силової розправи з мітингуючими. У Москві-2011 ніякого сприяння і навіть співчуття з боку градоначальника чекати не доводиться.

7. Музика. На Майдані- 2004 однією з головних дійових осіб і найважливішим мобілізуючим психоделічним чинником стала музика (домінували україномовні поп-співаки і рок-групи, був також і російський Юрій Шевчук). На Болотяній площі-2011 були тільки слова.

8. Політична культура. Різниця двох політичних культур проявляється в різному ставленні до держави (російський етатизм проти українського анархізму), в різному ставленні до верховної влади і «сильної руки» (російська влада завжди має ореол «сакральності»), у вкоріненому в російській традиції ставленні до керівників країни саме як до «царів», а не як до «головних бояр». Також українські революції останніх ста років — безкровні, тоді як російський бунт може набувати форм безсистемності і кривавості.

9. «Охоронці». Помаранчевій революції сприяла відсутність в Україні потужних молодіжних організацій і ефективних ідеологів і пропагандистів «охоронної» спрямованості. Виняткову роль в Україні в 2004-му зіграли потужні студентські рухи, що відлічують свою історію ще із студентської «Революції на граніті» осені 1990 року, — нічого подібного в Росії немає і близько.

10. Спадкоємність революції. Помаранчева революція стала як би продовженням акції «Україна без Кучми» (2000—2001) і масових демонстрацій напередодні президентських виборів 2004 року. У Москві політичних зборів, порівнянних з «стоянням на Болотяній площі», не було з часів подій 1991-го і 1993-го років, так що ейфорія 10 грудня цілком зрозуміла, особливо у молодого покоління.

Українська революція 2004 року стала важливим чинником в створенні нової української нації і у виробленні нової національної ідентичності. Почата «цивільною» частиною суспільства, вона не просто була підтримана «нецивільною» частиною (навіть силовиками). Її унікальність в тому, що «нецивільна» частина суспільства на деякий час відчула себе громадянами причетними до глибоких демократичних трансформацій.

Але, зрештою, Помаранчева революція закінчилася зрадою її ідеалів — з боку її ж власних переможців. Особисті вигоди переважили суспільний інтерес. Революція дозволила контреліті (Ющенко, Тимошенко) змести антиеліту (Кучма, Янукович) і самим стати елітою. Проте нові правителі країни так і залишилися феодальним кланом, не зацікавленим в якісних змінах і реальному розвитку країни, — це, у свою чергу, привело усе українське суспільство в стан якнайглибшої прострації і депресії, що триває ось вже декілька років. Що, у свою чергу, робить маловірогідною нову революцію в Україні.

З теорії управління рефлексії відомо, що «несиметричні» акції і стратегії поведінки можуть бути несиметричними лише вперше — на другий раз вони стають «симетричними», позбавленими новизни, від початку зрозумілими супротивникам. Тому той же «Капітал» Маркса ефективно описував капіталістичну економіку рівно до того часу, поки його не прочитали усі капіталісти і на основі прочитаного не змінили стратегії своєї поведінки.

Зрозуміло, російська влада зробила висновки з українського Майдану ще в 2005 році — саме тоді почалося «закручування гайок» і з’явилися «охоронні» молодіжні рухи — на зразок «Наших», «Місцевих» і «Молодої гвардії». А в Білорусі Олександр Лукашенко після третіх президентських виборів в березні 2006 року без зусиль придушив «джинсову» революцію, знаючи наперед усі ходи її активістів, оскільки вона робилася як повторення в Мінську київського Майдану.

Що станеться в Росії в найближчі три місяці — чи зможе «цивільна» частина суспільства самоорганізовуватися і висунути ефективного і харизматичного кандидата в президенти і відстояти його результат в березні наступного року? Чи зуміє російська влада винести уроки з подій останнього тижня і утримати владу «м’якими» методами? А також — чи зуміє Путін придумати несподівану стратегію власної поведінки і піти на радикальні соціально-політичні реформи? Чи вийде у революційного «беззаконня» перетворити «поганий порядок» на «хороший хаос» — скоро дізнаємося.

Єдино, чого зовсім не хотілося б знати, так це російського бунту — все-таки безглуздого, раз вже він не призводить до зміни парадигми історичного розвитку країни, і нещадного — раз вже без жертв, як показує історія, на жаль, не обходиться.

Андрій Окара
Блог на Українській правді