Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

МІФИ І МІФОЛОЖЦІ

Міфи як такі не є винаходом більшовицької ідеології. Вони старі, мов світ, і серйозна наука вивчає міфи як складову суспільного життя різних епох і народів. Але, здається, тільки в СРСР волею комуністичної влади міфологія, особливо військова, значною мірою підмінила реальну історію, засновану на фактах. І тут навіть всесильне КДБ виявлялося не в змозі цьому протидіяти.

Наприкінці 1947-го року у відповідні органи надійшов сигнал із одного з таджицьких містечок. Мовляв, об’явився у нас самозванець, котрий подає себе за нашого земляка, Героя Радянського Союзу Івана Євстафієвича Добробаніна. Але ж відомо — і навіть написано в підручниках — що Добробанін загинув восени 1941-го року під Москвою разом з іншими двадцятьма сімома героями-панфіловцями. За що, зокрема, йому в нашому містечку вже поставили пам’ятник. Щоправда, ті, хто знав покійного героя, стверджують, що самозванець дуже на нього схожий, а тому просимо розібратися, з’ясувати, спростувати і оповістити.

На здивування відповідних органів (міністерства державної безпеки СРСР) «самозванець» виявився тим самим героєм-панфіловцем Іваном Добробаніним, сержантом гвардійської панфіловської дивізії, учасником оборони Москви. Однак те, чим займався воскреслий герой між листопадом 1941-го і березнем 1944-го рр. за тодішніми радянськими законами тягло на… вищу міру покарання. Себто розстріл. Конспектативно це виглядало так: у бою біля роз’їзду Дубосєково контужений сержант потрапляє до німецького полону. По дорозі до табору військовополонених тікає і пробирається німецькими ж тилами додому, до рідної хати в містечко Перекоп Харківської області. Там він народився і жив до того, як пішов працювати на Харківський тракторний, а звідти — в армію. В Таджикистані опинився після звільнення в запас, але ненадовго. Друга Світова Війна перейшла у фазу Великої Вітчизняної.

Якби Іван Євстафійович просто пересидів окупацію, як сотні тисяч його товаришів по нещастю, то може би й обійшлося. Але він пішов служити в поліцію. І дослужився: в лютому 1943-го містечко звільнила Червона Армія, і поліцая Добробаніна миттю пов’язали особісти. Йому тоді пощастило: німці відбили містечко і протрималися там майже до осені. Добробанін одержав підвищення, став начальником кущової поліції, відправляв людей до Німеччини, виловлював підозрілих, одне слово — служив Рейху. Проте вдруге випробовувати долю не став. У серпні 1943-го року дезертирував з поліції, пробрався до родичів у Одесу і заліг там на дно. У березні 1944-го, коли місто визволила Червона Армія, Добробанін зголосився до польового військкомату, подавши себе за звичайнісінького оточенця зразка 1941-го року. Далі воював, навіть одержав кілька медалей. І може б обійшлось, якби не потягло його до того триклятого містечка в Таджикистані.

Слід віддати належне чекістам: вони не лише з’ясували факт служби Добробаніна в поліції, а й детально розслідували обставини бою під Дубосєково, канонізованого радянською пропагандою ще на самому початку 1942-го року. І тут, образно кажучи, мішок луснув і на землю посипалася гнила картопля. З’ясувалося, що ніяких документальних підтверджень подвигу, окрім нарису у «Комсомольской правде» та передової статті в газеті «Красная Звезда», не було. Колишні військові кореспонденти Чернишов та Кривицький, а також автор передової — головний редактор «Красной Звезды» генерал Ортенберг на допитах зізналися, що всю цю історію вони почерпнули з традиційних для радянської журналістики джерел, умовно названих ППС, себто «підлога, палець, стеля».

Генерал Ортенберг щиро визнав, що одержав вказівку головного політуправління Червоної Армії оспівати мужність радянських бійців, котрі не бояться танків. Хтось із фронтових репортерів почув від якогось штабного комісара, що начебто під Дубосєково (але він не впевнений) група бійців на чолі чи то з лейтенантом, чи то з політруком (прізвище він, щоправда, не пам’ятає) підбила кілька німецьких танків і загинула в нерівному бою. Головне — ворог не пройшов!

Решта, як ви розумієте, була вже справою суто піарівської міфології.

Під неіснуючий подвиг у політвідділі армії підібрали реального політрука Клочкова і 27 сержантів та рядових із числа тих, що загинули або зникли без вісти у листопаді 1941-го. Цифру 28 придумав сам Ортенберг.

А як було насправді? Відділення (а не взвод) бійців дивізії Панфілова і політрук Дієв справді прийняли бій з кількома танками німецької розвідки. І, ймовірно, підбили або пошкодили деякі з них, оскільки протитанкова рушниця у відділенні була. Німці відійшли, з’ясувавши все, що їм треба. І вперед пішли основні сили гітлерівської танкової армії. Відділення загинуло. Німці прорвали фронт і пішли далі, на Москву.

Та коли чекісти доповіли про все це своєму керівництву, їм велено було заткнутися і мовчати. Добробаніна секретним указом позбавили звання Героя і віддали до військового трибуналу Київського округу. Судді виявилися гуманнішими за ідеологів. У червні 1948-го року Добробаніна засудили до 15 років таборів, а через 7 років достроково звільнили. Решту життя він прожив у Ростові-на Дону. Подавав апеляції на реабілітацію і повернення звання, однак одержував відмову.

На початку 1993-го року Верховний суд незалежної України припинив кримінальну справу Київського військтрибуналу за відсутністю складу інкримінованих Добробаніну злочинів. Наш земляк помер три роки потому, перед смертю попросив дочку: «Навіть якщо вони принесуть Зірку після моєї смерті — не бери».

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com