Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Імена сонячних Богів у географічних назвах

Відпатронімні українські географічні назви, в основах яких закладені імена Богів українського сонцепоклонницького пантеону, мають, як і відтотемні географічні назви, прадавні витоки. Адже корені імен українських сонячних Богів простежуються ще в добі Трипільської цивілізації. Така думка базується на тому, що чимало наших Богів та Божеств мають собі тезків у ведійських джерелах: Вишній — Вішну, Дана — Дану, Дажбог — Дакша, Род — Рудра, Мара/Марена — Марана, Перун — Парджанья, Пушан — Пушан, Дідух — Дадвах та ін. Деякі дослідники, зокрема Ю. Шилов, В. Шаян, Л. Силенко, С. Васильченко, сходяться на тому, що ведійська релігія постала із сонцепоклонництва наших подніпровських предків, які колонізували землі довкола витоку Інду.

У ведійській релігії законсервувалася й наша первісна назва поняття Бог — Бгага/Бага. Важливо, на українських землях це наше першослово теж збереглося, але тільки у географічних назвах та деяких словах-архаїзмах, про що йтиметься далі. Молодше, але теж прадавнє українське слово Бог надзвичайно широко представлене в наших географічних назвах. Ще античні автори згадують тогочасні українські землі (Сколотію/Скіфію) як Богірес (Пліній) та Богаданія (Страбон), зафіксувавши таким чином слово Бог у мові наших предків-сколотів. Пізніше в рукописах Русі-України фігурує ряд назв населених пунктів та річок із основою Бог: місто Богуславль під роками 1195, 1196, місто Божеськ під роком 1097, місто Межибож’є під роком 1146, річка Бог під роками 1171 і 1173. Мовознавець О. Купчинський відшукав у середньовічних документах ряд назв ще раніше зниклих українських населених пунктів із основами Бог: Мислобож, Богутичі, Милобож, Стрибуж, Стрибіж, Святобуж, Гостобуж, Божидар та ін. У працях мовознавців розглядається ряд сучасних українських географічних назв, у основах яких закладене ім’я того чи іншого українського сонячного Бога — це річки Дивлинка (Див), Ладиця (Лада), Родунька та Родча (Род), Велесниця (Велес), Яромирка, Яроватка (Ярило), Яванька (Ява), Боговиця, Божек, це і села Шумськ (Шум-Божество), Рожаниця та ін. Краєзнавець із Коростеня М. Брицун-Ходак пише, що на житомирському Поліссі є річка, відома як Звездаль, хоч повна її назва Бог-Звездаль. А притокою тієї річки є річка Бога/Буга. Цей же автор знає у своїх краях урочища Богодяка, Божонки, Волосовка (Волос/Велес).

Термін на означення загального поняття Бог ліг в основу таких сучасних назв українських річок: Богівка у басейні Сули, Богівщина у басейні Десни, Божка та Богодушна у басейні Південного Бугу, Богушівка у басейні Прип’яті, Богуш та Богушник у басейні Дніпра. Маємо й потоки Боговець на Івано-Франківщині, Боженик та Божений у басейні Тиси, Бозятин у Закарпатті і кілька Божків у басейні Західного Бугу. А на Київщині є озеро Богомилове. Нараховується в Україні й десятки топонімів із основами Бог, зокрема, Божиків та Білобожниця на Тернопільщині, Богодарове, Богодухів та Богуславка на Харківщині, Богодухівка та Богославець на Черкащині, Богодарівка та Божедарівка на Дніпропетровщині, Божки на Полтавщині, Богуслав на Київщині, Богута на Львівщині, Богуші на Рівненщині, Божківці на Хмельниччині, Хвалибоги на Житомирщині та ін. Цікавою для нас є назва Білобожниця на Тернопільщині, в якій збереглося ім’я Божества Білобог. Промовистими є й назви Божки і Хвалибоги, адже в них чітко відбилося українське сонцепоклонницьке багатобожжя — другі основи назв мають слово Бог у множині. З цього ж погляду заслуговує уваги і назва урочища Боги на Житомирщині. Важливими для осягнення українського сонцепоклонництва є назви Богуслав, Богуславка, Богославець, Богомилове — вони підказують, що побіля тих географічних об’єктів чи ще на їхніх місцях наші предки-сонцепоклонники славили, умилостивлювали, хвалили своїх сонячних Богів.

В українських географічних назвах заховалися імена чи не всіх Богів та Божеств нашої предковічної сонцепоклонницької віри: Сварога, Перуна, Велеса, Дани, Лади, Рода, Мокоші, Дива, Лелі, Нави, Яви, Шума, Чура та ін. Поза сумнівом, усі українські відпатронімні топоніми, що виникли від імен Богів і Божеств українського сонцепоклонництва, створені в часи, які передували часам насадження християнства на українських землях. Адже ще в 325 році Нікейський собор християнських мудригалів заборонив пошановувати і навіть згадувати імена Богів сонцепоклонницької віри. Ця заборона, зрозуміло, поширилася і на українські землі після сумнозвісного 988 року. Тож українські географічні назви, що постали від імен Богів і Божеств української сонцепоклонницької віри, засвідчують прадавність української мови.

Показовими щодо цього є наші топоніми: на Івано-Франківщині — Сваричів, на Чернігівщині — Сваричівка, на Сумщині — Сваркове, на Київщині — Сваром’я, а на Рівненщині — Свариж, Сварині та Сварцевичі. За цими назвами, звісно, стоїть ім’я праукраїнського Бога — Сварог, а чи корінь свар, від якого й походить ім’я того Бога. Цікаво, у Чернівецькій області побутують прізвища Сварин та Сваринюк. Прадавність українського пракореня свар підтверджує санскрит — там є слово свар, що означає: Сонце, сонячне світло, Небо. Цей корінь — то карб Трипільської доби. Чимало українських географічних назв нагадують нам про Бога Перуна. Це, наприклад, село Перун у Запорізькій області, село Перунове (їх двоє) у Волинській та Кіровоградській областях. У басейні Пруту протікає річка Перуля, а на Кіровоградщині є озеро Перуна Криниця. На Волині маємо болото Перуни, а на Житомирщині — урочище Плечі Перуна. У Черкаській області лежить балка Перуни. Про давнє виникнення назв від імені Бога Перуна свідчить згадуване в літописах Русі-України під роком 988 урочище Перуня Рінь.

Наші відомі вчені М. Максимович, М. Костомаров, О. Потебня зачисляли до найпошанованіших українцями сонячних Богів Бога Велеса, який найбільш відомий як Бог пасовиськ і худоби. Увага наших предків до Велеса знайшла відображення в українських географічних назвах. Так, у басейні Дністра є річка Велесниця, а на Івано-Франківщині протікає річка Велеснівка. Там же на Івано-Франківщині маємо села Лісна Велесниця, Нижня Велесниця та Велесниця Горішня. А на Тернопільщині є населений пункт Велеснів. Г. Лозко та О. Потапенко ототожнюють імена Велес і Волос. Тож географічні назви із основою Волос треба вважати похідними від імені все того ж Бога Велеса. До таких назв в Україні належать назви річок та потоків Волосаня в басейні Тиси, Волосинець в басейні Пруту, Волосків у басейні Південного Бугу, Волосянка (їх дві) у басейнах Дністра і Південного Бугу, Волосів на Івано-Франківщині та ін. Урочище Волосовка, Волосів Яр та село Волосів лежать на Житомирщині. Село Волосів є й на Івано-Франківщині, а села Волосківці маємо на Рівненщині та Чернігівщині. На Львівщині знаходиться населений пункт Волостків.

Ще в доісторичні часи античні автори виводили назву нашої головної ріки від імені Богині Дани — Данапріс (Дніпро). І недаремно. Адже в українській сонцепоклонницькій вірі Богиня Дана — то Богиня рік. Дехто з дослідників вважає, що назви наших рік Дон, Донець, Дністер, Дунай походять від того самого кореня, що й ім’я Богині Дани — дан. Цей же корінь дан дав життя українським назвам річок та потоків: Данькова у басейні Прип’яті, Данкова і Данцерик на Івано-Франківщині. Серед українських населених пунктів варті уваги Данине, Данівка та Даничі на Чернігівщині, Даничів і Данчиміст на Рівненщині, Данківці на Чернівеччині, Данюки на Хмельниччині.

За М. Костомаровим, Богиня Лада у наших предків-сонцепоклонників символізувала природу, життєву основу, була матір’ю Сонця, а також Богинею кохання, добробуту, благополуччя. Деякі українські географічні назви і витворені нашими предками на знак пошанування Богині Лади. Українськими землями протікають річки Ладинка (їх дві) у басейнах Десни й Сули, Ладиця та Ладижка у басейні Прип’яті, Ладижинка у басейні Ворскли, а також потоки Ладівка на Івано-Франківщині, Ладомир у басейні Тиси, Ладинці у басейні Сіверського Дінця. Там же, у басейні Сіверського Дінця, лежить балка Ладинець. Знаковою для вияснення зв’язку імен Богів із географічними назвами є згадана щойно назва Ладомир. Слово мир у давнину у нашій мові — то громада, люди, суспільство, тож у назві Ладомир закладений зміст — громада, люди Лади-Богині. Згідно з даними О. Купчинського, у середньовіччі в Україні був населений пункт Ладчичі. Є в нас і нині кілька поселень із основою лад у назвах: Ладинь на Волині, Ладинка на Чернігівщині, Ладиги на Хмельниччині, Ладижин на Вінниччині, Ладижиці на Київщині, Ладижинка на Черкащині. А Ладове торфовище лежить на Київщині. Слово лада трапляється ще у ведійській літературі — там воно стосується прекрасної Небесної жінки. Тож в українських географічних назвах із основою лад/лада закладений мовний корінь ще трипільського походження.

У літописах Русі-України під роком 980 зафіксована назва міста Родень у Київській землі, а під роком 1151 згадується урочище поблизу Києва із назвою Родень. Правдоподібно, ці прадавні географічні назви мають зв’язок із культом Бога Рода на українських землях. Тим паче, що і в сучасній Україні є чималенько подібних назв об’єктів довкілля, як, скажімо, назви річок та потоків Родунька та Родвина на Київщині, Родишка у басейні Тетерева. Окрім того, є й болота Родівське у Полтавській області і Родовичів Круг у Київській області. А Родкова Балка лежить у Запорізькій області. Враховуючи те, що в деяких краях України у слові род звук -о- підміняють звуком -у-, то й деякі наші географічні назви із коренем руд, очевидно, мають те саме походження, що й назви із коренем род. Показово, саме зі звуком -у- в корені слова мав ім’я ведійський Бог Рудра — тезко нашого Бога Рода. Отже, повторимось, цілком можливо, що українські географічні назви із коренем руд увіковічили ім’я нашого Бога Рода/Руда. Це річки Рудя (чия?) на Дніпропетровщині, Рудявина на Рівненщині, Рудівка у басейні Сули, балка Рудева (чия?) на Дніпропетровщині, яр Рудів (чий?) на Луганщині та ін.

Із культом Бога Рода пов’язують і культ Рожаниці. Г. Лозко навіть припускає, що культ Рожаниці виник раніше культу Рода. Ім’я Рожаниці дійшло до нас із сонцепоклонницьких часів у назві гори Рожаниця на житомирському Поліссі. Про це повідомляє коростенський краєзнавець М. Брицун-Ходак. Поміж українськими географічними назвами із коренем род, очевидно, трапляються й назви, пов’язані із прадавнім культом роду-предків. Ними, певно, є назви ось таких населених пунктів: Родатичі та Рідковичі на Львівщині, Родобут і Рідкове на Рівненщині, Родакове на Луганщині, Родинська на Донеччині, Родинки на Миколаївщині. Варто зазначити, що деякі географічні назви з основами-іменами Богів постали не прямо від імені якогось Бога, а від імені людського, яке виникло від імені Бога або з того ж кореня, що й ім’я Бога. Це, вірогідно, назви поселень Перуни, Даньківці, Данюки, Волосківці, Ладинці, Ладиги, Родатичі, Родакове.

Нині у Волинській області лежить село Мокошин, а в Чернігівській — село Макошине. А в басейні річки Десни протікає річка Макошинська Простка. Немає жодного сумніву, що в цих трьох назвах чітко простежується ім’я добре відомої за писемними джерелами Богині Мокоші. Певно, що й такі українські географічні назви, як Макошин — село на Чернігівщині, Мукошин — населений пункт на Волині, Макшиболото — річка у Басейні Південного Бугу, Макушин — яр у басейні Сіверського Дінця мають зв’язок із іменем Богині Мокоші. Ім’я ще однієї Богині з українського пантеону сонячних Богів Нави заховалося у кількох українських географічних назвах. Так, у басейні Дніпра протікає кілька річечок із промовистими назвами — Навля. Чия річка? Нави! Бо суфікс –л(ь) відігравав у давнину в українській мові функцію привласнення. Крім згаданих річечок, маємо в басейні Ірпеня річку Унава. Правдоподібно, тим, хто дав таку назву річці, уявлялося, що річка тече у якийсь, потаємний Світ — глухі темні ліси, Світ Нави (у Наву), адже ця Богиня постала в уяві наших предків-сонцепоклонників як Богиня потойбічного Світу. Думку про те, що нашим предкам уявлялося, що річка тече у Нави Світ, підтверджує у–переднє в назвах потоку Унява та річки Унячка, які маємо в басейні Дністра. А в басейні Південного Бугу протікає річка Конава. Певно, натрапляємо тут на використання прадавнього українського прийменника ко+Нава. Куди тече річка? Ко Наві! Себто у Світ Нави. Використання імені Богині у називному відмінку замість місцевого — то ознака прадавнього витвору назви, бо тут відбилися ті часи, коли наші предки ще не знали мовного закону підрядного підпорядкування. Але, важливо, знову, як і у випадку із називанням гідронімів Унава, Унява, Унячка натрапляємо на рудимент уявлення наших предків, що вода прямує у якийся потаємний Світ, потойбічний Світ Богині Нави. Хоч, можливо, була й інша мотивація називання тих гідронімів — побіля них відбувалися обряди, присвячені саме Богині Наві. Треба ще й назвати річку Навина та ліс довкола тієї річки — Навин, що у Львівській області. Тут уже прямо нам предки сказали, що вони мали на увазі саме Наву-Богиню. Чия річка? Чий ліс? Навина! Навин!

Богиня Нава зараховувалась до трійці Богинь, ще дві з яких мали імена Ява і Права. Залишилась у нас і пам’ять про першу Богиню: на Івано-Франківщині є населений пункт Явче (чиє?), на Житомирщині — поселення Явне, а на Миколаївщині — населений пункт Явкина. Річка Явенька протікає у басейні Прип’яті, а балка Явецька лежить у басейні Самари. Український краєзнавець XIX ст. Л. Похилевич, розповідаючи про село Дивин, що на Житомирщині, виводив його назву від українського Бога ясного Неба і Сонячного світла Дива. Те село Дивин стало у наші дні відомим завдяки знаменитому ясновидцю дідові Петру. Окрім згаданого Дивина, в Україні є ще кілька назв об’єктів довкілля, в яких збереглася пам’ять про нашого предковічного Бога Дива. Це, зокрема, населені пункти Великий Дивлин, Малий Дивлин і Дивошин у Житомирській області. У тій же області лежить і Дивлинське торфовище. А на Рівненщині є поселення Дивень. Серед українських гідронімів із основою див у назвах варто назвати річку Дивлинку у басейні Прип’яті і потік Дивчий у басейні Дністра. Наш корінь див — то карб Трипільської доби — у санскриті слово діва означає Небо, дів’я — дивний, Дева — Бог.

Не буде натяжкою стверджувати, що у назві села Лелів, що у Чернігівській області, заховалося ім’я романтичної Богині Лелі, яку оспівано у багатьох українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження. Побіля берегів Дніпра лежить балка Леликова, а неподалік річки Кальміус — балка Леля-Тарама. На прадавнє походження назв із основою лел/леля указує назва поселення Лелес, що згадується у літописах Русі-України на Закарпатті (тепер у складі Словаччини). На українських землях із доби Трипільської цивілізації є незмінною назва Зірки, яка «водить» Місяця-молодика — Леліва. Блок символів Зірки Леліви та серпанка Місяця-молодика знаходимо на гербах багатьох українських шляхетських родин, а герб той так і називався — Леліва. Ось вам і багатотисячолітня тяглість імені Богині, назви Зірки та назв об’єктів довкілля, тягліть української мови.

Деякі українські географічні назви приберегли пам’ять про менш відомих, аніж попередні Боги, Богів та Божеств української сонцепоклонницької віри. Так, наприклад, у басейні Дністра протікає річка Купала, за назвою якої легко впізнаємо ім’я літнього Божества Купала. Прикметно, в козацькому реєстрі 1649 року є прізвище Купало. На Житомирщині лежить село Стрибіж, назва якого нагадує нам ім’я Бога українського пантеону Стрибога. Чималенько є в нас і географічних назв, які певно, увіковічили Бога триєдності Трояна. Це такі ось назви річок і потоків: Троян у басейні Дністра, Троянка у басейні Південного Бугу, Троянівка у басейні Тетерева. Окрім того, є в нас і населені пункти Троян на Рівненщині, Троянів на Житомирщині, Троянівка (їх три) на Волині, Хмельниччині і Полтавщині, Троянка (їх теж три) на Миколаївщині та Кіровоградщині.

Весняне Божество Шум, очевидно, спричинилося до назв українських річок Шумина (чия?) на Львівщині, Шумська в Криму, Шумівська у басейні Дністра, Шумейка на Полтавщині. Є в нас і поселення Шумина і Шум’яч на Львівщині, Шумськ на Житомирщині, Шуми (їх два) на Донеччині та Вінниччині. Про давність використання нашими предками імені Божества Шума при називанні об’єктів довкілля говорить згадувана у наших літописах XII ст. назва міста Русі-України Шумеськ/Шумськ. Нині це містечко Шумське на Волині. Можливо, що й ім’я Божества домашнього вогнища Чура зафіксоване у назвах потоків Чурій та Чуркало у басейні Пруту, Чурків та Чурминець у басейні Тиси, Чуркало на Івано-Франківщині, Чуркала на Кіровоградщині. У Приазов’ї лежить балка Чурів Яр. Основу чур маємо і в назвах села Гайчур та хутору Ново-Гайчур, які були замінені на інші після 1946 року. Божества Жаля і Карна згадуються у «Слові о полку і гореві Ігоря». Можливо, що назви наших населених пунктів Жалин і Жалянка на Рівненщині, а Карнагорівка на Одещині мають якусь причетність до імен тих Божеств.

Що ж, є всі підстави стверджувати, що імена українських Богів сонцепоклонницької віри дали імпульс для виникнення багатьох українських географічних назв. Але, безперечно, ще раніше до виникнення імен Богів були в мові наших предків слова, які й стали коренями, основами отих імен. Правда, дехто із дослідників припускає, що, навпаки, саме від імен Богів постало чимало українських слів. Одначе таке припущення не можна вважати достовірним, якщо враховувати, те що фантазія наших предків-сонцепоклонників витворила собі Богів десь на середньому чи й на пізньому етапі Трипільської культури. А на тому етапі, як випливає із досліджень, уже простежуються корені усіх основних українських лексем, якими можна озвучити поняття, пов’язані із духовністю, господаркою і побутом. Тобто спершу були слова на означення певних дій, явищ, об’єктів, ритуалів, а вже пізніше з коренів тих слів були витворені імена Богів. Хоч можна, скажімо, погодитися із О. Братко-Кутинським, що українське слово орати постало від прадавньої нашої назви Сонця Ор та Божества його імені, яким присвячувалась весняна оранка.

Отже, вимальовується така схема: за більшістю географічних назв із основами-іменами Богів стоять ще давніші патроніми — імена Богів, а за патронімами ще давніші праукраїнські слова. Так, наш термін на означення загального поняття Бог/Бага, як доводить І. Огієнко, витворився від короткої форми нашого слова багатство. І було те ще в трипільських часах. У тих же часах простежується корінь слова давати, від якого виникло ім’я Богині Дани. Корінь той занесли наші предки-трипільці до Індії. Прикметно, індоарії називали свій літній місяць бгадан. Друга основа назви –дан, як і друга основа українського сонцепоклонницького походження імені Богдан, незаперечно свідчать, що тут маємо ще трипільську коротку форму слова даний. Саме ця коротка форма й передувала виникненню імені Богині Дани. Такий же трипільський корінь має й ім’я Богині Лади. У санскриті слово лада означає — чарівна, Небесна жінка. О. Братко-Кутинський пов’язував ім’я цієї Богині з українськими словами лад, ладнати і це, очевидно, найближче до істини. Адже Лада у давніх українців — то Богиня шлюбу, ладу, порядку. Як висловлювався М. Костомаров, «рідкісна весняна обрядова пісня обійдеться без приспіву: Ладо, Ладо». Записана М. Максимовичем обрядова пісня: «Ой ми в поле виїдем… Ой ми з ладом виїдем… Ой ми нивку виорем… Ой ми з ладом виорем» підказує, що ім’я Лади таки походить від нашого праслова лад. Ще одним підтвердженням такої думки є й те, що в Галичині стосовно весільних пісень є вислів «ладкання». Виходить, в українських географічних назвах із основою лад/лада закладений той самий корінь, що і в імені Богині, але той корінь є давнішим від самого імені Лада.

Не така уже й складна для вияснення етимологія ще багатьох імен українських Богів та Божеств, які дали життя нашим географічним відпатронімним назвам. Так, появі імені Бога Рода, звісно, передували слова рід, родити, адже у санскриті законсервувалося однокорінне з ними слово родга — родити. Є кілька версій щодо етимології імені Бога Купала (згадаймо, серед наших річок є й річка з назвою Купала). Дехто виводить те ім’я від праукраїнського кореня пал-захист. Хоч у етрусків наш Купало мав ім’я Купавон, в якому відсутнє оте пал, зате є корінь куп. Та й у ведійському сонцепоклонництві було Божество Купаті, яке мало функції, близькі нашому Купалу. А в санскриті збереглося слово куп зі значенням сяяти, світити, яріти. Наше ж свято Купала якраз і присвячується найяскравішим найспекотнішим дням — от вам і сяяти, яріти. В такому випадку ім’я Купало розкладається на корінь куп (сяяти, яріти) і форманту -(а)ло. У нас є давні, ще часів Русі-України, аналогії ім’ятвору за цією схемою: Ярило, Пестило, Радило, Судило, Домило тощо.

У похідних від імені Бога Перуна українських географічних назвах, як і в самому імені лежать слова періщити, прати. А за географічними назвами, похідними від імені Бога Дива, звичайно ж, стоять раніші за них слова диво, дивитися. Так само за географічними назвами, похідними від імені Лель стоїть слово леліяти. Сакральне слово-число три, яке існувало ще в добу Трипільської цивілізації, бо воно є точно таким і в санскриті, послужило для витворення імені Бога Трояна та похідних від нього українських географічних назв. У географічних назвах із основою шум та імені весняного Бога Шума, вірогідно, заховалися наші слова шум, шуміти, пов’язані, крім усього, із шелестом-шумом весняного листя дерев. Недаремно ж у наших веснянках-гаївках співається: «Ой нумо, нумо! Заплетемо Шума»; «А в нашого Шума зеленая шуба».Так українські географічні назви донесли до нас не тільки прадавні імена українських сонячних Богів, а й прадавні доісторичні слова мови наших предків-сонцепоклонників.

Майже у всіх зафіксованих і описаних М. Максимовичем українських святах простежуються прадавні сонцепоклонницькі культи Небесних Світил, води, вогню, рослин, а також предків. А з тими святами, що виникли у доісторичні часи, пов’язаний і цілий ряд праукраїнських слів-міфологем. Показово, чимало назв сонцепоклонницьких святощів, свят і обрядів лягли в основу назв об’єктів довкілля. Скажімо, на сиву сонцепоклонницьку прадавнину вказують згадані в літописах Русі-України географічні назви Капич (згадка 980 року), Клечеськ та Рай (згадка у XII ст.). Цікаво, ще і в середньовіччі, за О. Купчинським, в Україні були населені пункти із назвами Старі Капичі та Капичі-Липники. А нині на українських землях є поселення Зарай (Тернопільщина), Зарайське (Львівщина). А Райковий Рукав маємо у басейні Дніпра, як і потік Зарайський — у басейні Золотчі. На Кіровоградщині лежить балка Раєва. За щойно перерахованими назвами впізнаються наші архаїчні слова: капище — місце, де стояли скульптурні зображення сонячних Богів, клечання — ритуали, пов’язані із Зеленими святами, рай — місце перебування душ предків та ритуальний сніп жита (Дідух). Слова капище та рай належать до трипільського прасловника української мови — у санскриті слово кап означає те, що й наше капище, а санскритське рай — то багатство. Власне, і в нас у слово рай вкладений зміст — багатство: згадаймо міфологему яйце-райце, що приносить багатство, і вислів райське (багате) життя.

Наші предки-сонцепоклонники пов’язували із колообігом Сонця свято Коляди. К. Сосенко доводить, що це наше свято відзначалося у нас задовго до нашої ери і воно жодного стосунку до християнства не має. На честь свята Коляди українці дали кілька назв своїм населеним пунктам — це Колядівка у Луганській області, Колядинець та Колядиха у Сумській області. Назва цього свята прислужилася і для витворення ряду українських прізвищ: у козацькому реєстрі 1649 року зафіксоване прізвище Коляда. Прізвища Коляда, Коляденко, Колядко, Колядинський поширені й нині серед українців. Ще одне наше сонцепоклонницьке свято Красна Гірка — воно ж, за П. Чубинським, Ляля — знайшло відображення у наших географічних назвах. Так, у басейні Ужа протікає річка із назвою Красногірка, а на Житомирщині є поселення із назвою Красногірка. Топонім Красногорівка лежить на Донеччині. Із колообігом Сонця пов’язане й українське свято Колодій, назва якого лягла в основи кількох українських поселень: Колодіївка (їх три) на Житомирщині, Рівненщині та Івано-Франківщині, Колодії на Волині, Колодіїв на Івано-Франківщині. Донині у північних краях України зберігається відзначення літнього свята Куста з обрядом водіння по селу Куста, себто прикрашеної гілками клена дівчини. Правдоподібно, з цими віруваннями у чудодійну силу дерева-куста якось пов’язані назви українських населених пунктів: Кустин (їх три) у Житомирській, Рівненській, Львівській областях, Кустине у Сумській області, Кустичі у Волинській області, Кустівці (їх два) у Рівненській і Тернопільській областях.

Десь у далекі сонцепоклонницькі часи виникли у наших предків замовляння, чаклування, ворожіння, які виконували жерці, чаклуни-кудесники, ворожбити. Все те певною мірою відлунилося і в українських географічних назвах. Ще в рукописах Русі-України під роком 1149 згадується у Переяславській землі Кудинове Сельце, а під роком 1241 знаходимо у Болоховській землі (нині Хмельницька область) місто Кудин. У басейні Південного Бугу протікає річка Кудинка, а в басейні Сіверського Дінця лежить балка Кудмина. У басейні Дніпра є рукав Анкундинів, із коренем кунд. Оце наше кунд/куд є ще трипільського походження — у ведійській мові був термін кунда, що означав — чарівник-кудесник. Показово, у Чернівецькій області у наш час зареєстроване прізвище Кунда, а також прізвища Кудин, Кудинко. Такі ж давні, як Світ, поняття і корені українських слів, знаходимо у наших назвах поселень Ворожба (їх три) і Ворожб’янське у Сумській області. А на Львівщині лежить поселення Ворожбин. До цих «чаклунських» назв треба додати й людські прізвища Ворожбій, Ворожбит, які трапляються в нас.

І. Нечуй-Левицький у своїй праці «Світогляд українського народу» пише, що українці обожнювали Зорі і мали у пантеоні Богів ще й Богиню Зорю. Думається, що ніщо інше, як культ Зірок і пошанування Богині Зорі було у наших предків мотивацією для називання деяких населених пунктів, таких, як Білозірка на Тернопільщині, Білозір’я на Черкащині, Яснозір’я (їх два) на Хмельниччині та Черкащині, Зорянка на Житомирщині (там же й річка Бог Звездаль), Звіздже на Рівненщині. Останнє село було перейменоване у довоєнний час, а його суфікс -дж- указує на дуже давнє, ще трипільське походження назви. М. Максимович називає серед багатьох українських сонцепоклонницьких свят і свято Громовиці. Власне, поклоніння громам і дощам спричинилося й до витворення фантазією наших предків Бога Перуна. Про культ грому, грози, дощу на українських землях свідчать наші географічні назви. Так, у басейні Прип’яті тече річка Гроздавець, у басейні Південного Бугу — Громоклія, а потік Грозова протікає у басейні Тиси. Балка Громова лежить у Приазов’ї і з такою ж назвою є балка у басейні Самари-річки, а балка Громівщина — у Київській області. З-поміж назв українських населених пунктів знаходимо назви Громи на Черкащині, Громівка (їх два) на Херсонщині та Хмельниччині, Громуха і Громоклій на Кіровоградщині, Грозове (їх два) на Запоріжжі та Херсонщині, Грозова на Львівщині.

Вірування наших далеких предків у добрих і злих духів, очевидно, знайшло відображення і в наших географічних назвах. Скажімо, у Тернопільській області маємо топонім Духів, у Полтавській — Духове, у Волинській — Духче, у Сумській — Духанівка, а в Кіровоградській — Душне. З-поміж прізвищ людей тільки у Чернівецькій області побутують сучасні прізвища Дух, Духан, Духанюк, Духович, Духновський. Про прадавнє походження слова дух у нашій мові свідчить те, що воно є і в санскриті. Поняття духів, як пишуть упорядники «Релігієзнавчого словника», було пов’язане у наших пращурів із культом предків, центральним елементом якого було уявлення, що духи померлих предків залишаються членами роду. Про обряди культу предків в українському Подніпров’ї, а точніше тризни на могилах відійшлих членів роду, писав у 448 році візантійський дипломат Пріск Панійський. Символом відійшлих предків у нас є Дідух — дідів дух, за Г. Лозко.

Традиційно сонцепоклонницький культ предків у нас реалізується, зокрема, і через обряди Проводів і Дідів поминальних. У різних краях України кількість Дідів поминальних різна, а на житомирському Поліссі, за Брицуном-Ходаком, вона різна чи не в кожнім селі. Як можна зрозуміти згаданого щойно краєзнавця, на житомирському Поліссі Діди поминальні відзначаються чотири рази на рік по ходу Сонця. А в селі високої звичаєвої культури із промовистою для нашої теми назвою Дідковичі відзначають Дідів або померлих душ предків до семи разів на круг-рік. Тепер стає зрозумілим звідки на українських землях десятки географічних назв із основою дід. Це, зокрема, річки та потоки із назвами Дідів (їх чотири) у басейнах Ужа, Дніпра, Самари та Сіверського Дінця, Дідівка (їх три) у басейнах Тетерева і Десни, Дідок у басейні Дністра, Дідьча Вершідь у басейні Черемошу, Дідчева Вершідь у басейні Серету, балки Дідова (їх чотири) у Приазов’ї, у басейнах Дніпра і Горині та ін. Серед населених пунктів, названих на пошанування дідів-предків маємо Дідилів на Львівщині, Дідівці на Чернігівщині, Дідівка (їх два) на Рівненщині та Харківщині, Дідівщина (їх два) на Київщині та Сумщині, Дідківці (їх два) на Житомирщині та Хмельниччині, Дідове (їх два) у Дніпропетровській та Закарпатській областях та ін.

Із культом предків нерозлучні і численні українські географічні назви, у основи яких закладене слово баба. Дослідниця походження назв поселень України А. Коваль, зупиняючись на назвах Бабинці, Бабче, Бабшин, пише: «…деякі дослідники вважають, що такі назви беруть свій початок у дохристиянських віруваннях, пов’язаних з жіночим Божеством на ім’я Баба. Це тітка Бога Святовита». Ще одну назву з основою баба, а саме села Бабинці у Прикарпатті, за А. Коваль, виводять від Божества Золота Баба, яка була доброю опікункою і покровителькою малих дітей. А люди, які поклонялись цій Богині, звалися бабинці, звідки й назва поселення. Одних назв населених пунктів із основою баба в Україні є близько чотирьох десятків: Бабанівка, Бабулка, Бабурка на Запоріжжі, Бабки, Бабанське на Полтавщині, Бабаці та Бабчинці на Волині, Бабаче і Бабинівка на Харківщині, Бабин, Бабухів, Бабинопілля на Івано-Франківщині, Баболоки та Бабка на Рівненщині, Бабодинка на Луганщині, Бабівка на Сумщині та ін. Компоненту баба мають і десятки назв українських річок: Бабача (їх три) у басейні Сіверського Дінця та в Приазов’ї, Баба (їх чотири) у басейнах Десни, Тетерева, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Бабачка у басейні Орелі, Бабанка у басейні Південного Бугу, Бабина — по дві у басейнах Дніпра та Сіверського Дінця і по одній у басейнах Дністра та Росі, Баб’янка (їх дві) у басейні Дністра, Бабрівка у басейні Тетерева, Бабуся у басейні Удаю тощо. З основою баба є в нас чимало й потоків: Бабачів, Бабинка, Бабаський та ін.

Довготривале функціонування в українській мові слів дід і баба спричинилося до витворення багатьох термінів на їхній основі. Так, у словах дідизна і дідівщина корінь дід виконує функцію, пов’язану саме із культом предків — то час, у який жили діди-предки, то й спадок від предків. Та й предківський двір в українців називається — дідинець. Із культом предків нерозлучне в нашій мові слово бабизна, себто спадок від баби-предка. Бабою називали українці й ритуальний пучок сіна, який клали під стіл у певні свята. Бабами в деяких українських краях називають сузір’я, відоме ще як Плеяди і в тому є щось таки від сонцепоклонницьких вірувань. Має українська мова й вираз бабити, себто приймати роди бабою-повитухою, що, звісно, пов’язане із вкладом предка-баби у продовження роду.

Дехто із дослідників переконаний, що у три­пільців був культ матері. Б. Рибаков називає його культом Великої Матері Роду. Можливо, саме цей культ Матері дав мотивацію нашим предкам для витворення назв ряду географічних об’єктів, зокрема річок і потоків. Так, річка Матірка протікає на Хмельниччині, а річка Матка тече у басейні Пруту. На Закарпатті є потік Матка, а на Івано-Франківщині — потік Матолів. Потік Матула впадає у річку Тису. Слово мати/матір дуже давнє в українській мові — ще у санскриті знаходимо його відповідник матар. Власне, такими ж прадавніми є й наші лексеми дід, баба та інші, які лягли в основи розглянутих вище українських географічних назв. Але чим можна пояснити таке довготривале життя, мовних коренів, які закладені у наші географічні назви? Без сумніву, нічим іншим, як належністю їх до сакральної сфери праукраїнських тотемів, святощів, свят і Богів. Все те витворювалося, розвивалося, культивувалося, передавалося тисячами літ від покоління до покоління під пильною опікою служителів сонцепоклонницьких культів, обрядів.

 

Станіслав ГУберначук

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com