Карійці ми чи таки українці?

Торік у газеті «Літературна Україна» було надруковано статтю письменника Сергія Плачинди «Троада: забута давньоукраїнська держава», в якій стверджується, що ми, нібито, карійці, а не українці.

Дослідник української мови та історії Сергій Піддубний дещо інакше дивиться на порушене питання, однак, на жаль, «Літературна Україна» залишила його статтю без уваги...

Зізнаюся, особисто мене публікації з історії нашої минувшини Сергія Плачинди завжди хвилювали. Не скажу, що з усім погоджуюся, але з особливою прискіпливістю вивчав і відкладав в окрему папку його публікації чи то в «Столиці» чи то в «Літературній Україні». Як людину, яка давно займається дослідженням української історії та мови, вони спонукали мене до роздумів і навіть підштовхували до пошуків підтвердження (або заперечення) того чи іншого тлумачення. Бо такі питання, як перейменування міст на справді достойні імена, встановлення пам’ятників великим співвітчизникам (а не кішкам, собачкам, вареникам, галушкам та тим, хто нищив наш народ), встановлення першої назви нашої держави і народу особливо важливі. Це те, що має повернути українцеві самоповагу.

На жаль, досі наша наука не змогла запропонувати переконливих доказів, що у нас була велика історія, велика держава і що нам є чим пишатися.

Хоч би як гарно й романтично ми називали б наших предків — лелегами, лебедіями, троянцями, карійцями, а державу Аратою, Кімерією, Великою Скитією, Антією, — мусимо те серйозно обгрунтувати. Бо без цього ми й далі тішитимемо себе гарними версіями, і не більше.

Як на мене, є досить непоганий спосіб перевірити ту чи іншу назву на відповідність до нашої мовної, звичаєвої та релігійної традиції.

А саме. Обов’язково в назві країни, якщо вона створена не якимось штучним чином, мають бути присутні архетипи, що відображають багатовікові цінності нації.

В слові «Україна», на мою думку, чітко вирізняються три архетипи: кр (укр, окр, акр), ра і на (ня). І всіх їх ми знаходимо в багатьох суто наших, до того ж дуже давніх, словах. Але задля економії газетної площі достатньо розглянути перших два.

Отже, перший. Кр — кров, крок, краса, крам, скроня, скриня, круг, крила, криця, криниця, кремінь, кряжистий, крутий, кремезний, крижі, крона, Кришень (покровитель двох останніх місяців року лідиця і лютиця у древніх укрів-росів).

Другий. Ра — бог сонця Ра; рай — дім сонця або Бога; райдуга — дорога до Бога; Ора — батько роду, який за Влескнигою об’єднав слов’янські роди в один. А також: храм, Права, ранок, рало, правда, рада, порада, віра, праця, добро, радість, прапор, справедливість, краса тощо.

Ці архетипи також повинні відбиватися на топонімах та гідронімах країни. Це як ознака, кому належить та чи інша територія, річка тощо. Отож Кр — Крути, Кременець, Кременчук, Краматорськ, Крим (і як тут, до речі, не галасуй, що Крим не український, а ти нічого не доведеш, бо навіть природа імені відповідає назві країни, до якої він належить). Ра — Радивилів, Орадівка, Рахів, Рось, Ятрань, Дніпро, Хорол...

Мені видається, це досить серйозні докази на користь того, що назва «Україна» не випадкова і що має вона дуже давню історію.

Натомість що нам може сказати слово «карійці», якби так колись називався наш народ? А ось що: кара, каверза, кат, каналія, каліка, кагла, кашель, катафалк, кабала, каторга, кайдани, каземат, камера, камарилья...

То чи міг називати себе наш народ Карою чи Карією, що, до речі, в багатьох південних країнах означає «чорний»? Звісно, ні.

Тепер щодо давньої назви нашої держави. Чи є хоч якісь підстави говорити, наприклад, що колись вона називалася Троадою, як пише С.Плачинда? Якщо уважно почитати Геродота, Гомера, то найбільше, на що може претендувати той невеликий регіон на території нинішньої Туреччини, це на колонію росів (русів).

І все ж, як у такому разі називався народ і держава наших пращурів у часи Гомера та Геродота?

Недавно я переклав і видав найдавнішу літературну та історичну пам’ятку українського народу — Влескнигу. Я її не просто перекладав, а вивчав. І виявив чимало того, чого, на жаль, не помітили мої попередники перекладачі, а тим більше не хоче помічати наука. Це не самореклама, це я до того, що потім, коли взявся за «Історії» Геродота, я побачив, як багато між ними спільного.

Саме ці твори і допомогли мені прийти до досить цікавих висновків.

Що ж до найдавнішої назви нашого народу, то зауважмо таке речення з Влескниги (Юрій Миролюбов поділив його на такі слова): «А ТО БЕДЕХШЕМО КРАВЕНЦЕ А СКУФЕ АНТІВЕ РУСИ БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ ТАКО СМЕ СТАХОМ ДЕДЬ РУСОВЕ», що перекладалося: «А тоді, будучи кравенці і скіфи, анти, боруси і суренжці, стали діди русове». Але, враховуючи те, що свого часу Оріїв рід поділився на «рось, колань і венедців», правомірнішим видається такий варіант «А ТО БЕДЕХШЕМ ОКРА-ВЕНЦЕ А СКУФЕ-АНТІВЕ РУСИ-БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ...», де під «окра-венцями» слід розуміти два роди — окри (укри) і венедців. (Що ж до «русів», то не забуваймо, що перша назва мешканців, які жили біля Росі і від якої потім створилася однойменна держава, була роси.)

 Тепер це має перекладатися так: «А тоді, будучи окра-венці і скіфи-анти, роси-боруси і сурожці, стали діди русове».

Зверніть увагу: окри (укри-українці) були першими за скіфів і росів, отож вони навіть не діди, а прадіди русам, а ми хочемо починати свій рід карійцями з Малої Азії. Назву «українці» наш народ вже мав щонайменше наприкінці ІІ тисячоліття до н.е. У своїй книзі «Таємниці української давнини» я пропонував таку версію: якщо в ХІІ ст. до н. е. племена з території нинішньої України завоювали Ахею (Грецію) і Зевса спочатку називали Окраєм, то, очевидно, він ототожнювався з народом-завойовником, який, як написано в «Античній міфології»» (координатор видання Жаклін Валлон, Київ, Махаон, 2005. — С.35), вмів обробляти залізо, мав коней і створив нове суспільство, сповнене духу рівності.

 Завдяки Ю.Миролюбову ми маємо не тільки Влескнигу, а й «Оповіді Захарихи». Вони нам знадобляться в дослідженні назви і місцезнаходження нашої країни 2500-літньої давності. Але насамперед звернімося до Геродота, автора дев’яти книг з історії тогочасного світу. Нас цікавить четверта, де йдеться про історію Скитії.

Геродот однозначно подає назву й адресу нашої стародавньої країни. Наведемо найпереконливіші аргументи, а детальніше можна прочитати в моїх коментарях до книги «Геродот. Скитія. Імперія Горросів»: «За Герросом лежить так звана царська країна», — пише історик; вона «називається, як і той край, Геррос». У першому томі видання Національної Академії наук України, Інституту археології НАН України, Інституту історії НАН України «Україна крізь віки. На світанку Історії» (К., «Альтернативи», 1998 р.) сказано, що ця країна була на півдні України, М. Грушевський доводив, що на Сіверському Донці. Однак Геродот наголошує, що та річка і країна називаються однаково — Геррос. А яка наша річка відповідала назві країни? Правильно: Рось — Русь. Глава 53 підказує, що країна Геррос була за сорок днів плавби на північ по Бористену.

Не плавав, не знаю, але думаю, якщо спробувати пропливти звичайним човном від гирла Дніпра, де були грецькі колонії, до Києва в країну Геррос, то треба махати веслами днів сорок.

Але що означає перша частина цієї назви «гер»? Або це були (річка і країна) Горова (верхня) Рось — Горрось, або Оррось — Орова Рось. Подібну до останньої назву, до речі, знаходимо і в «Оповідях Захарихи» — Оразька Русь, а в народі зустрічаємо вислів: «за царя Гороха» (тобто дуже давно), де, мабуть, згадується саме батько Орій. (Тут доречно пригадати мовну особливість мешканців Приятрання та Поділля закривати на початку слова голосні а, о, у, и, і приголосною г: Гандрей, госеледець, Гумань, гиндик.

Отож ні Скіфією, ні Кімерією, ні Троадою не називалася наша країна. Щонайменше з ІІ половини першого тисячоліття до н.е. вона була Россю-Руссю. Цьому конкретну й однозначну відповідь дають і Геродот своїми «Історіями», і Ілар Хоругин Влескигою.

Сергій ПІДДУБНИЙ
с-ще Голованівськ
Кіровоградська обл.