ХТО КОГО: БАНДИТИ НАС ЧИ МИ ЇХ?!

У повоєнні роки кияни користувалися найкоротшим пішоходом від Жовтневої лікарні на печерські пагорби – добре відомою тоді Собачою стежкою.

Була вона хоча й вузька, але добре втоптана невтомними ногами. Пролягала серед високих бур’янів з кропивою. Розпочиналася неподалік від лікарні й вела навкоси праворуч дороги. А довкола неї, був суцільний пустир.

Тепер тут усе забудовано, поділено новими вулицями на житлові квартали, з’явилося метро (станція «Кловська») – це вже один з центральних районів столиці. Від тієї стежки не залишилося й сліду, важко навіть знайти, де ж саме вона пролягала.

Хоча чимось її нагадує простора заасфальтована, обсаджена деревами й кущами доріжка, яка йде знизу від вулиці Л. Первомайського до вулиці П. Мирного. Від житлових будинків і студії звукозапису до неї далеко. Праворуч прилягає просторий весь у зелені дитячий майданчик, де з наступом темряви постійно «засідають» п’яниці та бомжі. Як, власне, й на всіх інших дитячих майданчиках міста. Ліхтарі на стовпах вздовж доріжки побиті, не горять.

Одним словом, у темний час тут небезпечно. Однак пішоходи на це не зважають, бо це єдиний короткий і зручний шлях.

Не зважила й вчителька, яка саме в такий час поверталася цією дорогою з роботи. Поряд з дитячим майданчиком на неї зненацька напав бандит, стиснув рота, щоб не закричала, вдарив по голові, вирвав сумку і зник. Швидка допомога доставила потерпілу до лікарні з розбитою головою, знівеченим обличчям і струсом мозку. Їй ще пощастило, бо якби удар прийшовся на 3 - 4 см нижче – у скроню, то довелось б везти прямо до моргу.

Отак зненацька на родину вчительки напало горе. Чотирирічне хлоп’я побивається: «Моя мама в лікарні, бо бандюк її скалічив…».

Викликані на місце події працівники міліції не знайшли жодних ознак злочину, хіба що трохи крові на асфальті.

Вони розповіли, що лише в Печерському районі щодоби трапляється до десяти подібних пограбувань, а в картотеці столичної міліції налічується до 60 тисяч підозрюваних в їх скоєнні. Не так давно неподалік від верхівки цієї ж доріжки, по вулиці П. Мирного, № 11 на вході в будинок  подібним чином побили й пограбували ще одну жінку. А ще раніше напали і пограбували дужого молодого чоловіка – спортсмена.

Взагалі ця місцина, особливо «вечірній» дитячий майданчик, користуються дурною славою в довколишніх мешканців. Вони добре пам’ятають не такий вже давній жахливий злочин: на доньку одного з тутешніх мешканців, яка вечірньої пори поверталася додому через майданчик, напали бандити, знесли до авто і вивезли. Якась жінка, почувши відчайдушні крики жертви, викликала міліцію. Але крім дівочого взуття нічого на місці не знайшли. А через кілька днів, далеко від місця скоєння злочину, на пустирі було знайдено труп дівчини.

Таких багатолюдних, горісно-трагічних похорон столиця давно вже не бачила. А вбивць так і не знайшли…

Як не прикро, але міліція безсила перед тією лавиною бандитизму, яка обрушилася на країну й столицю.

І майже трьом мільйонам киян стало страшно жити в рідному місті. Їм страшно за свої квартири, майно, за своє життя і своїх дітей, бо це беззахисне.

Вони, ставлять броньовані двері, грати на вікна, сигналізацію, а великі начальники та багатії завели навіть власну воєнізовану охорону. Та ніщо не допомагає.

І це в столиці, де розташовані Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки, Міністерство оборони, Генпрокуратура, Верховний Суд, Уряд, Верховна Рада і Президент. Де дислокуються чисельні міліцейські дільниці й частини СБУ, воєнні гарнізони, де вільно почуваються й нахабно поводяться полчища бандитів.

А що ж вони тоді коять в інших містах, селах, де цих керівних державних установ і могутніх збройних сил немає?

Одним словом, вся країна нині оповита густою сіткою бандитських собачих стежок, на яких грабують, калічать, гвалтують, викрадають і  вбивають беззахисних громадян.

Однак цим справа не вичерпується. Є ще й незрівнянно масштабний і жахливий за наслідками політичний, економічний, соціальний, бізнесовий, олігархічний бандитизм – грабіж, який, власне, й породжує, «охороняє» побутовий. І поки цей другий не буде ліквідовано – неминуче вціліє і перший.

Простий перелік вбитих у роки незалежності політичних і громадських діячів, високопосадовців, бізнесменів, банкірів, журналістів, чесних принципових чиновників, громадян та членів різних кримінальних угрупувань може скласти товсту книгу. Однак такий перелік повністю ще невідомий, до сьогодні добувають невпізнані трупи із стволів донецьких шахт, кримських урочищ, ставків, річок й інших таємних «братських» могил по всій країні.

Не вистачить ніяких книг, щоб назвати кожного, кого пограбували, роздягли до нитки політичні бандити і злочинці-олігархи. Бо це ж десятки мільйонів наших зубожілих громадян – це весь наш народ. Від цього грабіжництва й бандитизму, породжених ними злиднів, голоду, безнадії загинули мільйони людей. За роки незалежності чисельність населення зменшилась на 5 мільйонів, а 7 мільйонів наших співвітчизників рятуються за кордоном –  шукають кращої долі. І чим не черговий геноцид нації?!

Жодної відповідальності, а тим більше кари, не понесли політичні й олігархічні грабіжники, вбивці народу, країни, хоча прізвища їх добре відомі, вони процвітають, хизуються собою, відверто знущаються з населення, верховодять ним і плюють в обличчя.

На тлі грандіозного розгулу політично-олігархічного бандитизму масовий побутовий бандитизм виглядає дещо дрібним, навіть жалюгідним. Стосовно нього в працівників міліції, прокуратури, судів руки розв’язані, в них є можливість боротися з ним. Проте перед політично-олігархічним бандитизмом  вони геть безсилі.

У ті ж далекі й більш злиденні, ніж тепер, повоєнні роки, коли для розгулу побутового бандитизму були незрівнянно кращі умови, ніж тепер, кияни спокійно допізна прогулювалися вулицями, парками, користувалися тією ж Собачою стежкою. Тисячі киян без найменших побоювань проводили майовки в приміських лісах Пущі Водиці, Кончі Заспи, Голосієва, Святошина, на Трухановому острові. Ні про які броньовані двері, віконні грати, сигналізацію ніхто й уяви не мав.

Так було, тому що держава стальною рукою надійно тримала за горлянку бандитів, приборкуючи їхні наміри.

Може настав вже час для влади схаменутися, проявити мудрість, волю, мужність і проголосити загальнодержавну війну побутовому й політично-олігархічному бандитизму? Щоб земля загорілась під ногами злочинців усіх мастей і відтінків, щоб їм ніде було сховатися від правосуддя й тюрми.

Як би не хотілося в це повірити, але все ж слід чекати, що ніякої війни злочинності влада так і не проголосить.

То, може, тоді серед 140 (чи скільки їх там?) наших політпартій знайдеться принаймні одна, яка поставить боротьбу зі злочинністю головним своїм завданням? Адже під час виборчої парламентської кампанії деякі партії обіцяли виборцям щось подібне. Але після виборів минуло вже кілька місяців, а жодна партія про це й не згадала. Та навіщо їм ця халепа, коли вибори вже закінчилися. От мине 5 років, настануть нові вибори, тоді знову почнуть обіцяти…

Та що ж робити нам у цьому випадку, дорогі співвітчизники? Скажіть, будь ласка…