БЛОХІНА ТАКИ ВАРТО ПОРІВНЮВА ТИ З ЛОБАНОВСЬКИМ

Віншування наших збірників як переможців має й зворотний бік не отриманих ними медалей.

Бо ж ділки від футболу (які його нині очолюють) у такий спосіб дають гравцям зрозуміти, що реальний рівень виступів, а також його оцінка фахівцями та ставлення вболівальників нічого не варті. Усе вирішують грошові мішки, які гамузом скупили український футбол. Захотіли — провальний виступ піднесли як досягнення, організували феєрію вболівальників. Так само можемо, коли захочемо, організувати своїм «улюбленцям» яйця з гнилими помідорами.

Нинішні зустрічі та оцінки в ЗМІ виступу національної збірної України на чемпіонаті світу в Німеччині навіяли спогади про минулі часи. Оскільки це було перше потрапляння нашої збірної до фінальної частини першості, то, звісно, порівнювати можна хіба що з виступами (та їхніми оцінками) збірної колишнього Союзу. Найпромовистішими у цьому сенсі видаються порівняння двох турнірів 1982-го та 1986 років, у яких нинішній тренер збірної України Олег Блохін виступав як гравець.

1982-го у фінальному турнірі в Іспанії збірна Союзу також потрапила в умовну «вісімку найкращих команд світу» і, незважаючи на це, зазнала чималої критики вболівальників та ЗМІ. (За совкової цензури хоч рівень досягнень спортсменів можна було висвітлювати й оцінювати об’єктивно). Тоді збірна Союзу виступала під орудою тренерського тріумвірату Ахалкаці — Лесков — Лобановський. У груповому турнірі достойно програла Бразилії 1:2 (тоді Андрій Баль відкрив рахунок), розгромила екзотичну Нову Зеландію 3:0 і зіграла з Шотландією 2:2. Відтак з другого місця вийшла до наступного раунду, що складався з чотирьох груп по три команди у кожній. На цьому етапі збірна Союзу 1:0 перемогла Бельгію. Для виходу в півфінал їй необхідно було виграти в поляків, проте зустріч СРСР — Польща завершилася безбарвною нульовою нічиєю. Пригадується тодішній шквал критики на адресу наших футболістів. Чимало тоді дісталося й провідній на той час зірці радянського футболу Олегу Блохіну, який, провівши на полі без замін усі п’ять зустрічей збірної, зумів відзначитися тільки одним голом у ворота Нової Зеландії. Мимоволі напрошується порівняння з недавнім виступом Андрія Шевченка на полях Німеччини — у п’яти зустрічах один гол у ворота Саудівської Аравії. Ще був гол з пенальті Тунісу, призначений за картинне падіння Шевченка у штрафному майданчику суперників. Задля справедливості зазначимо — за таке падіння Блохіна пенальті не дали б. Радянських футболістів за таке не «стимулювали» — часи були інші.

На чемпіонат світу 1986 року в Мексиці збірна Радянського Союзу поїхала на чолі з Валерієм Лобановським, призначеним головним тренером за кілька тижнів до початку турніру. Основу збірної СРСР тоді становили гравці київського «Динамо», які незадовго до поїздки в Мексику виграли Кубок володарів кубків європейських країн. І виступ тодішньої збірної СРСР справді видався феєричним, хоча, на жаль, і не тривалим. Спочатку 6:0 розгромили команду Угорщини. Потім нічия 1:1 з одним з фаворитів чемпіонату збірною Франції, у складі якої в матчі проти СРСР грали легендарні Платіні, Тігана, Фернандес, Папен... Заключний матч групового турніру збірна Союзу провела другим складом проти канадців і виграла 2:0. У цьому матчі знову один раз протягом чемпіонату вдалося забити Олегу Блохіну. (Тоді він був уже ветераном команди, якого випускали у другому таймі на заміну, як проти французів, або у стартовому складі проти таких команд, як Канада). Посівши у групі перше місце у 1/8 фіналу, збірна СРСР вийшла на Бельгію. Цей матч став одним з найдраматичніших в історії всього радянського футболу. Дещо не розрахували сили, надмірно виклавшись у попередніх зустрічах, а ще невезіння, суддівські помилки і, як наслідок — програш 3:4 у додатковий час. Проте попри вибування на цій стадії змагань (обмежилися потраплянням лише в умовну «шістнадцятку найкращих») рівень гри, бойовий дух підопічних Валерія Лоба-новського заслужили на визнання і щирі схвальні відгуки фахівців, преси й уболівальників.

Ось так на прикладах двох наведених фінальних турнірів бачимо різницю між формальними турнірними здобутками та рівнем гри, а відтак — оцінкою та ставленням до гравців і тренерів збірної. До висловленого варто додати коментар недавнього виступу збірної України форварда Ігоря Біланова, «зірка» якого спалахнула саме тоді — на чемпіонаті світу 1986-го. Його думка видається об’єктивною порівняно з іншими, оскільки цей фахівець наразі не задіяний в суркісівських структурах — ні футбольних, ні партійно-політичних.

«Вважаю, що збірній Італії ми програли ще до гри, — говорить Ігор Біланов. — Прекрасно знаю Блохіна — максималіста за натурою. Мені здається, що на цей матч хлопців було дуже важко налаштувати. Певно, не треба було говорити, що ми вже виконали своє завдання. Хоча я Олега розумію — він хотів, щоб гравці позбулися скутості футболістів. Тим не менше, у кожного гравця мало бути відчуття відповідальності, без якого не можна виступати на чемпіонаті світу. У футболіста повинні «горіти очі», він повинен «битися» на полі. Якщо цього немає — тоді з’являються проблеми. Хотілося, щоб наші гравці вірили в себе. Так, іноді потрібно стрибнути вище голови. У матчі проти італійців, на жаль, нам цього не вдалося. Кажу свою думку від душі, і пригадую Лобановського, який не видавав своїх емоцій, хоч би скільки я чи мої партнери по команді забивали голів. Він умів нас постійно тримати в тонусі. Скажіть, скільки моментів ми не використали у чвертьфіналі? Вважаю, що команді не вистачило концентрації... Не потрібно нікого боятися. Навпаки, якщо хочеш чогось домогтися, потрібно бути по-футбольному злим і нахабним. В жодному разі не поступатися в боротьбі. У грі проти Італії наші дозволили суперникові пройти половину поля і відкрити рахунок вже на шостій хвилині. Ось тоді я відчув, що бракує настрою. Потрібно бути жорстким і не дозволяти суперникам таких вольностей». По-моєму, краще й не скажеш.