ПАРАДОКС ПРИХОВАНОГО МЕСІЇ

У Китаї 1368 року селяни повстали проти феодалів і перемогли. На царський престол піднявся простий вугляр.

Люди чекали торжества справедливості, однак розчарування настало дуже скоро, бо суспільний устрій повернувся до жорстокого східного феодалізму, а новий володар почав поводитися ще гірше, аніж його попередник. Люди знали, кого вони ненавиділи й про що мріяли, але не відали, чого вимагати від нових поводирів і яким чином зробити так, щоб усім було добре. Саме тоді, мабуть, і народилася легенда про хороброго юнака, який вийшов на герць із жорстоким драконом і здолав його. Тож вдячні одноплемінники почали приносити новому володарю щедру данину, славословити його, - і за кілька років благородний воїн вкрився лускою, у нього відросли отруйні ікла, хвіст, і незабаром він почав жерти людей.

Чи не звертали уваги на те, що різні народи, м’яко кажучи, однаково неадекватно реагують на високі ідеали, які до них доносять Великі Вчителі людства? Сідгартга Гаутама (Будда) акцентував на почутті відповідальності за себе: ранні форми буддизму, по суті, були релігією без бога, релігією, побудованою на етиці, що відсторонювала людину від матеріального світу. Однак стан душі, якого прагнув Гаутама, обернувся поклонінням його статуям, а в Тибеті виникла теократична держава з молитовними млинками на гірських річках, шаманством, еротичною обрядовістю замість молитви й внутрішньої зосередженості. Ісус Христос не дозволив мечем боронити себе – чому ж християнство зганьбило себе походами хрестоносців задля “звільнення Гробу Господнього”, під час якого братам по вірі перепадало не менше, аніж її ворогам? “...Хоч би хто вбив людину, яка перебуває в конфлікті з мусульманином, той не має права вдихати аромати раю”, - застерігав Магомет. Звідки ж війни проти “невірних”, а тепер уже й загроза “зіткнення цивілізацій”, яка нависла над світом?

Ту ж саму невідповідність кінцевого результату початковим замірам спостережено і в окремому людському житті, а звідси й поширена думка, що всі чоловіки (чи жінки) – однакові, що долі й конем не об’їдеш. Справа в тому, що людина, яка не вважає за потрібне робити висновки з власних помилок та й просто вдосконалюватися, поведінкою своєю провокуватиме однакову реакцію у різних особистостей і саме себе зажене в глухе коло фатуму. Відом, що в доброго всі добрі, а злий, заздрісний, нещирий завжди почувається в оточенні негідників. Світ, у якому живемо, ми самі ж і творимо, проектуючи на нього власний образ.

Випивши воду з рук самаритянки, Ісус Христос дав людству урок віротерпимості. Однак дюдей завжди роздирали міжконфесійні чвари, і навіть мирні Лютерові реформи мали своїм наслідком жорстоку бійню між протестантами і католиками. Країна опинилася розірваною на два табори по географічних кордонах: наприклад, у Франції Ельзас бився з Лотарингією, і мешканці цих провінцій навряд чи могли б відповісти на запитання: що  зробило представників тієї самої нації такими лютими ворогами. Били вже не прихильників ідей Лютера – били “не своїх”.

А хіба в Україні не так? Під час останніх подій розрив пішов знову ж таки по географічних кордонах: з одного боку - Дике Поле й Гетьманка, що підживлювала його, а з другого – полонізована свого часу Західна Україна, історична доля якої була іншою. І нічого тут не дасть довіра або ж зневага до певних державних діячів, застосування сучасних технологій впливу на маси: хід подій можуть визначити чинники, що стоять над людським суспільством, й недооцінити їх – наразитися на велику небезпеку для всіх. Що це таке?

Поміж інстинктом і розумом

Одним з перших почав шукати відповіді на це запитання нобелівський лауреат 1976 року в царині економіки австрієць Ріхард фон Хайєк. Він народився 1899 року в сім’ї династійних учених: перебуваючи серед енциклопедично освічених людей, рано зрозумів, що причини історичних парадоксів висвітляться, якщо звести в єдину картину знання, нагромаджені науками, які, на перший погляд, не мають стосунку одна до одної. Застосовуючи закони природи до суспільних явищ. Хаєк створив власну економічну концепцію, завдяки якій з точністю до одного року зумів передбачити “велику депресію”, що в Сполучених Штатах настала після ейфорії успіхів, і розпад Радянського Союзу, у чому ще встигнув пересвідчитися. Ще за життя багато його робіт стали бестселерами, сам же він особливого значення надавав дослідженню “простору поміж інстинктом і розумом”, де формуються народні традиції.

І ці традиції виникають і розвиваються під тиском природної ситуації довкілля – як рослинність, клімат чи корисні копалини. Історичний процес перетворив цей чинник на потужну рушійну силу, яка людську спільноту за тих чи інших обставин спонукає поводитись як єдине ціле. У світі немає однозначно позитивних чи негативних явищ: вплив їх на наше життя залежить від того, наскільки ми ними володіємо, а володіти можна лиш тим, що розумієш або хоча б прагнеш збагнути. З одного боку, кожний із нас унікальний – і в тому запорука виживання всіх, бо в основі нашого світу лежить закон генетичної неповторності всього сущого, який не допускає навіть двох однакових квіток на одному трояндовому кущі чи двох однакових метеликів у тій самій яйцекладці. Але цьому законові щось має протистояти, інакше б спільна діяльність, так само необхідна для виживання, була б неможливою. Керовані особливостями національного менталітету, ми часто не усвідомлюємо, чому чинимо саме так, а не інакше, й що за сила не дає нам “озирнутися” на протилежну лінію поведінки, нестримно несучи нас до свого логічного завершення. А озиратися необхідно, щоб не склалася ситуація, про яку кажуть: “За що боролись, на те й напоролись”.

Найбільша заслуга Ріхарда фон Хайєка перед людством у тому, що він сформулював положення, згідно з яким жодне суспільне явище – чи то парламентська діяльність, чи вулична торгівля, чи інститут сім’ї – не можна розглядати без урахування так званого середнього рівня колективної свідомості, сформованої в “просторі поміж інстинктом і розумом”. Цей фактор наповнює реальним змістом будь-яки закон: саме тому ідеї, що народилися на одній землі, часто втілюються на іншій, де люди виявляються до них готовими внаслідок особливостей свого менталітету.

Наприклад, коли Радянський Союз був на фініші свого історичного шляху, виникло несподіване питання: а де ж побудовано справжній соціалізм – чи не в Швеції та Норвегії, де найвищий рівень соціального захисту людини, хоч економіка там ринкова? Чому так склалось? А тому, що сприймання тоталітаризму як суспільної норми, було притаманне народам, які входили до складу Російської імперії, тому й соціалізм вийшов жорстко-державницький з підпорядкуванням особистості інтересам суспільного ладу, який був проголошений найдосконалішим у світі. Тим часом саме наш співвітчизник Михайло Туган-Барановський розробив теорію поступового наповнення капіталістичної економіки моральними соціалістичними цінностями. Поступовість і відлякала: люди пішли за тими, хто поманив “усім і одразу”, оплативши свій шлях великою кров’ю. Наш гіркий досвід урахував Китай, показавши, як обережно належить “розвертатися на крутих віражах історії”, щоб відомі з фізики відцентрові сили не розірвали суспільство на окремі частини.

Утопія лишилася

Суспільство, як і кожна окрема людина, будуючи майбутнє на, здавалося б, принципово нових засадах, часто послуговується старим фундаментом, особливо на тим не замислюючись. Початок нашої епохи демократії ознаменувався нещодавно критикою “проклятих комуністичних ідей”, й особливо старалися ті, хто раніше прославляв їх. Та за патріотичною риторикою проступав той невтішний факт, що це було те ж саме “ідеологічне служіння” в сподіванні на винагороду, яка належить від нових господарів. Повторилася ситуація, про яку писав великий не тільки розумом і талантом, а й моральністю, Максиміліан Волошин: інтелігенція показала, що вона - “плоть од плоті й кістка від кістки” режиму, якого зреклася, сподіваючись, що її покличуть “розписувати стіни”, які ж сама й повалила.

1990 року на суспільну авансцену вийшло покоління, вже не вражене страхом перед репресіями. Воно щиро прагнуло прискорити процес соціальних перетворень, повернути їх у вигідному для всіх напряму, знищивши разом із пірамідою адміністративно-командної системи й систему партійних привілеїв. Однак, як пише організатор молодіжного голодування Олесь Доній, “та парткомівська рать, яка виганяла студентів-радикалів із університетів, тепер упевнено почуває себе в кріслах із неодмінними синьо-жовтими прапорцями на столах”. Чому? Не це відповідає інший активіст цього руху – Максим Розумний у книжці “Справа честі”: “Піраміду зруйновано, але вона лишається в нашій свідомості як алгоритм наших подальших дій. Звиклі до того, що становище партійної номенклатури забезпечувало привілеї, ми самі незчулись, як дали згоду на те, щоб влада зростилася з капіталом...”

Комуністичні ідеї нас не влаштовували своєю утопічністю. Та звикнувши до розриву між словом і ділом, ми не помітили як велика утопія розпалася на низку дрібних типу: “ринок усе поставить на місця”, “прагнучи великих грошей, власник ефективно крутитиме економіку”, “головне – залучити закордонних інвесторів” і  тому подібне. Але у нас ніколи не було системи реальних ринкових вартостей, яка в інших країнах вироблялася століттями, образу ринку в суспільній свідомості просто не існувало. Тому батареї парового опалення у нас, бува, оцінювали дорожче, аніж заводські корпуси, звідки їх вивозили; флагман наукового флоту “Академік Вернадський” з його високоточним устаткуванням почав доставляти до турецьких берегів наших “човників”, а в підземних переходах з’являлися люди, що продавали праски й унітази, які одержували замість зарплати. Адже штучно поставлені в умови конкуренції власники підприємства почали розраховуватись один з одним та з робітниками власною продукцією. У такий карикатурний спосіб здійснився комуністичний ідеал: гроші перестали бути регулятором економічних процесів, відтак і сама економіка опинилася на грані колапсу... Нестабільною вона лишається й досі, бо “великі гроші”, у нас “працюють” на здобування влади, а не на виробництво: інвестор не збирається приходити з благодійною метою, а ринок “ставить на місця” лиш те, що перебуває в стані природного розвитку.