ДЕВ'ЯТЕ ТРАВНЯ COРOK П'ЯТОГО
Мов обернувши бінокль, Бачу у зменшенні кратнім: Он я біжу на урок Дрібен, як мак, в сорок п'ятім.
Все ще війною жахтить — Мислі, надії, безсоння. Навіть лелека на мить «Мессером» здавсь проти сонця.
Сторожко стелиться крок. Дихає в спину тривога. Нерви села — мов курок, Зведений в стані облоги.
Ще не дійшло за гроби, Що полонений фельдмаршал Підпис під актом ганьби Вивів, перо надламавши.
Я ще ж, воєнний, біжу, І, розпанахавши двері, Перелітаю межу Прямо до іншої ери.
Голос далекий зрина, Як з предковічних урочищ: — Діти, скінчилась війна. — Так ось... на першім уроці.
Вже доростають сини. Я ж через видива сірі Все ще біжу із війни І прокидаюсь у мирі.
Тонко, як лезо ножа, В полі житейськім безмірним Зблискує гостра межа Поміж війною і миром.
Грань нетривка, ніби скрик. Вітер дихне — і урветься... Тільки мені вже повік Не перейти її в серці.
Бігти допоки живу, Кулю догнати у вирві, Гільзою впасти в траву, — Тільки б... проснутись у мирі!
Борис ОЛІЙНИК
|