Захистіть від «захисника»!

Чергове кадрове питання, яке мають вирішити народні депутати: хто ж таки стане уповноваженим Верховної Ради з прав людини. І якщо досі особливої боротьби за цю посаду між парламентськими фракціями не спостерігалося, то нині вона вкрай загострилася. До речі, серед кандидатів траплялися такі неоднозначні постаті, як народний депутат Олександр Фе­ль­дман та колишній голова Адміністрації Президента Віктор Медведчук. Утім, ніхто серйозно ці кандидатури не сприймав. Висловлюючись спортивною термінологією, у фінал вийшли двоє кандидатів — народний депутат Ніна Карпачова, яка не один рік була уповноваженим і яку підтримують фракції з Антикризової коаліції, та Євген Захаров — голова Харківської правозахисної групи. Про рішучу під­тримку останнього заявили фракції «Наша Україна» та БЮТ. Чесно кажучи, якби не ця підтримка, то про нього більшість українців просто й не дізналася б. Бо, як кажуть, був він людиною відомою у вузьких колах. Звісно, я не заперечую проти того, що своєю діяльністю він комусь і допоміг. Однак робити з нього рятівника всього українського народу не варто. Тим смішніше виглядають намагання прихильників Євгена Юхимовича зібрати якісь мітинги та підписи на його підтримку. Якщо він і насправді такий порядний, чесний і принциповий, то такі акції йому зовсім не потрібні. Хоча ледь не в кожному інтерв’ю, які масово з’явилися останнім часом, сам пан Захаров висловлює певні сумніви у своїй перемозі. Утім, цілком можливо, що питання вирішиться не в сесійній залі, а в кулуарах. От тільки цікаво: чому і хто ж так проштовхує пана Захарова на цю посаду? Адже в Україні є достойніші кандидати, які, на відміну від Євгена Юхимовича, не тусуються за потреби чи без неї на різноманітних заходах, не повчають, що, кому і де говорити чи як діяти, та не подають ці «рекомендації» під виглядом «громадської думки». Взагалі, ті, хто апелює до думки «авторитетної людини», просто забувають біблейську заповідь — не сотвори собі кумира. А швидше за все, роблять чергового «авторитета» за вказівкою тих, хто воліє не «світитися», але намагається «володіти думками». Адже вже давно не таємниця, що левова частка так званих неурядових організацій — не що інше, як контори з відпрацювання грантів від іноземних організацій та окремих громадян сумнівної репутації. Приміром, чомусь про підтримку того ж таки Захарова не заявили профспілки чи професійні організації.

Ще один момент. Євген Юхимович постійно заявляє, що омбудсмен має бути над політикою. І це попри те, що, повторюю, його кандидатуру підтримують два політичних блоки. А отже, йому доведеться «відпрацьовувати високу довіру». Як, до речі, і Президента України Віктора Ющенка, якого раніше пан Захаров вважав ледь не зразком усіх чеснот. Утім, всім відомо, що нинішнього «короля», тобто Президента, грає його свита. Судячи з рішень Віктора Андрійовича, вона зовсім не українська. Варто також зазначити, що свого співплемінника Захарова усіляко під­три­мують єврейські організації й окремі «діячі» на кшталт того ж таки Олександра Фельдмана. Ось лише цікаво — яким чином Євген Юхимович захищатиме інтереси звичайного українця, якщо вони якось пересічуться з інтересами цього самого нардепа-бютівця або інших «видатних діячів»? На це риторичне запитання дав відповідь Захаров під час урочистого прийому на честь І-ої річниці Помаранчевої революції. Зокрема, він заявив: «Вперше в житті можу сказати, що це мій Президент, це моя влада… Я дуже сподіваюся, що так залишатиметься й надалі». Хоча згодом почав відмовлятися від своїх слів. Але ж краще під­твердження його позиції — його дії. Єдине, за що Євген Юхимович критикував Президента Ющенка, то це за ухвалення останніх таємних указів. Власне, за те, що є звичайним у світовій практиці. Хіба що іноземні президенти не нагороджують своїх «любих друзів» «свічковими заводами». Та якось пану Захарову не дуже цікаво в цьому розбиратися. Це при тому, що під час «прихватизаційних» «кульбітів» напряму порушуються права трудових колективів. Не чути було Євгена Юхимовича і тоді, коли під час так званих рейдерських атак люди у прямому значенні вмивалися кров’ю. Воно ж, звісно, легше і безпечніше, сидячи в кабінеті, розмірковувати, «чому так погано і як зробити краще», ніж потрапляти під битки бандюків. Натомість пан Захаров знайшов іншу нішу. Судячи з його виступів, в Україні нині одна з чи не найгостріших проблем — це, начебто, розквіт антисемітизму. І навіть –уявіть! — виступив з критикою на адресу Ющенка — мовляв, той не запобігає поширенню такого явища. Ну, звісно, при цьому згадав і Міжрегіональну Академію управління персоналом. Щоправда, цей математик так і не вивів формулу, за якою найбільший навчальний заклад враз опинився серед ворогів суспільства. Та для нього це й не важливо. Це як у сучасному шоу-бізнесі — можна голосу й не мати, а на сцені заспівати. Головне — мати автора шлягерів та комп’ютер, який підправить вади. У цьому «концерті» роль першого, схоже, виконує Олександр Фельдман, роль другого — «зірка» Вадим Рабинович. Ну а продюсерами — міжнародні єврейські організації. Ось лише забуває цей «ансамбль танцю й свистопляски», що не всім до вподоби їхні «хіти». І якось одного чудового ранку під час чергового «концерту» замість оплесків в «ансамбль» можуть полетіти помідори. Утім, це вже їхні проблеми. Точніше, їхніх внутрішніх комплексів — коли хочеться вважати себе такими незахищеними, яких всі, кому не ліньки, ображають, і при цьому отримувати задоволення! Чи ж можуть такі мазохісти захистити когось? Навряд чи.